Скачати повний текст

Проведено оцінку вираженості пресорних гемодинамічних реакцій на етапі ввідного наркозу та інтубації трахеї в пацієнтів похилого віку, їх профілактиці та способам купірування. У дослідження було включено 47 пацієнтів з ішемічною хворобою серця, яким була виконана операція аортокоронарного шунтування за умов штучного кровообігу. Середній вік обстежених становив 69 років, середня маса тіла - 82,5 +- 7,4 кг. Залежно від способу профілактики й лікування пресорних реакцій, що виникали у пацієнтів на етапі інтубації трахеї, всі пацієнти були розділені на три групи. У першу групу (n = 12) увійшли пацієнти, у яких був використаний 2% розчин лідокаїну (100 мг), яким зрошували голосові зв'язки перед введенням інтубаційної трубки. Другу групу (n = 18) становили пацієнти, яким на етапі ларингоскопії вводився урапідил у дозі 15 - 20 мг. У третій групі обстежених (n = 17) проведено поглиблення анестезії у вигляді додаткового введення фентанілу й пропофолу. У всіх обстежених пацієнтів на етапі ларингоскопії артеріальний тиск (АТ) збільшувався на 23,6 +- 3,2 % відносно вихідного рівня. Безпосередньо після інтубації в першій і третій групах спостерігалося подальше підвищення систолічного АТ, при цьому у другій групі, у якій використовувалося профілактичне введення урапідилу, АТ був у середньому на 27,4 +- 2,6 % менше порівняно зі значеннями АТ, що фіксувалися в першій і третій групах. Отже, пацієнти з артеріальною гіпертензією на етапі ларингоскопії та інтубації трахеї схильні до виражених пресорних гемодинамічних реакцій, для профілактики і лікування яких найбільш ефективним методом є внутрішньовенне введення урапідилу.

Наведено результати дослідження десятирічної еволюції мікробного пейзажу трьох відділень інтенсивної терапії загального профілю м. Київ і сучасних тенденцій формування антибіотикорезистентності в основних мікробних патогенів цих відділень. Основний підсумок десятилітньої еволюції мікробних пейзажів відділень інтенсивної терапії полягає в зникненні з патогенного мікробного спектра метицилінрезистентного золотистого стафілокока, переміщення синьогнійної палички з 1-го на 4 - 5-ті місця в структурі збудників гнійно-запальних процесів у хворих відділень інтенсивної терапії та вихід на провідні позиції Klebsiella pneumonie, Acinetobacter baumannii, Enterococcus faecalis. Основною причиною змін мікробного пейзажу є формування у мікробів-лідерів поліантибіотикорезистентності на фоні широкого використання антибіотикотерапії, у тому числі і раціональної. Подано дослідження антибіотикорезистентності провідних мікробних патогенів до всього спектра антибактеріальних препаратів та конкретні рекомендації щодо раціональної емпіричної антибіотикотерапії.

Проаналізовано 4 клінічні випадки синдрому Гійєна - Барре у двох жінок та двох чоловіків, які перебували на стаціонарному обстеженні та лікуванні у Київській міській клінічній лікарні №6. У перших двох випадках короткий курс (2 тиж) стаціонарного лікування був пов'язаний із загальним середньої тяжкості станом пацієнтів, у яких симптоми обмежувалися порушеннями руху та чутливості у кінцівках. Слабкість у кінцівках і порушення ходи розвивалися поступово. Хворі зверталися до невролога не відразу після появи скарг. Електронейроміографічне обстеження мало вирішальне значення для встановлення діагнозу в цих випадках. У двох спостереженнях захворювання розвинулося після перенесених вірусних інфекцій, в одному випадку - на тлі перенесеного оперативного втручання після травми, в іншому випадку етіологію не визначено. У третьому і четвертому випадках його перебіг був тяжким. Характерними були скарги з залученням черепної іннервації, зокрема, на порушення ковтання. Тяжкість стану швидко наростала з розвитком периферичного тетрапарезу до тетраплегії та неефективності зовнішнього дихання. Стан свідомості пацієнтів майже не порушувався, і навіть за масивного ураження черепних нервів хворі були доступні контакту через збережені рухи очима або пальцями стоп чи кистей. Під час вибору методу лікування да даних умовах більш доступним було застосування імуноглобуліну людини (Біовен). Препарат слід призначати на ранній стадії захворювання. Стаціонарне лікування у тяжких випадках тривало понад 3 міс. Окрім штучної вентиляції легень, вирішальне значення для сприятливого прогнозу мали масаж, зміни положення тіла кожні 1 - 2 год, лікувальна фізкультура, заняття з логопедом, міостимуляція, ампліпульс-терапія. Вкрай важливою була психотерапія: боротьба з депресією, психологічна підтримка і формування позитивної мотивації у хворого.

Застосування схеми мультимодальної анальгезії на основі парацетамолу та НПЗП не завжди ефективно дозволяє контролювати біль. Регіонарні методики, безумовно, виглядають привабливими, особливо для пацієнтів травматологічного, ортопедичного профілю, але вони мають свої недоліки: висока вартість, складність технічного виконання, звикання до місцевих анестетиків. Застосування опіоїдів є класичним методом лікування післяопераційного болю з добре відомими позитивними та негативними ефектами. Таким чином, пошук альтернативних схем лікування післяопераційного болю є необхідним у сучасній анестезіології, інтенсивній терапії, травматології та хірургії тощо. Досить привабливим виглядає застосування анальгетика центральної дії нефопаму гідрохлориду у схемі мультимодального знеболювання. Розглянуто сучасні проблеми знеболювання травматологічних хворих та можливість застосування нефопаму гідрохлориду для менеджменту болю.