Комплексно досліджено проблеми організації та виробничо-господарської діяльності промислових трестів України в період нової економічної політики (1921 - 1929 рр.). Розглянуто особливості функціонування системи управління промисловістю за умов запровадження товарно-грошових відносин, розкрито механізм дії господарського розрахунку, фінансування та кредитування промисловості в межах планової економіки, а також характер взаємовідносин республіканських і загальносоюзних органів управління промисловим виробництвом. Висвітлено процес синдиціювання та його наслідки для промислових трестів. Значну увагу приділено процесу організації республіканської промисловості як частини загальносоюзного масштабу. Визначено ступінь впливу командно-адміністративних методів управління на процес реорганізації промислового виробництва та ліквідацію непівських форм господарювання та управління промисловістю. З'ясовано роль трестів у підготовці кваліфікаційних кадрів для промислового виробництва, їх внесок до відбудови народного господарства та створення потужної виробничо-технічної бази промисловості України.

Індекс рубрикатора НБУВ: У03(4УКР)61

Рубрики:

Економічна історія (Історія господарства)

Шифр НБУВ: Ж69880 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Висвітлено життєвий та творчий шлях Христини Данилівни Алчевської, зокрема, розглянуті основні напрями її просвітницької та педагогічної діяльності, а також науково-методичні здобутки в галузі педагогіки та вагомий внесок у розвиток української культури. Зазначено, що Христина Алчевська однією з перших, в умовах заборони недільних шкіл, порушила питання загального безкоштовного початкового навчання, зокрема, навчальних закладів для жінок. Таким закладом стала Харківська недільна школа для жінок, що вісім років свого існування перебувала в нелегальному статусі. Згідно принципів різностороннього виховання та навчання Христина Алчевська у роботі Харківської недільної школи для жінок запровадила та популяризувала нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу: бесіди про прочитане учнями, уроки на природі, розробки уроків письма, педагогічні збори, ведення щоденника вчителями тощо. Свої педагогічні погляди та практичний досвід роботи Христина Алчевська представила у численних працях. Серед них: "Передуманное и пережитое: дневники, письма, воспоминания" (1912), Полувековой юбилей" (1912) та інші. Невід'ємну частину просвітницької діяльності Христини Алчевської посідає послідовна і цілеспрямована популяризація художньої літератури та культури читання загалом. З цією метою, шляхом кропіткої спільної праці з вчителями та учнями, було створено показчик книг для народного й дитячого читання "Что читать народу?" (1884 - 1906) у трьох томах. Видання високо оцінили Л. Толстой, А. Чехов, І. Франко, Леся Українка. Підсумки педагогічної роботи та запроваджених навчально-методичних інновацій Христина Алчевська неодноразово публікувала у вигляді річних звітів, що містили докладну інформацію про проблеми школи. Одним з першочергових питань в організації навчально-виховного процесу для Христини Алчевської був підбір викладацьких кадрів, використання ними передового педагогічного досвіду в роботі та схильність до постійного самовдосконалення. Серед вчителів-новаторів школи Христини Алчевської слід виокремити видатного українського письменника Б. Грінченка, що викладав у земській школі с. Олексіївки на Катеринославщині фундаторами якої теж була родина Алчевських. Христина Данилівна Алчевська, як і вся її родина, значною мірою вплинула на процес еволюції педагогічної думки та вітчизняної культури, піднявши її на високий щабель розвитку.

Висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи. Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887 - 1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою. Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних. Увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю "Популярні книжки". Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: "На безпросветном пути" (1905), "Якої нам треба школи" (1906), "Народні вчителі і українська школа" (1906), "Перед широким світом" (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів. Невід'ємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків. Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного "Словаря української мови" (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України - від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення. Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу.

Розглянуто комплекс питань, пов'язаних з соціокультурними передумовами російсько-української війни. Досліджено витоки та походження ідеології рашизму. Проаналізовано особливості неоімперської, тоталітарної ідеології рашизму, яка спрямована на нівелювання національно-культурних цінностей, формування меншовартісної свідомості та самосвідомості українців. Розглянуто вплив на ідеологеми «русского міра» історичного та політичного міфів. Визначено роль особи у реалізації практики рашизму. Досліджено трансформації ідеологеми «братніх народів» та «возз'єднання» у світлі компаративної соціології у XXI столітті. Охарактеризовано культуру як засіб насадження російсько-імперської ідентичності. Акцентовано увагу на нищенні національно-культурної ідентичності українців як основну передумову російсько-української війни.

Висвітлено основні заходи із націоналізації системи освіти та шкільництва у період формування української державності та визвольних змагань Української революції 1917 - 1920 років. Об'єктивно та комплексно проаналізовано послідовну політику революційних урядів України у процесі впровадження української мови у систему навчання та виховання, українознавчих предметів, таких як українська мова та література, географія та історія України. Розглянуто окремі питання українізації педагогічної освіти, зокрема, вивчення історії формування національної педагогіки у контексті становлення модерної української нації у період правління урядів Української Центральної Ради, Української Держави часів Гетьманату Павла Скоропадського, уряду Директорії УНР, Добровольчої армії та діяльності більшовицького Раднаркому УСРР у зазначений період. Обгрунтовано провідну роль товариства "Просвіта" у процесах культурного та освітнього відродження національної школи, зорієнтованої на формування української національної ідентичності на грунті історичних суспільно-політичних процесів. Діяльність товариства "Просвіта" представлена не лише у культурно-просвітницькому, але й націотворчому контексті. Акцентовано увагу на діяльності провідних суспільно-політичних, громадських діячів та представників педагогічної сфери, які сприяли активізації ренесансних процесів у закладах освіти. Зокрема, представлений огляд педагогічних поглядів українського педагога В. Дурдиківського - директора першої української гімназії імені Тараса Шевченка змішаного типу: для хлопців та дівчат, що була відкрита у Києві 18 березня 1917 р. з ініціативи Українського товариства шкільної освіти. В рамках висвітлення заявленої теми розглянуто ряд питань пов'язаних із популяризації знань серед населення, більшість якого лишалась неписемною, культурно-просвітницькими товариствами: Українським товариством шкільної освіти, Товариством "Копійка на рідну школу", кооперативами, які опікувались видавництвом україномовних підручників, дидактичних матеріалів та організацією педагогічних учительських з'їздів. Вказано на важливий досвід створення національної системи освіти, як підгрунтя для утвердження ідей національної ідентичності, що є актуальними і до сьогодні.

На основі архівних джерел та наявного історіографічного доробку розглянуто ряд аспектів виникнення, загострення та вирішення більшовицькою владою проблеми належного кадрового забезпечення промислових трестів України у період впровадження нової економічної політики (1921 - 1929 рр.). Наголошено на актуальності цього дослідницького напрямку із огляду на соціальні запити сучасного українського суспільства в отриманні історичного досвіду, щодо використання альтернативних методів відродження повоєнної промисловості за рахунок інструментів ринкової економіки, апробованих світовою практикою. Автори наголошують на тому, що дана проблема окреслена в історіографії досить побіжно та формалізовано, з відверто упередженими ідеологічними наративами, а отже є перспективною та актуальною для її подальшого висвітлення, беручи до уваги загальну доступність архівних джерел, які довгий час перебували поза межами дослідницького сегменту. Автори стверджують, що із впровадженням непу та оптимізацією промисловості трести, які розміщувалися в Україні відчули гостру потребу у кваліфікованих, добре обізнаних із виробничими циклами, спеціалістах, які б у стислі терміни змогли б відновити процеси на виробництві, оптимізувавши їхні можливості з орієнтацією на запити ринку. Також, авторами наголошено, що одним із визначальних критеріїв підбору кадрів в умовах встановлення тоталітарного режиму була їх політична лояльність владі та соціальна приналежність. В той же час, підготувати нових фахівців у відповідності до більшовицького стандарту та в той же час володіючих знаннями, потрібними для функціонування підприємств в умовах непу, влада не могла. Акцентована увага на тому, що всі дореволюційні власники підприємств та кваліфіковані досвідчені інженерно-технічні кадри були усунуті радянською владою від сфери управління, як ворожі класові елементи та потенційні "шкідники" радянського майна. Така позиція влади проявилась у фатальних наслідках економічних прорахунків та низки волюнтаризьких рішень керівників із надійною більшовицькою біографією. Тоді як спеціалісти високого рівня із дореволюційним минулим були зараховані до категорії неблагонадійних. Країну охопила загальна судова практика із покарання винних у прорахунках "спеців" із старих кадрів. Отже, у даній науковій розвідці наголошено на тому, що проблема забезпечення кадрами промислових підприємств набула в період непу чималого розмаху та вирішувалась більшовицькими методами в основі яких лежали ідеологічні підходи, а не професійні критерії. Автори зазначають, що із переходом до нової економічної політики, випадки переслідування дореволюційних фахівців почастішали у зв'язку із зростанням вимог до робітників із боку спеціалістів. Проте такі підходи лише прискорювали процес згортання непу та наростання потужностей тоталітарного режиму.

Проаналізовано методи та прийоми роботи з візуальними джерелами, які найчастіше використовуються в практичній роботі вчителя історії з метою активізації критичного мислення учнів. Розглянуто основні методичні прийоми застосування візуальних історичних джерел у процесі формування компетентності науково-дослідницької та пізнавальної діяльності учнів. З'ясовано, що робота учнів з опрацювання візуальних джерел має бути раціонально організована вчителем і виконуватися за єдиним алгоритмом. Поетапність роботи над візуальними історичними джерелами з урахуванням вікових особливостей робить процес навчання більш осмисленим, розвиває критичне та історичне мислення. Робота над візуальними історичними джерелами має бути спрямована на формування таких умінь і навичок, які дозволять учням самостійно здобувати знання з різноманітних джерел і творчо застосовувати їх у подальшій діяльності, тобто бути компетентними. Встановлено, що візуалізацію на уроках історії можна здійснити за допомогою карт, малюнків, графічної статистики (таблиць, схем, діаграм), творів образотворчого мистецтва (картин, скульптури, архітектурних споруд, меморіальних комплексів), плакатів, карикатури, фотографій, відеоджерел (відеофільмів, кінофільмів, відеосвідчень), презентацій, інфографіки, речових пам'яток. Застосування різноманітних візуальних джерел на уроках історії в закладах загальної середньої освіти дає можливість на якісно новому рівні вивчати предмет, сприяє більш поглибленому вивченню предмета учнями, формуванню в них певних вмінь та навичок, власної думки, життєвої та громадянської позицій, розвитку в учнів критичного мислення, вміння систематизувати історичну інформацію, самостійно інтерпретувати зміст історичних джерел і спонукає учнів до осмисленого вивчення подій минулого та значно полегшує роботу вчителя. Використання того чи іншого джерела інформації під час вивчення запропонованої теми має бути доречним і залежати від мети, яку прагне досягти вчитель на уроці історії. Також важливою умовою використання візуального історичного джерела є врахування вікових особливостей учнів. Робота з візуальними історичними джерелами створює сприятливі умови для засвоєння запропонованої інформації та її самостійного здобуття, критичного перегляду та практичного застосування творчих завдань через партнерство учнів і вчителя.