Мета роботи - дослідження впливу загальних закономірностей розвитку природи і Всесвіту на утворення та формування будь-якої організації соціуму, зокрема функцій публічного управління. Проаналізовано зміст і суть функцій публічного управління, зокрема повної функції управління. У ході дослідження було визначено два взаємопов'язаних напрямки, що крокували паралельно. На першому напрямку розглядалась система публічного управління, як аналог фізичної моделі Всесвіту. На другому напрямку розглядалась система публічного управління, як невід'ємна його складова частина. Було зроблено припущення про те, що суть енергій, які виникають на елементарному рівні аналогічні тим, які описано в космології, квантовій механіці та в теорії вірогідності А. Ейнштейна. На основі дослідження Стандартної моделі елементарних часток, Квантової теорії поля, Симетрії Фермі, Фундаментальних сил природи, Планетарної моделі будови атома та за допомогою Принципу квантової невизначеності В. Гейзенберга було зроблено висновки про те, що на рівні мікрочасток розумної та нерозумної речовини Всесвіту завжди буде існувати похибка фіксації елементів системи, яка буде завжди призводити до різних кінцевих непередбачуваних результатів процесу. Обмеження, які встановлює співвідношення невизначеностей, є незмінним законом природи і ніяк не пов'язані з недосконалістю наших приладів. На рівні макросистем такі похибки будуть настільки малими, що ними можна знехтувати. Однак їх природна наявність у системі та накопичення все ж іноді може призводити до непередбачуваних результатів і сплесків у ході будь-якого управлінського процесу. Зроблено припущення про існування гіпотетичних елементарних часток "розумної" осмисленої та неосмисленої речовини Всесвіту, які здійснюють взаємодії всередині нетеологічного гіпотетичного духовного поля, або декількох таких полів з різними властивостями. У дослідженні зроблено припущення та висунуто гіпотезу про те, що повна функція публічного управління не може бути остаточно завершена з причини можливого існування невизначеностей на різних рівнях взаємодій. Тому вона повна умовно. Водночас процеси існування, розвитку свідомості людини та соціуму подібні до загальних процесів існування та розвитку Всесвіту і є їх складовою частиною. Гіпотеза потребує подальшого розгляду та доповнення. Зокрема, вона потребує продовження та доведення в частині подібності коливань матерії Всесвіту та процесів публічної організації соціуму.

Проаналізовано суть категорії "гуманізм", пов'язаних із нею понять "гуманність", "гуманізація", "гуманітаризація". З'ясовано їх співвідношення, смислове навантаження кожного та наукові підходи до трактування їх змісту. Означувані категорія, поняття розглянуто в контексті розуміння гуманістичного підходу у сфері публічного управління. Установлено, що категорія гуманізму є багатовимірною та поліфункціональною: вона становить собою водночас і ціль, і спосіб, і умову та результат існування світу людського буття. У загальному вигляді суть гуманізму сформульовано таким чином: це історично зумовлене визнання людини найвищою, абсолютною цінністю суспільства, благо якої є мірилом соціальних відносин, інститутів, діяльності; повага до гідности й свободи кожної особистості, її права на достойне, щасливе життя, вільний усебічний розвиток і духовне самовдосконалення, творчу реалізацію своїх здібностей; а також високоморальні (гуманні) міжособистісні відносини та взаємодії між людиною, суспільством, навколишнім середовищем. Гуманність (людяність) визначено як основну якість, природну рису особистості, що охоплює властивості свідомості, поведінки, афективної сфери, які характеризують усвідомлене доброзичливе, чуйне, шанобливе ставлення до всього живого і людини, спільноти, природи, світу. Гуманізацію охарактеризовано як дію, процес за значенням "гуманізувати" ("виявляти гуманізм, в основі якого міститься гуманність") та результат утілення гуманізму в дійсність, утвердження ідей, ідеалів і цінностей гуманізму в усіх сферах людської життєдіяльності. Гуманітаризація - напрям, одночасно засіб гуманізації, що передбачає "олюднення" будь-якої науки, інтенсивний прояв її зв'язків із моральними цінностями, подолання надмірного тиску технократизму (природничого знання) на систему освіти та суспільство загалом. Виказано думку, що гуманістичний підхід у сфері публічного управління забезпечує впровадження в практику врядування ідеї гуманізації всієї соціальної системи, всіх сфер зв'язків і взаємодій учасників політичного процесу.

Наведено розв'язання актуальної наукової проблеми щодо теоретичного узагальнення змісту стратегічного управління регіональним розвитком і наведено сукупність методів його реалізації для забезпечення регіонального розвитку. Згадується, що до 1960 р. згадки про стратегію в управлінні зустрічалися рідко. Підйом почався в 1970-х рр., а у 2000-х про управлінські стратегії говорили набагато частіше, ніж про військові. Це сталося завдяки широкому розповсюдженню літератури, в якій ішлося про стратегічні підходи до управління. У роботі доведено, що існує декілька загальних принципів і факторів для двох головних областей стратегічної літератури: війні (перемозі над ворогом) і бізнесу (придбання та утримання конкурентних переваг), а саме: поведінка і менталітет конкурентів, критично важливі ресурси, моральний дух і мотивація, сприйняття і дійсність. У літературі робиться акцент на важливості рішучих дій (і швидких перемог) з точки зору завоювання довіри і формування зацікавлених у змінах груп. Автор зазначає, що державні організації мають справу з вельми специфічними обмеженнями (включаючи громадську думку, політичні протистояння або можливості підвищення податків) та можуть використовувати унікальні стратегічні інструменти (включаючи законодавство, податки і регулювання). У процесі управління державні організації, як правило, керуються великою кількістю цілей, діючи в більш складному й мінливому середовищі, оскільки їм доводиться задовольняти потреби представників самих різних зацікавлених груп. Крім того, державні організації намагаються не просто пристосуватися до зовнішнього середовища, але й змінити його. Враховуючи зазначені особливості використання стратегічних підходів у публічному управління регіональним розвитком надає можливість забезпечити конкурентоспроможність регіонів та сталість їх розвитку. Запропоновано етапи розробки та реалізації стратегії регіонального розвитку та їх методичне наповнення. Серед наукових методів, які пропонується використовувати під час розробки та реалізації стратегій регіонального розвитку виділяються такі: аналіз і синтез, факторний, системний, ситуаційний та кореляційно-регресійний аналіз, SWOT-аналіз, методи експертної оцінки, соціологічні методи, програмно-цільовий, балансовий, нормативний та інші методи. Зроблено висновки, що використання наведених наукових методів в процесах стратегічного управління регіональним розвитком надасть змогу більш якісно організувати підготовку регіональних стратегій та стане передумовою того, що регіональна спільнота одержить дієвий документ, виконання якого надасть можливість досягти нового стану регіонального системного утворення.

Ефективність державного регулювання ринку освітніх послуг в Україні передбачає кілька етапів. Кожен з них регулює певний компонент ефективності державного регулювання. Державним регулюванням є альтернативний механізм, який компенсує неефективність ринку. Основою державного втручання є ринкові прогалини, помилки. Ринок і держава не позбавлені недоліків: вибір між ринком і державою - це лише вибір між різними ступенями та типами недосконалості. Однак у реальній змішаній економіці державне регулювання - типове явище, тому є підстави для його аналізу та оцінки. Розрізняють такі типи ефективності державного регулювання: економічний, соціальний, адаптивний. Економічна ефективність передбачає відповідність одержаного результату поставленій соціально-економічній цілі та методам, за допомогою яких він досягається. Соціальна ефективність передбачає соціальну послідовність політичних та економічних заходів, уживаних державою, оскільки вплив більшості інструментів державної політики є двояким і суперечливим. Адаптивна ефективність державного регулювання підлягає як статичному, так і динамічному аналізу. Статичний аналіз розглядає адаптивну ефективність у вузькому розумінні як реакцію на розвиток економіки, а також зміни. Динамічний аналіз охоплює ширший аспект: предметом є активна діяльність держави, спрямована на запобігання виникаючим проблемам. Ефективність держави на ринку освітніх послуг залежить не лише від збільшення бюджетних асигнувань, тим паче, що державні доходи та державний сектор завжди мають відносні межі зростання. Найвищою формою державного регулювання є державне програмування, оскільки воно передбачає комплексне використання з глобальною метою всіх елементів державного регулювання економіки: політичних, економічних норм та контрактів. Прикладом державного програмування є структурні реформи, які сьогодні проводяться в Україні. Важливою складовою структурних реформ є реформа освіти. Державне управління здійснюється через процес взаємодії об'єктів та суб'єктів державного управління. Суб'єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об'єктом - система, якою вони керують, у тих, хто підпорядковується волі суб'єктів та їх рішенням.

Відображено нинішній стан державного регулювання у галузі енергоефективності житлово-комунального господарства, деталізовано сучасний стан і перспективи розвитку через призму сучасних напрацювань низки вчених. Оцінено практичну роль та значимість ефективності проекту "Реформи у сфері енергоефективності України" за підтримання Німецького товариства міжнародної співпраці Deutsche Gesellschaft fur Internationale Zusammenarbeit (GIZ GmbH). Визначено змістове наповнення та суть поняття "енергоефективність" виходячи із контексту регіонально-галузевого виміру нинішньої української держави. Розглянуто Енергетичну стратегію України на період до 2035 р. з точки зору забезпечення реалізації державно-регіональної політики у галузі енергоефективності у сучасній Україні. Проведено комплексне аналізування Закону України "Про Фонд енергоефективності" й результатів його втілення. Здійснено аналіз законопроекту № 2458 "Щодо внесення змін до деяких законів України відносно врегулювання окремих питань у сфері надання житлово-комунальних послугі й конкретизовано його прогалини. Перераховано основоположні законодавчі акти України, якими регулюється функціонування галузі житлово-комунального господарства як найбільшого споживача енергетичних ресурсів, через призму теми державного регулювання енергоефективності. Визначено актуальність та виділено перспективні результати від ухвалення Закону України "Про енергоефективність". Виявлено перспективні напрямки майбутньої теоретико-практичної дослідної діяльності щодо державного регулювання енергоефективності у межах сучасного житлово-комунального господарства. Охарактеризовано галузь житлово-комунального господарства з позиції енергоефективності. Визначено головні стратегічні напрями і шляхи досягнення мети енергоефективності у галузі українського житлово-комунального господарства. Виділено перспективні напрями подальшої наукової роботи щодо поліпшення показників енергоефективності у сфері житлово-комунального господарства.

Євроінтеграційні прагнення України, які знайшли своє нормативне закріплення в Основному Законі, неминуче створюють певні виклики для нинішньої інституційної організації публічної влади в України. Безумовно, такі виклики мають спонукати науковців, публічних службовців та політичне керівництво до перегляду чинної моделі управління суспільними справами, зокрема, і щодо вироблення нової та більш ефективної політики управління регіональним розвитком. Як відомо, європейську систему публічного управління на регіональному рівні через історичні та інші умови побудовано за принципом самоврядності, який передбачає величезний обсяг повноважень суб'єктів регіональної публічної політики, рівно як і обсяг відповідальності перед мешканцями територіальних громад. Своєю чергою, українська модель публічного управління на регіональному рівні в загальноєвропейському розумінні наразі тільки починає своє формування, оскільки лише з початком реформи децентралізації центральна публічна влада почала впроваджувати загальновизнані принципи урядування. Однак очевидно, що регіональна політика не може бути відокремленою від загальнодержавної. Особливо це стосується політики регіонального розвитку, яка наразі є чи не найголовнішою складовою для стимулювання розвитку регіонів. Одним із дієвих і апробованих європейською практикою механізмом впливу на процес розвитку регіонів є оцінювання ефективності управління цим розвитком. Формування такої системи також, безсумнівно, здатне надати відповіді на безліч запитань регіонального управління, як то: наскільки діяльність суб'єктів регіонального управління є цілеспрямованою; чи використовуються найдієвіші засоби досягнення певних цілей розвитку; які саме сфери потребують особливої уваги суб'єктів регіонального управління. Проте, одним із найголовніших завдань такого механізму оцінювання є визначення правильного "вектора" управління регіональним розвитком на загальнодержавному рівні при стратегічному плануванні. Мета даної роботи - започаткування наукового пошуку та дискусії щодо суті політики регіонального розвитку, його складових елементів, механізмів, дефініцій цієї системи в аспекті саме процесу оцінювання ефективності управління регіональним розвитком.

Проаналізовано суть поняття волі, вольової регуляції та політичної волі державних службовців, розкрито основні тенденції. З'ясовано, що воля є свідома та цілеспрямована психічна саморегуляція поведінки та діяльності особистості. Вольова регуляція визначається як вихідне поняття теорії волі, її "процесуальний аспект", "свідоме, опосередковане цілями і мотивами предметної діяльності створення стану оптимальної змобілізованості, оптимального режиму активності та концентрування цієї активності у потрібному напрямку". Вольова регуляція виявляється, коли "особистість виконує дії: нові для неї; відомі, але у незвичній обстановці або у незвичний час; відомі, але які потребують у порівнянні зі звичайним темпом роботи прискорення або, навпаки, уповільнення; відомі, але у незвичному стані (хвороба, емоційний підйом або занепад); відомі, але не схвалені особистістю (наприклад, робота на вимогу інших осіб, доцільність якої людина відкидає або піддає сумніву); монотонні дії. Доведено, що саме в момент відкладення здійснення дій державні службовці не здатні створити стан оптимальної організованості, активності та концентрації уваги. Неефективна вольова регуляція державних службовців є умовою відкладення здійснення дій у теперішньому моменті. У результаті аналізу наукових джерел визначено суть - основні ознаки волі, вольової регуляції, політичної волі та прокрастинації. У роботі розглянуто актуальні наукові підходи до визначення термінів. Встановлені змістові напрямки вищезазначених явищ показали, що феномен прокрастинації виявляється через відкладання виконання своєчасних, доречних дій на більш пізній термін. Визначено, що головний механізм вольової регуляції є вольове зусилля, яке розподіляється на: фізичні та інтелектуальні; вольові зусилля, що стимулюють активність для досягнення мети; вольові зусилля, які пригнічують спонукання припинити діяльність через виниклі в її процесі несприятливі фактори і страх, втому, фрустрацію. Психологічний розгляд наукових досліджень надав змогу визначити поняття політичної волі як свободи волі, в якої виявляється здатність державних службовців до подолання тих чи інших перешкод, можливості активного впливу на навколишній світ, самовираження. Нездатність державних службовців до переборення труднощів, ускладнень призводить до відкладення здійснення дій. У результаті здійсненого теоретичного аналізу було представлено авторську позицію щодо визначення поняття неефективної вольової регуляції державних службовців, яка виявляється в нездатності створити стан оптимальної концентрації, організованості, активності та є умовою відкладення здійснення дій в теперішньому моменті.

Доведено, що фінансова безпека традиційно вважається провідною з-поміж інших складових економічної безпеки соціально-економічних систем. У міру таких припущень виокремлено важливість огляду різних рівнів фінансової безпеки, де основні пропозиції зроблено стосовно структурно-системних положень фінансової безпеки на галузевому рівні. Управління фінансовою безпекою галузі представлено стосовно обгрунтування зв'язків і засобів взаємодії з системами вищих та нижчих порядків, а також вибудування внутрішньої структури та системи елементів, організації їх взаємодії для формування унікальних властивостей і дієздатності системи. До складових управління фінансовою безпекою галузі уналежнено: формування організаційно-управлінської структури (суб'єкти, об'єкти тощо); ідентифікація стратегічних і тактичних орієнтирів (стратегії, програми, плани, моніторинги); впровадження системи економічних стимулів і підтримки (бюджетної, інвестиційної, кредитної, інноваційної, інфраструктурної, маркетингової тощо); інформаційно-аналітичне спостереження та контроль; задіяння інструментарію регулювання (методів, механізмів, інструментів, засобів). При побудові системи управління фінансовою безпекою галузі доведено необхідність використання широкого та, що важливіше і достатнього набору інструментів, при цьому ефективність кожного з них може змінюватися в міру динаміки стану фінансової безпеки галузі та умов її забезпечення. Генеральною метою функціонування системи управління фінансовою безпекою галузі є реалізація фінансових інтересів її суб'єктів, що стратегічно зводяться до належного фінансового стану й ефективності фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання, що утворюють галузь, їх капіталізації, а також реалізації фінансово-економічного потенціалу галузі в системі національного господарства, локалізації та нейтралізації фінансових ризиків і загроз домогосподарств, бізнесу та галузевої системи. Власне, ці характеристики більшою мірою визначають структурно-системні положення управління фінансовою безпекою галузей національної економіки.

Розглянуто особливості державної політики у сфері охорони об'єктів культурної спадщини, зокрема, з позиції політико-правового аспекту. Сучасна наука розглядає питання, пов'язані з об'єктами культурної спадщини під різними ракурсами, залежно від предметного регулювання. На сьогодні об'єкти культурного надбання досліджують у межах багатьох галузей, які вивчають не тільки актуальні аспекти щодо механізму їх збереження та популяризації, але правового захисту й охорони, а також проблем щодо державного регулювання. Це спричиняє виокремлення низки підходів державної політики у питаннях охорони культурної спадщини, яка знаходиться на тимчасово окупованих територіях України, захисту та збереження як їх самих, так і їх автентичності. Актуальність досліджуваного питання значно посилилася через загострену ситуацію, в якій перебуває Україна з часу окупації частини її території. Це зумовлює органічну потребу в удосконаленні політики держави у питаннях охорони та збереження культурного надбання України, в тому числі на рівні законодавства. Станом на тепер не можна відчути законодавчий брак у стосунку до законів, які б регламентували питання охорони вітчизняного культурного надбання, функціонування культурної сфери та захисту усієї пам'яткоохоронної галузі. Здійснений аналіз прийнятих останнім часом нормативно-правових актів доводить бажання та наміри вітчизняного політикуму закласти ключові стратегічні напрями в удосконаленні сфери охорони національного культурного надбання. Заслуговує на увагу проєкт Закону України "Про засади державної політики перехідного періоду", яким, окрім іншого, пропонуються заходи, що стосуються захисту культурних цінностей. Авторка висловила спостереження щодо стану державної політики у сфері охорони об'єктів культурної спадщини із акцентом уваги на політиці України відносно об'єктів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, зокрема, наголошено на важливості здійсненого кроку нашої держави у питаннях міжнародного впливу на країну-агресора задля збереження культурних цінностей на окупованій території України, що мало наслідком ратифікацію Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р.

Систематизовано проблемні питання управління та кадрового забезпечення територіальних громад у процесі децентралізації. Аналіз надав змогу виявити проблеми та поставити завдання для їх вирішення, розробити заходи щодо забезпечення та збільшення інституційного потенціалу сільських та селищних рад після впровадження процесу децентралізації. Реформа децентралізації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування сприяє формуванню життєздатного та наближеного до громадян органу місцевого самоврядування. Об'єднання територіальних громад надало змоу створеним органам місцевого самоврядування одержати відповідні повноваження та ресурси, що забезпечують можливості для розвитку їх територій, створення сучасної освітньої, медичної, транспортної, житлово-комунальної інфраструктури. Станом на 14 липня 2021 р. в Україні створено 1470 територіальних громад. Частка доходів місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України в 2021 р. становить 23,3 %, що на 4,5 % більша у порівнянні з аналогічним періодом 2015 р. Також спостерігається збільшення доходів загального фонду місцевих бюджетів у розрахунку на 1 мешканця. Цей показник збільшився на 66,19 % у порівнянні з 2015 р. і в 2021 р. становить 3358,4 грн. Але на тлі позитивних змін можна констатувати той факт, що не всі створені громади є інституційно спроможними. Зокрема, питання впливу кадрового механізму на створення інституційно спроможних територіальних громад залишається недостатньо дослідженим та потребує подальшого вивчення. Застосування кадрового механізму надасть можливість вирішити ряд проблем, які виникають у процесі децентралізації та сформувати ряд рекомендацій, які мають на меті створення спроможних громад, а саме: внести зміни до законодавчої бази стосовно розробки критеріїв щодо зайняття посади голови територіальної громади, його заступників та інших посадових осіб органів місцевого самоврядування з метою якісного кадрового забезпечення, підготовки та перепідготовки кваліфікованих кадрів; розробити методику розрахунків потреби у кадрах залежно від кількості населення територіальної громади та площі, яку вона займає, розробити відповідну структуру, штатну чисельність органів місцевого самоврядування. Мета роботи - виявлення проблем та основних напрямків реалізації кадрового механізму для створення інституційно спроможних територіальних громад, розробка пропозицій органам місцевого самоврядування щодо запровадження механізму в управлінні територіальними громадами.

Досліджено сучасні зміни фундаментального концепту державної політики розвитку аграрного сектора в частині переходу від поняття "розвитку", котрий включав досягнення базових соціально-економічних чинників, до поняття "сталого розвитку" ("Sustainable Development"), що передбачає включення складників екологічного напряму та формування соціо-економіко-екологічної моделі, яка є максимально адаптованою до європейських стандартів. Обгрунтовано важливість дотримання вимог концепції сталого розвитку аграрного сектора, адже природні ресурси виступають базисом його розвитку, а найбільші втрати ресурсів зумовлені відсутністю заходів щодо їх збереження та відновлення, в тому числі і ключового фактора виробництва і землі. Визначено, що збереження ресурсного потенціалу є одним із важливих елементів досягнення ефективності розвитку аграрного сектора та забезпечення його сталості. Запропоновано як умовний складник концепції сталого розвитку аграрного сектора включити управлінську складову, що у підсумку забезпечить формування чотирифакторної соціо-економіко-екологічно-управлінської моделі. Підтверджено важливість розгляду аграрного сектора та сільських територій як комплексної системи, сталий розвиток якої можливий за умови збалансованої взаємодії економічної, соціальної, екологічної та управлінської складових. Обгрунтовано суть поняття "концепція сталого розвитку аграрного сектора" як комплексної структури нормативно-правового, організаційного та фінансово-економічного механізмів державного регулювання, імплементація якої забезпечить якісну реалізацію соціо-економіко-еколого-управлінської моделі, формування сприятливих умов для досягнення цілей сталого розвитку в аграрній сфері й збалансованого розвитку сільських територій. Підтверджено необхідність регламентації поняття "концепція сталого розвитку аграрного сектора" в правовому полі для встановлення його місця в структурі економічної політики країни, а також визначення підходів, згідно з якими будуть формуватись механізми взаємодії між економічним, соціальним та екологічним складниками та ключовими управлінськими підсистемами.

Узагальнено дослідження стосовно особистісних, змістових, функціональних, діяльнісних проявах та характеристиках професійної активізації. Зроблено спробу здійснити системний аналіз професійної активізації з позиції її зв'язків та впливу на інші процеси у загальному процесі професійного розвитку та становлення персоналу органів публічного управління. Зроблено висновок, що професійна мотивація та професійна активація - це не одне й теж саме. Активізувати на нетривалий час можна й немотивованого, або недостатньо мотивованого працівника. Мотивація створює більш стабільне у часі ставлення до роботи, активізація, як "фон", як допоміжна підтримка і менш тривале. Однак активізація може стосуватись всієї структури професійної діяльності, починаючи від визначення цілі (мети) діяльності, та закінчуючи її контролем та рефлексією. Активізація може бути обгрунтована як окрема загальна функція процесу управління. Активізовувати персонал потрібно за допомогою різних інструментів та технологій роботи з персоналом, спрямованих у першу чергу на: професійну орієнтацію, оцінювання, адаптацію, навчання, виховання. Професійна активізація є структурним елементом не лише професійної мобільності особистості, а й інших її видів (соціально-культурного, академічного), оскільки у цьому випадку мобільність (професійний її вид) розглядається як інтегральна якість персоналу. У роботі узагальнено основні практичні інструменти, технології та умови професійної активізації. Професійна активізація супроводжує розвиток професіоналізму та професійної мобільності людини, або гальмує їх, виступаючи однією з причин професійної деформації. Це і важлива функція професійного середовища та відповідна система заходів, спрямованих на актуалізацію питань професійного самовизначення і розвитку (саморозвитку) індивіда на посаді, у професії. Це і зовнішня підтримка пробудження, мотивація, разом з орієнтацією у професії, адаптацією, оцінюванням, навчанням, вихованням службовця на шляху професійного становлення та розвитку. Відгуком на вплив зовнішнього середовища є сформованість самоактивізації індивіда, включаючи її професійні прояви.

Розглянуто питання упровадження електронного документообігу, обгрунтовано його роль у процесі взаємодії територіальних громад із закладами вищої освіти. Зазначено, що розбудова місцевого самоврядування потребує вирішення питання як щодо покращання взаємодії органів публічної влади із громадськістю, так і розвитку нового рівня взаємовідносин між територіальною громадою та закладами вищої освіти. Здійснено акцент на необхідності використання інтегрованих систем документообігу, що передбачає вилучення застарілих методів опрацювання інформації, організації документообігу, першочергово це стосується новостворених громад. Система електронного документообігу є одним із сучасних інструментів здійснення комунікації, забезпечення зворотного зв'язку, а також безпосередньо впливає на ефективність такого взаємозв'язку та підвищення якості спільної діяльності в сучасних умовах. Підкреслено, що упровадження ефективної системи електронного документообігу не лише спрощує роботу з документами, забезпечуючи ефективну управлінську діяльність, але і є основою у процесі налагодження взаємодії (взаємозв'язку) між територіальною громадою та закладом вищої освіти. Також зазначено, що електронний документообіг має антикорупційну спрямованість, що є не менш важливим аспектом. Авторкою виокремлено спільні проблемні питання, які пов'язані із диджиталізацією діловодних процесів, зокрема упровадженням і функціонуванням електронного документообігу в територіальних громадах і закладах вищої освіти та окреслено можливі шляхи вирішення деструктивних проблем і труднощів процесу оцифрування документообігу. Підкреслено, що ідея електронного документообігу вже сьогодні створює сприятливі технологічні передумови для вдосконалення процесів роботи з документами, служби діловодства, підвищення якості управління, допомагає утворенню цілісної електронної системи документообігу та основою взаємодії територіальної громади та закладу вищої освіти.

Формування територіальних громад - найбільш успішна реформа сучасного етапу розвитку України. Подальший соціальний, економічний, культурний розвиток країни залежить від поглиблення процесу децентралізації, реалізації його наявного потенціалу. Підвищення ефективності цього процесу залежить від численних факторів одним із яких є налагодження взаємодії закладів вищої освіти та територіальних громад. Цю проблему детально висвітлено переважно в аспекті взаємодії закладів вищої освіти та роботодавців, тому більш змістовне її вивчення надасть змогу запроваджувати нові практики місцевого самоврядування. У роботі обгрунтовано ключові ідеї підвищення організації взаємодії закладів вищої освіти та територіальних громад. На основі аналізу літератури з'ясовано, що науковці виокремлюють ефективні доводи, недоліки, перспективні завдання з оптимізації взаємодії закладів вищої освіти та територіальних громад. Узагальнення одержаної інформації надало змогу виокремити ключові ідеї оптимізації взаємодії: спрямованість взаємодії на розвиток регіону та країни; партнерський характер взаємодії; нормативне закріплення мети, змісту, форм взаємодії; орієнтація на стратегічне планування взаємодії; поєднання використання досвіду вітчизняного, міжнародного досвіду взаємодії та розробки її інноваційних форм; технологічне забезпечення функціювання системи взаємодії за допомогою напрацьованих її форм; спрямованість працівників на забезпечення взаємодії; розв'язання проблеми взаємодії на чотирьох рівнях - державному, регіональному, галузевому, та рівні окремих установ та територіальних громад. У роботі розглянуто алгоритм дій налагодження взаємодії закладів вищої освіти з територіальними громадами. Зроблено висновок, що оновлення змісту та форм взаємодії закладів вищої освіти та територіальних громад може стати суттєвим чинником для прогресу цієї ланки освіти та розвитку регіонів та всієї країни.

Досліджено світовий досвід взаємодії органів студентського самоврядування зарубіжних університетів з територіальними громадами. З'ясовано, що взаємодія органів студентського самоврядування університетів США та Європи з територіальними громадами може бути ініційовано студентськими організаціями. Студенти можуть бути залучені до участі міжнародних акціях та діяльності міжнародних організацій, державних акціях, а також акціях, організованих регіональними спілками університетів, започаткованих громадськими організаціями, благодійними фондами, волонтерськими організаціями. Взаємодія органів студентського самоврядування зарубіжних університетів з територіальними громадами надає змогу студентам підготуватися до практичної діяльності відповідно до своїх інтересів. Доведено, що особливості взаємодії органів студентського самоврядування зарубіжних університетів з територіальними громадами полягають в активній участі студентів у різних сферах життєдіяльності територіальних громад, а саме: в культурному житті територіальної громади, забезпеченні благоустрою територій, здійсненні соціологічних опитувань мешканців територіальних громад, волонтерській діяльності тощо. Упровадження світового досвіду взаємодії органів студентського самоврядування зарубіжних університетів з територіальними громадами в реалії України передбачає розширення повноважень, надання більшої свободи у межах здійснюваної діяльності органам студентського самоврядування; розвиток різних напрямів спільної діяльності студентських організацій з територіальними громадами; розробку нормативно-правової бази щодо налагодження взаємодії між адміністрацією університету, студентською спільнотою та територіальною громадою; проведення тематичних конференцій, видання інформаційно-аналітичних матеріалів; розвиток волонтерської діяльності; залучення членів органів студентського самоврядування університету до реалізації проектів територіальних громад у межах їх інтересів; проведення опитування студентів, мешканців громади з різних питань тощо. Розвиток взаємодії студентських спільнот із територіальними громадами надає змогу підвищити конкурентоспроможність університету в регіоні.

Розглянуто підхід до порядку інформаційного забезпечення структури системи, необхідної для інформаційно-аналітичного забезпечення управління службово-бойової діяльності підрозділів Національної гвардії України. Сьогодні до виконання завдань за призначенням залучаються підрозділи з охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, державних (військових) об'єктів, служби з конвоювання, а також оперативного та спеціального призначення. Вказано щодо запровадження ефективної уніфікованої системи планування з метою забезпечення розвитку Національної гвардії та з урахуванням системи державного прогнозування та стратегічного планування, визначення правових та організаційних засад, а також механізму взаємодії Національної гвардії з іншими складовими сектора безпеки і оборони, реагування на внутрішні і зовнішні загрози національній безпеці. Досягнення і підтримання необхідного рівня бойової та мобілізаційної готовності Національної гвардії до виконання завдань за призначенням, наближення її за складом, рівнем підготовки та оснащення озброєнням, військовою і спеціальною технікою до стандартів НАТО та ЄС. Розглянуто питання інформаційного забезпечення діяльності, зокрема: наявні тенденції щодо побудови системи управління органів під час виконання службово-бойових завдань, запропоновано підходи до одержання службової інформації, необхідної для управлінської діяльності; визначено вимоги до інформації, що підлягає аналізу в органах управління, проведено аналіз засобів і джерел одержання інформації та даних, які можна від них одержувати. Розкрито підхід щодо порядку інформаційного забезпечення управління службово-бойової діяльності підрозділів Національної гвардії України, яка відповідає вимогам необхідної повноти надходження інформації до відповідних органів управління та підрозділів Нацгвардії, але не перевантажує їх надлишковою. Застосовано метод синтезу структури інформаційного забезпечення системи управління з використанням алгебри моделей інформаційних структур та таксономічний метод, що надає змогу визначити раціональний варіант структури системи серед усіх вибраних. У результаті реалізації розглянутого підходу з'являється можливість обгрунтованого синтезу раціональної структури системи інформаційного забезпечення управління підрозділами Нацгвардії під час підготовки та виконання завдань за призначенням.

Теоретично систематизовано підхід і напрями реформування військової освіти, зокрема підготовки управлінських кадрів для вітчизняної військової медицини на основі процедур і стандартів НАТО та потреб кадрового її реформування в Україні. Поняття "стандарти НАТО" у військовій освіті є доволі розмитим, тому його застосування більш доречне у питаннях досягнення рівня підготовки військових фахівців найбільш боєздатних армій країн Альянсу. Проаналізовано підхід до системи підготовки керівних кадрів військової медицини в Україні на даному етапі. Проблема військової освіти є цілком на часі та становить важливу складову сектора безпеки і оборони України, яка забезпечує Збройні сили України та інші військові формування держави підготовленими кадрами. Військова система освіти має у своєму складі університети, академії, військові інститути (зокрема, у складі цивільних університетів), військові коледжі, факультети і кафедри військової підготовки, які здійснюють відповідну підготовку військових кадрів. Війна на Сході країни зумовила актуалізацію питання підвищення якості і ефективності організаційно-управлінської діяльності у сфері військової медицини України. У цьому аспекті є вагомим питання реформування системи військової освіти у напрямку її змістовних і структурних змін для фахової підготовки професійних кадрів, впровадження в освітній процес процедур і стандартів НАТО, інтеграції у загальнодержавну систему освіти з практичним узгодженням кваліфікаційних вимог до посад медичних фахівців оперативного та стратегічного рівня. Професійні обов'язки є фундаментом, на якому будується професійний розвиток кожного офіцера у армії. У більшості країн-членів НАТО переважає професійна військова підготовка, а не військова освіта, що зумовлюється малою чисельністю збройних сил і невеликим державним замовленням.

На основі аналізу функцій і завдань визначено роль і місце складових сил оборони в системі оборони держави, їх безпосередню участь та можливості під час участі у відсічі збройної агресії та локалізації воєнних конфліктів. Гарантування національної безпеки є пріоритетним напрямом державної політики будь-якої країни світу. На сьогодні реалізація політики у сфері забезпечення національної безпеки України спрямована, перш на все, на забезпечення обороноздатності держави, адже Україна сьомий рік поспіль виборює свій суверенітет та територіальну цілісність, зіштовхуючись з реальними загрозами національній безпеці у воєнній сфері. За результатами воєнних конфліктів, що відбулися на теренах країн СНД (збройні конфлікти у Молдові, Грузії, у Нагорному Карабасі між Азербайджаном та Вірменією, на державному кордоні між Таджикистаном та Киргизією), а також через мілітаризацію окупованого Криму, пришвидшену модернізацію Чорноморського флоту Російської Федерації, зростання військових спроможностей її збройних сил, відбувається нарощування можливостей впливу Росії на систему європейської безпеки з метою просування її власних інтересів у прилеглих регіонах, реалізації енергетичних проєктів у Південно-Східній Європі. Також відбувається активне зміцнення присутності РФ на Близькому Сході. Все це створює загрозу національній безпеці України, підвищуючи імовірність поширення збройних конфліктів на територію держави, а також посилює ризик повномасштабної агресії проти неї з боку інших держав. За таких умов особливої важливості набуває питання про посилення оборони держави, що потребує чіткого розуміння ролі і місця кожної складової сил оборони у захисті територіальної цілісності України. На виконання мети щодо спроможності об'єднаних сил держави протистояти воєнним загрозам та досягнення готовності до застосування у міжвидовому, міжвідомчому та багатонаціональному середовищі визначено проєктом концепції "інтегрованих операцій", що також націлює на чіткій науковий підхід до уточнення складових сил оборони.

Реформування і розвиток української державності гостро поставили проблему становлення адекватної системи державної служби, визначення та актуалізації оптимальних параметрів, що сприяють формуванню державної служби як відкритої, динамічної соціальної системи. Одним з таких найважливіших факторів, здатних забезпечити ефективність її функціонування, є організаційна культура. Необхідність вивчення особливостей організаційної культури державних управлінців зумовлена кризовим станом вітчизняної державної служби, очевидними проявами якого виступають недостатній рівень професіоналізму і моральної стійкості чиновників, поширення таких аномальних явищ, як хабарництво, корупція, байдуже ставлення до інтересів суспільства, держави і громадянина. Іншою обставиною, яка актуалізує процес вивчення організаційної культури управлінців, є переважання в українському суспільстві негативних оцінок діяльності державних органів і службовців, які знаходять відображення в несприятливому іміджі державних службовців. Можна представити перспективну модель організаційної культури державної служби України у складі таких векторів: орієнтація на суспільні цілі і цінності; формування ефективних управлінських зразків поведінки; високий правовий і соціальний статус державних службовців; управління персоналом державних органів шляхом формування і розвитку системи цінностей, найважливішими серед яких є законність, професіоналізм, ініціатива, гласність, неупередженість при виконанні службових обов'язків. У цій моделі відносно самостійною частиною є культура професійної діяльності державних службовців. Таким чином, організаційна культура державної служби є сукупністю соціальних процесів, в яких виділяються спрямованість і швидкість змін, стадії, типи процесів, механізми розвитку, принципи та методи впровадження інновацій. Розвиток є одним з найбільш ефективних способів підвищення ефективності. Організаційна культура може бути сформована, і існують методи її підтримки і зміцнення. По суті, слід говорити про те, якими мають бути філософія і практика управління - на що слід звернути увагу керівникам для підтримки нової, бажаної організаційної культури.

Проаналізовано суть екологічної культури. Наголошено на необхідності розбудови нових механізмів її формування на локальному рівні публічного управління. Акцентовано увагу на важливості розробки стратегічно спрямованих заходів відносно розвитку та поширення екологічної культури. Зазначено, що екологічна складова культурного розвитку у більшості випадків обмежується посиленням поінформованості у закладах освіти. Окреслено: спільні характеристики екологічної культури для різних поколінь; специфічні характеристики людини, яка оволоділа екологічною культурою. Встановлено, що широке розповсюдження досліджень щодо екологічної культури саме в педагогічних науках пояснюється формування такої культури в ранньому віці людини, на початку контакту із природним довкіллям. Вказано, що люди мають (як самостійно, так і через систему публічного управління) не лише вміло виправляла власні помилки, а й передбачати їх, знаходити альтернативи шляхи їх розв'язання та налагоджувати стосунки між суспільством і природою. Підкреслено важливість залучення всіх можливих ресурсів та рівнів управління у процесі формування та поширення екологічної культури. Вимогою сьогодення визнано необхідність зміни світоглядної парадигми сучасного суспільства, що пояснюється певними показниками (від'ємним приростом населення, кількістю екологічних захворювань, рівнем виснаження природніх ресурсів та забрудненням довкілля тощо). Важливим елементом при цьому визнано активну громадську позицію відносно збереження навколишнього природного середовища. Розкрито основні компоненти екологічної культури та запропоновано до їх складу включити культуру екологічної участі, що передбачає: створення, розвиток, поширення та захист екологічних цінностей; активну участь в публічному управлінні в екологічній сфері; індивідуальну та колективну відповідальність за прийняті управлінські рішення тощо.