Простеживши дуалістичні тенденції в історії формування концепту самості, з'ясувати, яким чином у феноменологічному та герменевтичному підходах до самості долається дуалізм, зокрема протиставлення самості та соціальності. Дослідження опирається на синтетичний та інтегративний підходи, герменевтичний, феноменологічний та ретроспективний методи, компаративний аналіз, дескрипцію та синтез. Простежено розвиток концепту самості на основі історичної ретроспективи його визначень. Проілюстровано вплив Кантівської інтерпретації самості на сучасні підходи, здійснено компаративний аналіз найновіших визначень самості та досліджено стосунок самості до тіла, світу, нарації та ідентичності на основі праць, зокрема, Мартіна Гайдеггера, Поля Рікера та Чарльза Тейлора. Представлено інтеграцію феноменологічного та герменевтичного підходів до самості. Доведено, що феноменологічна та герменевтична інтерпретації доповнюють одна одну, оскільки вони грунтуються на анти-дуалістичному погляді на самість та перетинаються в описі основних аспектів самості, зокрема соціальності та мови. Приклад феноменологічного та герменевтичного підходів свідчить про те, що сучасна філософія подолала дуалізм у трактуванні самості. Відтепер більше немає гострої опозиції між самістю та світом, самістю та тілом, самістю та соціальним життям особи. Самість розглядається як "буття-у-світі", що розгортається через переплетення різних вимірів: суб'єктивності, тіла, часовості, мови та соціальності. Соціальність за допомогою ідентичності створює для самості моральну систему координат та уможливлює самоздійснення, оскільки самість досягає повноти тільки шляхом трансцендування до інших. Внаслідок модерного відкриття самості виникає потреба винайти новий тип солідарності.