Дослідження присвячено функціонуванню поняття вітчизни в козацькій політичній риториці другої половини XVII – початку XVIII ст. Для прямої вказівки на нього представники Війська Запорозького могли використовувати не тільки руські, але й польські, латинські та церковнослов’янські лексеми. Зазначено, що поняття нерідко виконувало роль спільного ціннісного орієнтира для усієї козацької спільноти України або Малоросії. Доведено, що у метафоричному вимірі взаємини із батьківщиною уподібнювалися до стосунків дітей з їхньою матір’ю. Після виступу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке значно розширило власну представницьку позицію, проте практика називати вітчизною Річ Посполиту довгий час лишалася актуальною. Розірвання відповідних конотацій відбулося поступово на тлі оцінки козацькими очільниками зовнішніх політичних пропозицій з точки зору їхньої користі для інтересів власної спільноти. Зазначено, що популярність поняття вітчизни була результатом розчарування у протекторах і розуміння небезпеки поділу України по Дніпру згідно з Андрусівським договором. Турбота про свою батьківщину стала для гетьманів та претендентів на булаву важливим пунктом в обґрунтуванні перед козацьким загалом власних політичних починань.