Індекс рубрикатора НБУВ: Х809(4УКР)62-92

Рубрики:

Державне право окремих країн

Шифр НБУВ: Ж68307 Пошук видання у каталогах НБУВ 

На підставі аналізу джерел та вивчення певних аспектів історіографії висвітлено суть, напрями, етапи зміни структури, форм і методів функціонування органів законодавчої та виконавчої гілок влади, показано їх роль у процесах утвердження принципів демократії та свобод і державотворення незалежної України. На підставі аналізу всіх аспектів проблеми зроблено висновок, що протягом дослідженого періоду функціонування законодавчих і виконавчих органів влади за впливу політичних і соціально-економічних чинників зазнало змін. Відзначено, що трансформація особливостей їх діяльності значною мірою сприяла формуванню державотвірних процесів, які спричинили кардинальні перетворення у суспільстві. Ці перетворення базувалися на демократичних засадах. Наголошено, що вирішення концептуально нових завдань, які постали перед Україною у 2005 р., сприятиме форсуванню процесів у державі в євроінтеграційному напрямку.

Проведено наукову реконструкцію процесу підготовки вітчизняного законодавства, що регламентувало реалізацію етносами України прав на культуру, громадського виміру національного відродження. Виявлено як здобутки, так і прорахунки в цій справі, а також з'ясовано міру відповідності норм законів аналогічним міжнародним документам. Проаналізовано участь у розбудові етнокультурного розмаїття України, органів державної влади, а також міжнародних структур.

Досліджено етнічний вимір культурно-мистецької політики України. Охарактеризовано управлінський чинник розвитку культурного простору етноменшин. Обгрунтовано засади розвитку культури етноменшин у діяльності Міністерства культури України. Розглянуто культурну спадщину як чинник етнічної ідентифікації. Проаналізовано роль зв'язків з етнічною батьківщиною та міжкультурного діалогу у відродженні та розвитку культур етноменшин. Визначено основні напрямки розбудови громадських організаційних форм культурно-мистецького життя меншин. Приділено увагу участі представників етноспільнот у професійному культурно-мистецькому житті незалежної держави.

На основі представленої широкої палітри історичних фактів, аналітичних матеріалів, наукових документів зроблено спробу відтворити місце і роль в етнонаціональній політиці України проблем відродження й розвитку культур етноменшин. Критично проаналізовано найважливіші політичні документи, законодавчі акти, що регулювали європейський і світовий культурний простір. З'ясовано участь у перебудові етнокультурного розмаїття України, органів державної влади, а також міжнародних структур.

На основі архівних, статистичних матеріалів, аналітичних напрацювань попередників розглянуто місце і роль Міністерства культури і туризму України у процесі відродження і розвитку культури етноменшин протягом 1990 - 2000-х років. Враховувався фактор наступності та перспективності в управлінських компетенціях Міністерства. Значну увагу приділено формам співпраці відомства з національно - культурними товариствами, а також діяльності створених громадських рад. Особливу увагу приділено з'ясуванню діяльності Міністерства у сфері законотворення, виконання спільних програм, виставкої роботи тощо.

Комплексно осмисленно культурні змін у етнічному середовищі України протягом 1990-х - 2000-х рр. Визначено їх особливості у контексті парадигми державотворення, духовності та націотворення. Систематизовано й узагальнено сучасні інтерпретації феномену відродження та розвитку культури етноменшин України. Визначено специфіку концептуалізації проблеми культури етноменшини та способів її репрезентації на законодавчому та управлінському рівнях. Проаналізовано ресурсний потенціал культурної спадщини етноменшини та з'ясовано його роль у формуванні української національної ідентичності. Показано значення зовнішньополітичних чинників у розвитку культури етноменшин. Установлено основні напрями розбудови громадських організаційних форм культурно-мистецького життя меншини України. Розкрито участь представників етноспільнот у професійному, культурно-мистецькому житті незалежної держави. Виявлено особливості розвитку самодіяльної етнічної творчості. Здійснено наукову інтерпретацію репрезентацій етноменшин у сфері збереження та розвитку традицій, декоративно-прикладного мистецтва, побуту.

Охарактеризовано особливості відродження та розвитку культур етнічних меншин, розкрито відповідні аспекти в діяльності самоорганізаційних структур, показано міждержавний рівень культурної співпраці, зміни в етнокультурній ролі традицій, декоративно-прикладного мистецтва та побуту, з'ясовано шляхи розбудови культурно-мистецького життя засобами загальноукраїнських, професійних, регіональних громадських організацій, а також основні напрями збереження та популяризації культурної спадщини етноменшин України.

На основі архівних, аналітичних напрацювань попередників досліджується місце і роль засобів масової інформації у відродженні і розвитку культури етноменшин, і на цій основі активізації етнічної ідентифікації. Проаналізовано поступове удосконалення технології подачі матеріалів, у ЗМІ етноменшин, який присвячений багатогранності культурного життя. З'ясовано, що обласні державні телерадіокомпанії висвітлювали життя та діяльність етноменшин одночасно з національними телерадіокомпаніями.

Актуальність дослідження зумовлюється бінарним характером методології сучасного правознавства: по-перше, спостерігається єдність вчених щодо розуміння важливості методології для наукового пізнання правових явищ і процесів; по-друге, нині відсутня єдність у розумінні суті та змісту методології сучасного правознавства. Зазначено, що загальною вадою існуючих досліджень проблематики методології правознавства є відсутність спроб переосмислити значимість самої методології, критичного сприйняття методології правознавства як засобу об'єктивності одержуваних знань про правові явища та процеси. Мета роботи - акцентування уваги вчених на доцільності переосмислення суті методології сучасного правознавства через її критичне сприйняття. Додатково обгрунтовано значимість методології у науковій діяльності, фактором чого називається такий принцип наукового знання, як верифікація: визначаючи предмет дослідження і описуючи умови проведення експерименту, застосовані методи, дослідник робить можливим перевірку одержаних ним знань будь-яким іншим науковцем. Доводиться, що в межах правничої науки, з огляду на її особливості як частини гуманітарних досліджень, недоцільно застосовувати таку ж процедуру одержання знань, як і у природничих науках. До особливостей об'єкта пізнання правничих наук, які впливають на доцільність виокремлення більш значимих, ніж методологія, явищ, віднесено такі положення: право є елементом культури, воно є явищем соціокультурним, його зміст є різним в межах різних правових культур; тісний зв'язок права і моралі, сприйняття права за формулою, відображеною давньоримськими правниками: jus est ars boni et aequi; у різних правових культурах як право сприймаються різні явища. Проаналізовано окремі рішення Конституційного Суду України та Конституційного Суду Федеративної Республіки Німеччини.