Проаналізовано барокову гомілетику І. Галятовського - "Наука албо способ зложеня казаня" (1659 - 1660), укладену задля допомоги православному священникові-провінціалу в написанні проповідей за часів Руїни. Мета дослідження - виявити впливи давньогрецької (V - IV ст. до н.е.) риторичної спадщини на барокову теорію церковного красномовства, для якої характерною рисою була "нерефлексована взірцевість античності", що неодноразово підкреслювалося вченими у студіях більш загального плану. Проведено порівняльний аналіз вчень про структурування промови поданих, вірогідно, вже у перших риториках Тісія та Корака (V ст. до н.е.), досліджуваних Платоном, підсумованих Арістотелем та його послідовниками; розглянуто вчення про емоційний вплив і зацікавлення реципієнта, про "відповідність", "ясність", "переконливість", "доказовість" промови тощо. Зазначено, що на компонуванні барокових проповідей позначилися принципи укладання орацій судового, дорадчого й епідиктичного родів, які культивувалися Давньою Грецією та Римом, породжені потребами функціонування тогочасних соціумів.

Висвітлено історію та теорію античної риторики. Описано основні принципи теорії красномовства з прикладами їх застосування у творах класичної літератури. Наведено оригінальні тексти грецьких та римських теоретиків риторики: Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Квінтіліана та Ціцерона.

Освещены история и теория античной риторики. Описаны основные принципы теории красноречия с примерами их применения в сочинениях классической литературы. Приведены оригинальные тексты греческих и римских теоретиков риторики: Аристотеля, Дионисия Галикарнасского, Квинтилиана и Цицерона.

Проаналізовано роль Й. Галятовського в історії ораторського мистецтва в Україні та з'ясовано значення діяльності вченого для становлення української риторичної термінології у другій половині XVII ст.

Проаналізовано моделі генерування тексту, представлені у гомілетиці І.Галятовського, а також використані ним під час написання проповідей "Ключ розуміння". Представлено генезис теорії топіки, відтвореної І.Галятовським в актуальній для риторичної культури бароко цицеронівській інтерпретації. Досліджено виведені у "Ключі розуміння" способи компілювання топів, які запозичувались зі Святого Письма, лексикографічних пам'яток, збірок компілятивного характеру, авторитетних ораторських творів тощо. Сакральні тексти охарактеризовано як основне джерело топічного матеріалу, що подавався у вигляді імітації, переказу, екзегези та цитування.

Проаналізовано античне красномовство з точки зору використання ораторами Давньої Греції та Давнього Риму стратегій мовного управління. Досліджено становлення античного красномовства як дискурсивних практик, а також античної риторики як теоретичного та навчального дискурсу. Розглянуто питання періодизації процесу становлення професії ритора та критеріїв її інституалізації. Проаналізовано соціокультурні чинники античного красномовства та зворотній вплив ораторського мистецтва на політичну, моральну, естетичну й інтелектуальну культуру античності.

Висвітлено зародження та розвиток української риторики за часів Київської Русі. Розглянуто питання розвитку ораторського мистецтва в Україні у XIV - XVI ст., латиномовної української риторичної спадщини та ораторської прози XVII - XVIII ст., риторики XVIII - початку ХХ ст. та відродження українського риторичного вчення на початку ХХ ст. Увагу приділено українському мовному етикету, проаналізовано становище риторики в сучасній системі філології.

Розглянуто ораторське мистецтво Цезаря в оцінці Цицерона.

Рассмотрена проблема мыслительно-речевой деятельности в контексте риторических учений софистов. Выяснив, что такие древнегреческие философы, как Протагор и Горгий, сосредоточивали внимание на необходимости создания специфических приемов и правил убеждения оппонентов, сделан вывод, что именно древнегреческие школы софистики заложили основы развития мыслительно-речевой деятельности и начали профессионально обучать составлению и произнесению публичных речей.

Визначено основні фактори, які обумовили падіння перфомансної декламації стародавнього світу, доведено, що відхід від норм перфомансних практик був визначений екстралінгвістичними чинниками, а також формуванням нових філософських дискурсів.

Розглянуто історичні етапи розвитку красномовства, визначено роль мистецтва слова в житті людини та суспільства. Надано відомості про виникнення та розвиток красномовства у Стародавньому світі та країнах Західної Європи періоду Середньовіччя, Відродження та Просвітництва, а також у Слов'янському світі від дохристиянського періоду та епохи Кивської Русі до сьогодення. Наведено основні види ораторського мистецтва та розділи риторики. Досліджено ораторську майстерність промовців античності та сучасності.

Проаналізовано античне красномовство з точки зору використання ораторами Давньої Греції та Давнього Риму стратегій мовного управління. Досліджено становлення античного красномовства як феномена європейської культури в контексті дискурсивних практик, теоретичного та навчального дискурсу, культурних практик античності. Розглянуто питання періодизації процесу становлення професії ритора та критеріїв її інституалізації. Визначено соціокультурні чинники античного красномовства та зворотний вплив ораторського мистецтва на політичну, моральну, естетичну й інтелектуальну культуру античності. Розглянуто античну риторику в контексті дозвіллєво-розважальної культури.

Проведено історичну розвідку щодо становлення риторики як компонентного ряду українського та російського континууму. Зазначено, що уже перші пам'ятки писемності, створені після хрещення Русі, доносять до наших днів взірці високої риторичної культури слов'ян того часу, красномовство яких базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Наведено історичні відомості про життя та діяльність видатних ораторів-слов'ян Іларіона та Кирила Туровських, Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова, Петра Пороховщикова та ін., висвітлено їх внесок до розвитку слов'янського красномовства. Зазначено, що деякі з популярних підручників риторики багато разів перевидавалися і не втратили цінності й досі.

Проведено историческое исследование становления риторики как компонентного ряда украинского и российского континиума. Указано, что уже первые памятники письменности, созданные после крещения Руси, доносят до наших дней образцы высокой риторической культуры славян тех времен, красноречие которых базировалось как на классической античной риторике, так и на достижениях западноевропейской мысли. Приведены исторические сведения о жизни и деятельности выдающихся ораторов-славян Иллариона и Кирилла Туровских, Григория Сковороды, Феофана Прокоповича, Михаила Ломоносова, Петра Пороховщикова и др., показан их вклад в развитие славянского красноречия. Отмечено, что некоторые из популярных учебников риторики переиздавались многократно и не утратили ценности и сегодня.

In this article an attempt has been made to make a research into the rhetoric meanings of the linguistic continuum of the Ukrainian and Russians.

Висвітлено перші етапи розвитку риторики як науки про ораторське мистецтво та красномовство. Звернено увагу на методи та прийоми красномовства, що використовувалися античними ораторами. Досліджено історію розвитку європейського красномовства за доби античності. Підкреслено внесок античних ораторів у риторичну культуру, розвиток жанрів ораторського мистецтва тощо.

Освещены первые этапы развития риторики как науки об ораторском искусстве и красноречии. Обращено внимание на методы и приемы красноречия, которые использовались античными ораторами. Исследована история развития европейского красноречия во времена античности. Подчеркнут вклад античных ораторов в риторическую культуру, развитие жанров ораторского искусства.

Covered the first stages of the development of rhetoric as the science of oratory and eloquence. Attention is drawn to methods and devices of rhetoric that was used by ancient orators. Investigated the history of European rhetoric in antiquity. Emphasize the contribution of ancient speakers of the rhetorical culture, development of genres of oratory.

Показано еволюцію розвитку декламаційного дискурсу, визначено його сутність, закономірності, соціальний контекст його функціонування. Доведено, що декламаційний дискурс був тісно пов'язаний з усіма змінами, що мали місце в античній реальності, демонструється, що соціально-політичне життя задавало основу функціонування декламаційного перфомансу, визначало вектор його розвитку з неодмінною адаптацією до мінливих соціальних процесів. Перфомансність декламаційного дискурсу розглянуто як якісну характеристику його художнього втілення в соціальну реальність античного світу на різних історичних етапах розвитку античних соціумів. У межах розгляду еволюції античного публічного дискурсу в роботі проаналізовано древню декламацію, розглчнуто її класифікацію. Зазначено причини зникнення древньої декламації, показані наступні етапи розвитку декламаційного дискурсу, що знайшов своє втілення в нових формах дискурсивних декламаційних практик - у риториці та релігії. Доведено, що економічні стимули задавали вектор розвитку декламаційного дискурсу, а риторика як другий етап його розвитку стала соціально-економічним проектом декламаційного красномовства. Особливу увагу приділено аналізу постриторичного етапу розвитку декламаційного дискурсу, який обумовлювався політичною доцільністю, що вносила в декламаційні практики свої корективи в межах римської соціальної дійсності. Показано, що християнізація античного світу визначила нові умови функціонування декламаційного дискурсу, змінюючи вектор із соціального на теологічне.

Досліджено становлення античної риторики як полідискурсивної практики (теоретичний і навчальний дискурс). З'ясовано, що особливій ролі усного слова сприяв феномен давньогрецького мультиверсуму - існування єдиної лінгво-культурної спільноти у поліморфних державних утвореннях. Перетворення "аматорського" ситуативного красномовства на професію зафіксоване орієнтовно наприкінці IX - початку VIII ст. до н. е., передумовою чого став перехід до грошового обміну. Щодо персоналізації процесу становлення риторики, то найбільш ранні свідчення стосуються Піфагора. Встановлено, що в елліністичному красномовстві виник жанр екскурсійних лекцій, першим записом яких можуть вважатися "Картини" Філострата старшого (кінець II ст. н. е. - початок III ст. н. е.). Висунуто гіпотезу про те, що Діонісія Галікарнаського (І ст. до н. е.) можна вважати засновником фоносемантики, адже він першим описав перцептивні властивості літер грецької абетки як фонем. Обгрунтовано тезу про те, що бесіда - застільна або під час прогулянки - була формою академічного дискурсу античності.

Досліджено один із складових компонентів «втраченої спадщини» середньовічної кафедрально-єпископальної школи – мистецтво риторики, його місце в особистісних педагогічних системах фундаторів європейської освіти, значення логічно-мовленнєвої культури для шкільної освіти. Проаналізовано головні завдання риторики та піїтики у процесі написання промови. Зауважено, що школярі, які пройшли та засвоїли таке складне мистецтво риторики на належному рівні, крім досконалого знання латинської мови,навчалися грамотно говорити в ораторському стилі, не боялися загубити думку або просто розгубитися перед тими, хто слухав їх промови. Констатовано, що риторика відіграла свою історичну роль у підготовці освіченого, озброєного знанням і мистецькими навичками служителя церкви.

Исследован один из составляющих компонентов «утраченного наследия» средневековой кафедрально-епископальной школы – искусство риторики, его место в личностных педагогических системах основателей европейского образования, значение логически-речевой культуры для школьного образования. Проанализированы главные задания риторики и пиитики в процессе написания речи. Отмечено, что школьники, прошедшие и усвоившие такое сложное искусство риторики на приемлемом уровне, кроме совершенного знания латинского языка, обучались грамотно говорить в ораторском стиле, не боялись потерять мысль или просто растеряться перед теми, кто слушал их речи. Констатировано, что риторика сыграла свою историческую роль в подготовке образованного, вооруженного знаниями и художественными навыками служителя церкви.

A component of “lost heritage” of the medieval cathedral or bishopric schools such as art of rhetoric, its place in personal pedagogical systems of European education founders, importance of logic and speech culture for school education is explored.

Висвітлено специфіку внеску Аристотеля у становлення та розвиток давньогрецької риторики, який вважав її наукою та здібністю, "технічним" способом переконання, що досягається промовою публічного характеру. Наведено класифікацію видів красномовства, розроблену Аристотелем. Розглянуто морально-етичний, психологічний і логічний чинники промови. Розкрито особливості судових, дорадчих та епідейктичних промов, висвітлено психологічний аспект риторичного (професійного) красномовства. Описано засоби психологічного впливу оратора на слухача, механізми переконання та способи доведення. Зроблено висновок, що Аристотелем було синтезовано знання формально-логічне, лінгвістичне та психологічне, що змінювало статус риторики як теорії красномовства з суто філософського на спеціальний науковий.

Освещена специфика вклада Аристотеля в становление и развитие древнегреческой риторики, считавшего ее наукой и способностью, "техническим" способам убеждения, которое достигается выступлением публичного характера. Приведена классификация видов красноречия, разработанная Аристотелем. Рассмотрены морально-этический, психологический и логический факторы выступления. Раскрыты особенности судебных, совещательных, эпидейктических выступлений, освещен психологический аспект риторического (профессионального) красноречия. Описаны средства психологического влияния оратора на слушателя, механизмы убеждения и способы доказывания. Сделан вывод, что Аристетелем было синтезировано знание формально-логическое, лингвистическое и психологическое, изменяющее статус риторики как теории красноречия с исключительно философского на специальный научный.

Проанализированы основные положения философских концепций риторики Платона и Аристотеля; доказано, что с Платона начинает утверждаться риторика в собственном смысле, а Аристотель является родоначальником настоящей теория речи нового жанра, новой формы, новых целей и задач описания словесного искусства. К фундаторам античной риторической науки по праву причисляют 2-х древнегреческих философов: Платона и Аристотеля. В исследовании использованы системный метод, методы контент- и сравнительного анализов. Научная новизна отображается в полученных результатах от сравнительного анализа 2-х концепций публичной речи Платона и Аристотеля с позиции философского обоснования правил риторики с ориентацией на античные "популярные" декламационные практики. Практическое значение работы заключается в разработке недостаточно изученной темы "Античного декламационного дискурса", где 2 центральные риторические концепции Платона и Аристотеля предстают как промежуточный этап в процессе развития декламационного дискурса античной Греции и, впоследствии, и Древнего Рима. Выводы сведены к следующим положениям: с Платона утверждается риторика в собственном смысле - истинное риторическое искусство не опирается только лишь на технику аргументации, истинный ритор предстает как философ. Платон поднимает проблему двусмысленности 2-х противоположных риторик, представленных в "Горгии" и "Федре". Риторика как научная дисциплина, как настоящая теория речи рассматривается впервые Аристотелем. Риторика выступает у философа как наука "о речи и о мысли", об отношении мышления к слову.

На прикладі творчої спадщини найвідоміших античних риторів: школи софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона і розглянуто ранні форми й методи сфери зв'язків з громадськістю, впливу на людей, їх переконання у правильності висунутих думок. Паблік рилейшнз увібрав у себе різноманітні техніки й технології впливу, засоби, які доводили свою ефективність протягом багатьох століть, і ці принципи певною мірою застосовують і в сучасній практиці PR.

Дослідження присвячено функціонуванню поняття вітчизни в козацькій політичній риториці другої половини XVII – початку XVIII ст. Для прямої вказівки на нього представники Війська Запорозького могли використовувати не тільки руські, але й польські, латинські та церковнослов’янські лексеми. Зазначено, що поняття нерідко виконувало роль спільного ціннісного орієнтира для усієї козацької спільноти України або Малоросії. Доведено, що у метафоричному вимірі взаємини із батьківщиною уподібнювалися до стосунків дітей з їхньою матір’ю. Після виступу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке значно розширило власну представницьку позицію, проте практика називати вітчизною Річ Посполиту довгий час лишалася актуальною. Розірвання відповідних конотацій відбулося поступово на тлі оцінки козацькими очільниками зовнішніх політичних пропозицій з точки зору їхньої користі для інтересів власної спільноти. Зазначено, що популярність поняття вітчизни була результатом розчарування у протекторах і розуміння небезпеки поділу України по Дніпру згідно з Андрусівським договором. Турбота про свою батьківщину стала для гетьманів та претендентів на булаву важливим пунктом в обґрунтуванні перед козацьким загалом власних політичних починань.