Досліджено релігійну та громадську діяльність К. Шептицького у 1869 - 1951 pp. Основну увагу приділено змісту, формам і напрямам цієї діяльності. Охарактеризовано основні етапи формування світоглядних орієнтирів К. Шептицького. З'ясовано чинники, що вплинули на його чернече покликання. Досліджено вплив авторської спадщини ігумена на духовний розвиток студитського чернецтва. Відстежено динаміку поширення студитських монастирів. Показано роль К. Шептицького у збереженні церковно-релігійного комплексу та розбудові чернечих осередків. Визначено вплив архімандрита на формування духовних цінностей та суспільно-культурних пріоритетів українського суспільства. Висвітлено основні напрями релігійної та громадської діяльності К. Шептицького та її значення для історії України. На основі критично проаналізованих фактів особової кримінальної справи, спогадів, епістолярної літератури досліджено останній період життя архімандрита К. Шептицького (1947 - 1951 pp.).

На основі архівних документів, що перебували до останнього часу під грифом "цілком таємно", висвітлено останній період життя архимандрита К. Шептицького. Проаналізовано насильницькі дії органів МДБ, моральну та фізичну шкоду, яку вони завдали К. Шептицькому. Оцінено приклад його твердої позиції у питаннях віри, відстоюванні прав вірних.

Досліджено особливості канонічно-правого статусу Католицької Церкви візантійсько-слов'янського обряду в східних воєводствах Польщі (1923 - 1937 рр.); проаналізовано основні правові документи, інструкції щодо канонічно-правого статусу, визначено вплив православного та католицького обрядів на формування візантійсько-слов'янського обряду.

Проаналізовано місце і роль ігумена К. Шептицького і студитських монастирів у громадсько-культурному русі, формуванні релігійної свідомості, пропагуванні християнських моральних цінностей, самоствердженні та консолідації греко-католиків Східної Галичини у досліджуваний період.

На підставі грунтовного аналізу значної джерельної бази в історико-правовому контексті проаналізовано канонічно-законодавчі документи монастирів Студійського уставу. "Загальний Типікон" взорувався на древні монаші типікони та на східну традицію чернецтва, яку запровадили у Києво-Печерській Лаврі Св. Антоній і Св. Теодозій Печерські. Він складався із п'яти частин, що тематично поділялися на окремі глави та загалом містили 957 статей, і приміток-коментарів (324 позиції). Джерельною базою слугували твори Св. Отців, монаші типікони від найдавніших і до сучасних ігумену, монастирські правила, устави, служебники, патерики, наукові богословські та історичні праці візантійської, мелхітської, грецької, латинської, німецької, французької, російської та української історіографії, тобто ігумен Климентій (Шептицький) використовував усі доступні на той час джерела про східне чернецтво. Порівняння "Загального Типікону" з двома попередніми, Скнилівським та Унівським, яскраво свідчить про його науковість, грунтовність, вичерпність і глибоку східну духовність, відтак він став найповнішим "Типіконом" чернечого життя монахів Студійського уставу, якого вони дотримуються і тепер.

Проаналізовано роль К. Шептицького у вирішенні релігійних і церковних проблем Східної Галичини у період конфесійно-релігійних трансформацій (1944 - 1946 рр.). Доведено, що вагоме значення у досліджуваний період мала орієнтація архимандрита Климентія на консолідацію духовенства та реалізацію національних прагнень українства, що стало визначальним для збереження церковно-релігійного комплексу УГКЦ у період його руйнування у другій половині 40-х років ХХ ст. Аналіз документів однозначно свідчить про те, що К. Шептицький був активним противником злочинної акції "возз'єднання" і своєю діяльністю продемонстрував вірність національній ідеї та церкві, підпорядкованій Апостольському первопрестолу, який давав українській нації гарантії демократичних свобод і європейських цінностей.

Інтеграційні процеси, що відбуваються у сучасному світі, призводять до розвитку національної системи законодавства. Досліджуючи виникнення та еволюцію українського законодавства, варто зауважити, що цей процес є тривалим і характеризується конкретними етапами розвитку та становлення нашої держави. Впроваджуючи інтеграційні процеси в країні, насамперед, необхідно керуватися тим, що кожна правова система певної держави, яка обумовлюється системою національного законодавства, є унікальною. Інтеграція правової системи України має забезпечуватися створенням єдиного правового порядку з урахуванням національної ідентичності, а не повною ідентифікацією правопорядків. Зміст інтеграційного правового процесу країни полягає в "апперцепції" тих елементів чи способів, методів і форм інших правових систем, яких їй не вистачає. Відтак визначальною метою такого процесу є якісне та ефективне підвищення національного правового регулювання зі збереженням конститутивних цінностей в основних інституціях права. Отже, аналіз правої інтеграції України в контексті глобалізаційного дискурсу виступає предметом запропонованої статті.

Теоретичне розуміння та філософське осмислення всіх правових феноменів розпочалося з традиційного поділу права на позитивне і природне, відтак вони у загальній свідомості вважаються певними антиподами, які разом з тим є практично найбільш значущими типами праворозуміння. Простежено те, що саме інтенсивний розвиток гуманістичних ідей у контексті нових політичних та економічних тенденцій обумовив виникнення доктрини "природних прав людини". Дедалі більше серед широкого загалу набирала популярності твердження про те, що кожен індивід уже від народження користується певними правами, які належать людині від самої її природи, а тому жодна влада не може їх обмежувати чи скасовувати. Конститутивний вплив, згідно з твердженням більшості науковців, на розвиток прав людини справила природно-правова концепція, яка визначила примат прав людини, окресливши нові можливості взаємовідносин особи та влади.

Природно-правові концепції характеризують права людини як вияв цінностей людського буття та прояв об'єктивних потреб. Однак не варто залишати поза увагою те, що осмислення генезису й сутності прав людини домірно оцінювалося з урахуванням двох антитетичних позицій, юснатуралізму певним антиподом виступав позитивістський підхід щодо розуміння прав людини. За умов легістського праворозуміння концепти держави та закону домінують над концептом прав людини, натомість у другому розумінні домінантами виступають індивід та його природні права. Сучасна концепція прав людини зобов'язана грунтуватися на сучасній (постмодерній) філософії людини, беручи до уваги усі новітні напрацювання людинознавства. Ігнорування ними, чи відмова від них - це шлях у "false" право, своєрідна деградація, дорога у минуле, позбавлене гуманістичного виміру, що розуміється як відречення від людини, зрада їй, на яку вона аж ніяк не заслуговує.

Визначальною ознакою освітніх технологій є прогресивний, часто випереджальний характер їх розвитку стосовно технічних засобів. Суть в тому, що тотальне введення комп'ютера в освітню сферу вимагає ретельного перегляду, аналізу всіх компонентів навчального процесу. У дистанційному навчанні активно застосовують наступні Internet технології:віртуальні спільноти - роблять ставку на спілкування, яке обумовлює ефективний розвиток комунікаційної компетентності студентства; віртуальні світи - фабрикують різні можливі ситуації для студента, які де-факто неможливо реконструювати у дійсності, як з етичних, так і практичних міркувань, разом із тим все що діється у віртуальному середовищі, розуміється, приймається як фрагмент життя або елемент реальності; online-ігри - передусім скеровані на комунікацію та взаємодіяння, обумовлюють перспективу, себто надають певний шанс розвивати соціальні компетентності та психологічну адекватність, запобігають виникненню різноманітних внутрішніх конфліктів або ж пізніше допомагають їх ефективно вирішувати. У процесі організації дистанційного навчання з метою забезпечення ефективної взаємодії потрібно додержуватися таких основоположних принципів: грунтовна, солідна організація дидактичного діалогу; імітування своєрідного діалогу в самих навчальних матеріалах; створення індивідуального сприяння, допомоги студентам у період між стаціонарними заняттями: консультації, надання цікавого навчального матеріалу, який може забезпечити запити сучасного студентства; ощадливий розподіл часу між взаємною діяльністю викладачів і студентів дистанційного навчання та їх самостійною роботою.

Проаналізовано теоретико-методологічні основи становлення правової категорії "громадянське суспільство". Громадянське суспільство як філософсько-правову категорію досліджено у двох вимірах: феноменальному (практичному) та абстрактно-понятійному. У феноменальному контексті категорія розглядається як явище, властиве сучасному соціуму, що є живою субстанцією, яка за природою є флективною та перебуває у стані перманентного розвитку. В абстрактно-понятійному вимірі категорію "громадянське суспільство" трактують як ідеологічний компонент, а відтак виводять поза межі практично-прикладної сфери суспільства. Доведено, що громадянське суспільство - складний і суперечливий феномен, істотні зрушення у дослідженні якого залежать від того, чи вдасться створити ефективну методологію.

Визначено особливості регулювання права осіб похилого віку на соціальний захист на міжнародно-правовому рівні, охарактеризовано основні міжнародно-правові акти у цій сфері. Серед міжнародно-правових актів, які мають значення для соціального захисту осіб похилого віку, названо такі: загальна Декларація прав людини, Європейська соціальна хартія, Міжнародний план дій з проблем старіння, прийнятий Першою всесвітньою асамблеєю з проблем старіння у 1982 р., Принципи ООН щодо літніх людей, Декларація з проблем старіння. Аналіз міжнародних документів свідчить, що їх основна мета полягає у гарантуванні кожній людині безпечної та гідної старості, належної можливості доступу осіб похилого віку до товарів та послуг, медичної допомоги, у забезпеченні можливості брати активну участь у житті суспільства як повноправний його член.

З'ясовано, що правові цінності є визначальним елементом правового впливу на соціум, які здійснюють істотний вплив на механізм правового регулювання. Визначено, що правові цінності, по-перше, взаємопов'язані з принципами права, правосвідомістю, правотворчістю та правореалізацією; по-друге вони є реальними соціально-правовими явищами, правовими засоби та механізмами. Правові цінності мають ієрархічну структуру, їх система базується на певному комплексі інтересів, в основі яких є людські потреби. Досліджено, що специфічним особливостями правових цінностей є нормативність, значущість, оціночність, об'єктивність, імовірнісний характер, які виступають ефективним інструментом гармонізації між зовнішнім впливом і механізмами саморегуляції в праві. Отже, правовими можемо вважати ті непорушні цінності, що є фундаментом упродовж усього розвитку, позаяк саме вони є найважливішою складовою (елементом) культури права і виконують усі функції правових цінностей.

Розглянуто основні філософсько-правові підходи до онтологічного розуміння правового прогресу як форми суспільного прогресу. Правовий прогрес розглянуто у двох аспектах: глобальному (широкому) та конкретному (вузькому). Глобальний підхід пов'язаний із розвитком людства загалом, його правосвідомості, правової культури. Вузький підхід передбачає вивчення прогресу конкретного етапу розвитку людства (здебільшого сучасного). З'ясовано, що у правовій доктрині існує низка концептуальних підходів щодо проблематики правового прогресу, зумовлених типологією праворозуміння, дефініцією його поняття, визначальними філософсько-правовими ознаками, закономірностями його зв'язку з процесами глобалізації, альтеглобалізму, його співвідношенням із принципом верховенства права, відображенням у міжнародно-правовій діяльності всесвітніх організацій, розумінням правової реальності загалом.

Проаналізовано громадянське суспільство як правовий імператив сучасності. Розглянуто певні концептуальні аспекти дослідження громадянського суспільства: аксіологічний, термінологічний, філософський, правовий, когнітивний і ретроспективний. Подано загальну характеристику громадянського суспільства в Україні. Окреслено сучасні концептуальні підходи щодо осмислення дефініції "громадянське суспільство". Розкрито основні засади взаємодії правової держави й інститутів громадянського суспільства. Висвітлено принципи взаємодії громадянського суспільства та збройних сил України. Визначено й обґрунтовано перспективи розвитку глобального громадянського суспільства.

Визначено наукознавчу основу та методологію дослідження адміністративно-правових гарантій діяльності релігійних організацій (РО) в Україні, сформульовано їх дефініцію, деталізовано ознаки та правову природу. Проаналізовано структуру адміністративно-правового статусу РО в Україні, представлено системну характеристику їх адміністративної правосуб'єктності. Здійснено характеристику поняття та складових елементів системи адміністративно-правових гарантій діяльності РО в Україні. Деталізовано нормативно-правові, організаційно-правові й адміністративно-процесуальні гарантії діяльності РО в Україні. Визначено суб'єкти системи адміністративно-правового гарантування діяльності РО в Україні. З'ясовано напрями посилення адміністративно-правового гарантування діяльності РО. Запропоновано авторський підхід щодо внесення змін до чинного законодавства з метою вдосконалення сучасних адміністративно-правових гарантій діяльності РО в Україні. Обґрунтовано потребу розширення переліку адміністративно караних протиправних деліктів у сфері діяльності РО. Розроблено та запропоновано зміни до змісту КУпАП щодо розширення переліку адміністративних правопорушень, що порушують права РО. Визначено, що модернізація адміністративно-правових гарантій діяльності РО в Україні повинна здійснюватися на основі досвіду зарубіжних країн, серед яких США, Велика Британія, Австралія, Канада.

Сутність адвокатської етики визначено певними складовими, а саме: призначенням (місією) адвоката є захист інтересів свого клієнта, надання йому необхідної професійної правничої допомоги, котра має здійснюватися безперервно й на належному професійному рівні. Адвокат не може займати позицію, яка викриває його клієнта (обвинуваченого, підсудного, підозрюваного), або спростовує доводи довірителя щодо відстоювання його цивільно-правових інтересів тощо; добросовісним застосовуванням для успішного досягнення цієї мети всіх передбачених у законодавстві модусів (способів, засобів), що надають можливість і зобов'язують надавати кваліфіковану правничу допомогу своєму клієнту; високими морально-психологічними та професійно-правовими властивостями, котрими має володіти кожен адвокат. Зроблено висновок, що адвокатура виступає інститутом громадянського суспільства, котрий, передусім, покликаний на професіональних основах забезпечувати/гарантувати захист прав, свобод та інтересів фізичних/юридичних осіб. Будучи однією з визначальних складових правозахисної системи, інститут адвокатури посідає у ній виняткове місце. Позаяк, першочерговим завданням цього інституту є забезпечення/гарантування прав людини та громадянина модусом надання їм професіональної правничої допомоги. Здійснено грунтовний аналіз проблеми моральних принципів діяльності інституту адвокатури в радянському та пострадянському, передусім вітчизняному, науково-правовому дискурсі, та відзначено, що у правовій науці означене питання як самостійний предмет загальнотеоретичних досліджень активізувалося лише наприкінці 1960-х рр. Водночас, проблема моральних засад, передусім колізій і дилем, професійної діяльності адвокатської спільноти, як окрема наукова проблема фахово не вивчалася. Зазначено, що це було зумовлено тодішніми ідеологічними кліше, що панували у всіх сферах суспільного буття.

Дослідження природи категорії "правовий статус адвоката" показало те, що вона є однією із найбільш фундаментальних й водночас однією із найбільш складних категорій у правознавчій науці. Це пояснюється тим, що, з одного боку, ця категорія отримала широку сферу використання як в юридичній теорії, так і в практичній площині, а з іншого - у сучасній юридичній науці не існує єдиного (універсального) підходу щодо розуміння її сутності. Правовий статус адвоката - це комплексна категорія, яка відображає його правове становище в суспільстві, що характеризується наявністю у адвоката юридично встановленої сукупності прав, обов'язків, гарантій і відповідальності, які є необхідними та достатніми для здійснення адвокатської діяльності щодо надання професійної правничої (правової) допомоги на засадах абсолютної незалежності. Ця категорія акумулює та відтворює всю сукупність взаємовідносин адвоката в суспільстві та відображає не тільки його реальне правове становище, але й формує юридичний базис для професійної діяльності адвоката в ньому. Ця комплексна категорія слугує основою для розмежування правового становища адвоката й інших учасників правовідносин.

На основі чинного національного законодавства, сучасного наукового доробку вчених визначено та проаналізовано правові засади інституалізації функціональної діяльності релігійних організацій. З'ясовано, що релігійна організація набуває спеціальної правоздатності, позаяк здійснення нею правочинів, а теж інших юридично-значущих дій зумовлено виключно метою створення й не може їй суперечити, а межі діяльності визначаються не лише Законом, але і статутом і внутрішніми канонічними настановами. Правоздатність релігійних організацій полягає в немайновій, організаційній і майновій сферах їхньої діяльності. Констатується, що релігійна організація є самостійним функціональним видом непідприємницьких організацій, яка створена громадянами або юридичними особами з метою сповідування та поширення віровчення, зареєстрована у визначеному законодавством порядку як юридична особа приватного права, діє відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирає, призначає та замінює персонал згідно зі своїми статутами. Зроблено висновок, що сучасне законодавство, яке регулює діяльність релігійних організацій, є доволі віддаленим від міжнародно-правових стандартів у цій сфері. Тому необхідно у найкоротший термін узгодити позиції зацікавлених сторін і прийняти нове законодавство, яке б відповідало міжнародно-правовим стандартам і сучасним правовим, економічним і соціальним реаліям.

Права релігійних організацій, що забезпечуються державою через систему адміністративно-правових гарантій, виокремлено у 3 групи: права у сфері публічного управління та отримання адміністративно-правових послуг; права на участь у громадському житті; права на адміністративно-правовий захист (на забезпечення громадської безпеки та порядку під час проведення громадської та релігійної діяльності, масових заходів за ініціативою релігійних організацій, можливості звернення зі скаргами та заявами до органів публічного управління, оскарження рішень, дій і бездіяльності органів публічного управління в адміністративно-правовому порядку, притягнення осіб, винних у вчиненні адміністративних правопорушень щодо релігійних організацій до адміністративної відповідальності). Визначено, що адміністративно-правові гарантії діяльності релігійних організацій є системою спеціальних адміністративно-правових умов, способів засобів використання, дотримання, виконання, застосування правових норм релігійними організаціями та нейтралізації загроз щодо їхньої діяльності, попередження та припинення адміністративних правопорушень, іншої протиправної діяльності щодо цих інституцій і покарання винних за їх вчинення, відновлення їх порушених прав. Зроблено висновок, що адміністративно-правові гарантії діяльності релігійних організацій в Україні охоплюють широкий комплекс адміністративно-правових інструментів, які забезпечують функціонування та охорону цих інституцій, є інструментами держави та самих релігійних організацій, завдяки яким не лише формально закріплюється правовий статус цих інституцій, але й реалізуються на практиці їх правові можливості у сфері їхньої релігійної, громадської діяльності та у сфері публічно-правових відносин.