Проведено аналіз естетичного контенту теорії ораторської мистецтва, розглянутої на матеріалах православного проповідницького дискурсу. Обгрунтування концепту "естетосфера" закладає методологічні засади його використання в дослідженнях естетико-релігієзнавчого характеру. Зокрема, естетосфера проповіді виступає синергійною системою духовно-естетичних цінностей, що взаємно корелюються в храмовому синтезі мистецтв. Досліджено розвиток вітчизняної гомілетичної думки з позицій визначення її імпліцитних теоретико-естетичних аспектів (риторичний дискурс Візантії, Древньої Русі, українського бароко, гомілетики XIX - початку XX ст.). З метою вивчення риторичних чинників релігійно-естетичного катарсису проаналізовано синергію в естетосфері проповідей, присвячених проблемам смерті. Для визначення специфіки сигнатури "пам'яті смертної" як риторичної реалізації естетики трагічного акцетовано увагу на образно-евокативну систему повчань як релігійно-естетичну складову християнської танатології. Містико-синергійну площину літургійного синтезу мистецтв визначено як духовно-естетичний контекст для функціонування проповідницької риторики.

Проаналізовано певні способів осмислення феномену візантійської аскетико-естетичної традиції, звертаючи увагу на методологічну некоректність розгляду останньої в якості традиції, характерної виключно для чернечої культури, а також уникнення її ототожнення з патристичною естетикою. Водночас, у статті вказується на безпідставність стереотипного звинувачення християнської аскетики у "принциповому антиестетизмі" та підкреслено значення окремих релігійно-філософських студій як методологічної основи для належного розвитку сучасної історико-естетичної візантології.

Розглянуто естетичну складову візантійської аскетики. На підставі дослідження феномена аскетизму в контексті культурного життя Візантії розкрито філософсько-естетичний потенціал аскетичної традиції та виокремлено її конкретні естетичні виміри. Розглянуто християнське вчення про Абсолютну Красу як ідейний базис візантійської естетики. Розкрито анагогічний характер середньовічних естетичних споглядань. Увагу приділено естетико-аскетичній проповіді катарсису та мімезису, літургійному синтезу мистецтв у християнській культурі, естетиці аскетизму як чиннику відеосфери храмового дійства.

Досліджено естетичні виміри аскетичної традиції Візантії, проаналізовано роздуми церковних діячів про видовищно-розважальну культуру Античності й раннього Середньовіччя - про мирські пісні, танці, театральні дійства, криваві змагання тощо. Вдаючись до традиційної в межах історико-естетичних студій констатації, що осмислення Отцями й учителями Церкви популярних у тогочасному суспільстві розваг супроводжується їх суворою критикою, А. Царенок пропонує звернути увагу й на інший, менш відомий аспект аскетико-естетичного вчення. Як переконує всебічне вивчення естетики аскетизму, ригоризм естетичних поглядів візантійських релігійних мислителів може доповнюватись розсудливою полегкістю до немочі духовно недосконалих осіб.

Досліджено вчення про ісихію в його сутнісних зв'язках із візантійською естетикою аскетизму. Проаналізовано теоестетичні смисли ісихастської доктрини, згідно з якою досягнення стану безмовності постає суттєвим чинником преображення чуттів людини та сприяє спогляданню нею Абсолютної Краси. Використано методи узагальнення, систематизації та герменевтичного аналізу культури ісихазму. Стверджується щодо перспективи для подальшого вивчення аскетико-естетичної традиції християнського Сходу.

Актуальним завданням вітчизняного філософсько-естетичного дискурсу постає подальше вивчення візантійської естетики як, зокрема, джерела естетичної традиції Русі-України. При цьому на особливу увагу дослідників заслуговують феномен естетики аскетизму, а також його гносеологічний вимір, пов'язаний із осмисленням проблеми чуттєвого осягнення дійсності. Ретельний аналіз естетичних ідей видатних мислителів-аскетів Візантії (свв. Афанасія Великого, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна та ін.), які у своїх філософських пошуках закономірно апелюють до текстів Біблії, дозволяє, зокрема, зрозуміти специфіку їх ставлення до чуттєвої активності особистості. Всупереч певним стереотипним уявленням про аскетичну традицію, останній не є властивим заперечення значення чуттєвого світу й радикальна негація по відношенню до нього. На щире переконання візантійських релігійних мислителів, прекрасне в чуттєвій дійсності, її впорядкованість здатні успішно виконувати функцію піднесення людської свідомості до Причини буття прекрасного й упорядкованого, спонукання до споглядання Божественної Краси. Константовано наявність анагогічного характеру аскетико-естетичної традиції християнського Сходу. Відповідно до роздумів візантійських релігійних мислителів, чуттєве пізнання людиною світу, споглядання нею краси навколишньої дійсності може значно сприяти піднесенню свідомості особистості до Горішньої Наддійсності. З цієї точки зору, чуттєва активність людини в межах естетики аскетизму визнається суттєвою складовою процесу власне духовно-морального вдосконалення.

Увагу присвячено розкриттю естетичного потенціалу візантійської аскетичної традиції. Здійснено виокремлення та системне вивчення основних філософсько-естетичних аспектів аскетичного вчення, що розвивалося на теренах Візантії. Проаналізовано постановку та теоретичну розробку питань естетичного характеру, до яких удаються релігійні мислителі-проповідники аскетичних звершень, а також вплив візантійської імпліцитної естетики на естетичну думку Київської Русі. Осмислюючи специфіку розвитку сучасної історико-естетичної візантології як невід’ємної складової частини історико-естетичної медієвістики, вказано на важливість подальшого вивчення істориками естетичних ідей візантійського теологічного дискурсу з метою виділення в ньому естетичних вимірів, що обумовили релігійно-гуманістичне наповнення візантійських культури та мистецтва. Наголошено, що урахування релігійно-естетичного характеру всієї культури Візантії в цілому уможливлює визнання духовного досвіду видатних візантійських мислителів-аскетів першочерговим предметом історико-естетичної візантології. Констатовано існування у Візантії єдиної у її сутнісних основах релігійно-естетичної доктрини, яку правомірно ідентифікувати як патристичну або як аскетичну естетику. Виділено її онтологічний, гносеологічний та етичний виміри, а також вимір релігійної інтерпретації мистецтв. Зазначено, що естетичні виміри візантійського аскетизму присутні і в духовній культурі Київської Русі.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю252:Т + Ю252:Ф + Ю6

Рубрики:

Філософські питання та методологія історичної науки

Філософські питання у політиці

Соціальна філософія

Шифр НБУВ: ВА866333 Пошук видання у каталогах НБУВ