Мета роботи - проаналізувати праці сучасних українських дослідників, присвячених етнологічним та етнокультурним студіям відомого археолога, етнолога, історика Леоніда Залізняка. Методологія історіографічного дослідження базується на академічних принципах історизму, науковості, всебічності та системності. Використано метод історіографічного аналізу та синтезу, а також порівняльний, ретроспективний, історико-хронологічний та історико-ситуаційний методи. Наукова новизна полягає у розробці актуальної проблематики, яка залишається ще недостатньо вивченою та потребує подальших напрацювань. Висновки: виявлено, що з часу відновлення Української держави у 1991 р. гостро постало питання про осмислення проблеми походження українського народу та формування в гуманітарному просторі України верифікованої етногенетичної концепції, яка остаточно ліквідує тоталітарні рудименти та допоможе українцям краще розуміти своє минуле й більш впевнено відчувати себе у сучасних суперечливих суспільно-політичних процесах. Показано, що бездіяльність академічної наукової спільноти й активні антиукраїнські й антидержавницькі дії як прихильників трипільсько-арійських фантазій так й адептів проросійських радянських етногенетичних догматів, а саме існування єдиної давньоруської народності, посприяли впровадженню в український гуманітарний простір вигаданих і задогматизованих гіпотез та блокування ними ранньосередньовічної концепції походження українців. Простежено, що однією з перших дослідниць наукового доробку Л. Залізняка стала О. Шакурова (у дівоцтві - Лєбєдєва), яка у низці своїх досліджень проаналізувала головні етногенетичні положення і напрацювання вченого.

Вивчення істориками перебігу сучасної російсько-української війни серед інших проблем виділяє дослідження життя дітей в умовах воєнного часу. Війна завжди є дуже сильним стресом для суспільства, але особливо сильно від неї страждають діти, як найменш захищена складова соціуму, оскільки не можуть себе захистити ні фізично, ні психоемоційно. У переяславському регіоні з початком повномасштабного вторгнення сформувалося три категорії дітей війни. В першу чергу це місцеві діти, які зазнали жахів нападу і життя на межі бойового зіткнення. Однак, коли фронт відступив, більшість дітей регіону залишилися більше у сфері інформаційних впливів, хоча небезпека обстрілів збереглася. Окрім місцевих дітей, на Переяславщині проживають також діти з категорії внутрішньо переміщених осіб, які втратили житло, стабільність, спокій, інколи близьких і рідних. Крім того в регіоні живуть діти, чиї батьки воюють на фронті. Дехто з них уже не дочекається батька, який загинув, захищаючи Україну. Окрім питання категорій дітей війни на Переяславщині, перед дослідниками постає низка інших питань, що лежать у площині "діти і війна". Розглянуто такі аспекти життя дітей як: реакція наймолодших членів суспільства на відкриту військову агресію та їх участь у житті регіону в умовах реальної війни, організація захисту життя та створення безпечних умов проживання, організація роботи освітніх закладів та життя школярів під час дії воєнного стану, допомога дітям у подоланні стресів воєнного часу та соціалізації в умовах воєнної загрози, інформування дітей про війну, проблема дитячого відпочинку (майстер-класи, благодійні частування, організація різноманітних свят і дозвілля), евакуація дітей за межі України та адаптація до проживання у європейських країнах. Джерелом досліджуваної проблеми стали публікації регіональної газети "Вісник Переяславщини", які доволі вичерпно і повно відображають події, що відбуваються в регіоні, в тому числі і життя дітей міської і сільських громад у час відкритої воєнної агресії росії проти України. Діти є вагомою складовою суспільства, а діти Переяславщини - це важлива частина переяславського соціуму. Життя дітей Переяславщини в умовах реальної війни є відображенням життя і настроїв дорослих регіону. Водночас діти, як майбутнє суспільства, є тією складовою, на захист якої спрямовується максимум зусиль.

Висвітлено проблему відсталості землеробства в Україні, проаналізовано вплив наукових знань на розвиток сільського господарства та земельних ресурсів, розкрито важливі зміни в системі землеволодіння та землекористування на початку XIX ст. На території країни існували дві соціально-економічні системи: стара, що базувалась на натуральному господарстві та прикріпленні селян до землі, та нова, що грунтувалася на принципах товарного виробництва та використанні вільної робочої сили і машинної техніки. Відкидання феодалізму дозволило підвищити ефективність виробництва та покращити умови життя людей, про те на території України продовжували панувати кріпосницькі відносини, коли селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків та держави. Аграрні закони в Російській імперії відігравали важливу роль у регулюванні відносин між поміщиками та кріпосними селянами, що сприяло стабільності феодальної системи господарювання. Після скасування кріпосного права у 1861 році, стало можливим відновлення земельної власності та підвищення рівня життя населення. У першій половині XIX ст. в Україні відбувався важливий період розвитку землеробства, який супроводжувався застосуванням нових наукових знань та протистоянням кріпосницькій системі. За цей період було впроваджено нові технології в галузі землеробства, які забезпечили збільшення виробництва продукції та покращення якості врожаїв. Нові капіталістичні відносини, розвиток торгового землеробства та використання наукових знань стали важливими факторами економічного розвитку. Одним з найбільш значущих змін в цьому періоді була модернізація цукрової промисловості, яка стала однією з провідних галуей в економіці України, проте, розвиток цукрової промисловості був пов'язаний зі зловживанням кріпосницької системи, яка ще не була повністю відмінена в цей період. Кріпосні селяни використовувалися як примусова робоча сила в цукровому виробництві, що затримувало розвиток галузі та загострювало соціальні проблеми. У цій ситуації наукові дослідження та розробки землеробства стали важливим фактором, що сприяв розвитку сільського господарства в Україні. Велика увага була приділена покращенню технологій обробітку грунту та вирощування рослин, що допомогло підвищити врожайність і якість сільськогосподарської продукції. Значний вклад у розвиток землеробства на українських землях зробили вітчизняні підприємці та інвестори. Вони вкладали значні кошти в покращення технологій землеробства, будували нові сільськогосподарські підприємства та здійснювали інвестиції в аграрну інфраструктуру.

Проаналізовано наукове та суспільне сприйняття Переяславської ради 1654 р. від середини ХVII ст. до сьогодні. Російська присутність в Україні створила і закріпила низку міфів, які формували спільну ідентичність, викорінюючи національну ідею українців. Серед них особливе місце займає міф про "возз'єднання" України і росії. Переяславський вибір гетьмана Богдана Хмельницького 1654 р. став одним із найбільш дискусійних в науковій думці, зазнав найбільше ідеологічних нашарувань і політичних спекуляцій, що сформували і закріпили в суспільній свідомості міф про "возз'єднання" України і росії. Показано, що події Переяславської ради вже на початковому етапі засвідчили політико-правові та ментально-ціннісні розбіжності козацької держави і Московії. Змінювалося трактування означеної угоди, не була однаковою і увага дослідників до цієї події, вона активізувалася по мірі надання їй політико-ідеологічного значення. Якщо козацьке літописання ХVII - ХVIII ст. розглядало її як рядову подію, часто взагалі не приділяючи їй уваги, то в ХIХ ст. російська історіографія трактувала договір 1654 р. як милість Росії щодо України, частково визнаючи автономний статус України, серед вітчизняних дослідників домінувало визнання України після 1654 р. державою, визнавалася необхідність протекторату Росії з метою відстоювання її незалежності. До початку ХХ ст. у ставленні до Переяславської угоди було усталено два підходи: нейтрально-позитивне трактування, як процесу "відпольщення", включення до спільної держави тощо; різко негативна оцінка угоди та її наслідків. У радянській історіографії образ Б. Хмельницького пройшов еволюцію від найзапеклішого ворога українського народу до його захисника, а Переяславська рада - від найбільшого зла почала трактуватися найбільшим благом, що втілив "віковічне прагнення" українців про "воз'єднання з братнім народом". В умовах державницьких змагань українців початку ХХ ст. і на початку 1990-х рр. відбулися символічні акти зречення переяславської присяги, що стали своєрідним ціннісним прологом відмежування від імперської спадщини з її наративами та ідеологічним впливом.

Проведено аналіз позапрофесійної діяльності видатного фундатора вітчизняної авіабудівної галузі Олега Костянтиновича Антонова. Висвітлено окремі питання наукової діяльності конструктора, пов'язані із його практичною організаційною та конструкторською роботою над створенням нових зразків літальних апаратів. Наголошено, що під керівництвом О. Антонова та при його безпосередній участі очолюваний ним колектив успішно вирішував ряд проблем аеродинаміки, проєктування, міцності, технології, які в комплексі склали основні принципи будування літаків військово-транспортної авіації, а також пасажирських та вантажних народногосподарського комплексу. Відзначено, що поряд із проблемами проєктування О. Антонов приділяв велику увагу питанням економічної ефективності конструкторських рішень та авіаційної техніки в цілому, розробці низки проектів зі сфери економіки та ефективності суспільного виробництва, переймався проблемою якості продукції, фінансування творчої праці та планування господарської діяльності. Автор акцентує увагу на тому факті, що конструктор звертав увагу на налагодження та підтримку співпраці із інститутами Академії наук УРСР, розуміючи важливість багаторічного досвіду та потужної експериментальної бази,науково-технічного потенціалу для розвитку науково-технічних досліджень у галузі високих технологій. Зокрема, протягом не одного десятиліття діяла тісна колаборація конструкторського бюро та Харківського авіаційного інституту.

Проаналізовано особливості функціонування видавництв в Україні в умовах політико-ідеологічного контролю над культурною сферою другої половини 40-х - 50-х рр. ХХ ст. Встановлено, що видавнича діяльність в 1940 - 1950-і рр., як і взагалі протягом всього періоду існування Радянського Союзу, відповідно до партійних директив розглядалася як інструмент ідеологічного впливу на суспільство. Саме книжково-газетним видавництвам панівна комуністична партія відводила роль головного популяризатора своєї політики, тому навіть в умовах післявоєнної розрухи та відновлення економіки держава шукала ресурси для відновлення їх діяльності. Адміністративно-командні методи управління всіма сферами культурного життя, у тому числі й видавничою, ідеологічний тиск, який був дещо послаблений у період війни, з другої половини 1940-х рр. знову починають набирати сили й незабаром набувають характеру ідеологічного наступу. Усім організаціям та установам країни було заборонено випускати самостійно (поза офіційно існуючими видавництвами) книжки, брошури, періодичні видання. Суттєву роль у механізмі ідеологічного впливу на видавничу діяльність відігравала цензура. В умовах тоталітарного суспільства й розгалуженої адміністративно-бюрократичної системи контролю за видавництвами та друкованими виданнями вся друкована продукція ретельно вивчалася на предмет її відповідності ідеологічній політиці держави. Періодична преса публікувала інформаційні матеріали, які не суперечили панівній ідеології і мали формувати потрібну владі суспільну думку. Художні твори, наукові праці передусім розглядалися під кутом зору "ідеологічної витриманості", від чого залежало бути чи не бути їм надбанням громадськості. Особливо системному політичному контролю та ідеологічному редагуванню підлягала українська книга, в якій найчастіше за утвердженням влади "проводилися дрібнобуржуазні націоналістичні погляди". Спеціальні державні та партійні органи, що здійснювали цензурний нагляд, укладали за спеціально розробленою методикою різні види списків друкованих видань, так званої "ідеологічно-шкідливої" літератури, яка підлягала вилученню з видавництв, книжкових складів, магазинів, фондів бібліотек. Конфіскації підлягали твори численних авторів - жертв репресій чи різноманітних ідеологічних кампаній проти "буржуазних космополітів", "критиків-антипатріотів", "переродженців" в історії, філософії, літературі й мистецтві, вчених-генетиків та ін. Також з читацького обігу виймалися книги емігрантів, видання релігійного змісту, а також книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позитивні згадки про "ворогів народу". Посилювався нагляд за вивезенням літератури і тими виданнями, які надходили з-за кордону. Адже, поміж першочергових завдань режиму в повоєнний період було виключення будь яких іноземних впливів. Книги в радянському суспільстві виконували виховну функцію тому держава намагалася стимулювати читацький інтерес випуском ідеологічно витриманої літератури великими накладами, ігноруючи інтереси читачів. Питання реалізації непроданої книжкової продукції вирішувалося через комплектування нею бібліотек, внаслідок чого їх книжкові фонди переповнювалися непотрібною для читача літературою.

Дана наукова робота присвячена глибокому дослідженню зародження просвітницького кіно в УРСР. Розглянуто історичний контекст і соціокультурні передумови, що сприяли появі просвітницького кіномистецтва в регіоні. Детально вивчається період 1920 - 1930-х років, коли просвітницьке кіно набуло своїх перших проявів і почало активно розвиватися. У роботі розглядається процес формування кадрового складу в просвітницькому кіно. Проаналізовано важливі кроки, що зроблені для залучення талановитих режисерів, операторів та інших фахівців до створення кінопросвітницьких фільмів. Особлива увага приділяється проблемам, що виникали через недостатню кінематографічну освіченість та недостачу фахівців. У дослідженні детально аналізуються досягнення просвітницького кіно наприкінці 1930-х років. Описуються культурні та технологічні вдосконалення, які зробили просвітницьке кіно більш доступним та ефективним. Зосереджується увага на створенні Київської кіностудії технічних фільмів, яка стала вагомим кроком у розвитку просвітницького кіно в УРСР. Дослідження докладно описує появу перших українських кіностудій, зокрема Одеської та Київської студій, які стали центрами розвитку українського кіно. Аналізуються проблеми, з якими стикалися кінорежисери та сценаристи того періоду, включаючи цензуру, політичний тиск та ідеологічні обмеження. Важливим аспектом аналізу є тематика та жанрове розмаїття просвітницького кіно в УРСР. Дослідник досліджує роль кіно у формуванні національної свідомості, патріотичному вихованні та просвітницькій діяльності. Завершуючи, робота підсумовує досягнення та внесок українського просвітницького кіно в розвиток культури УРСР. Вона розкриває важливість просвітницького кіно як засобу популяризації ідей комунізму, освіти та соціальних змін в радянському суспільстві. А також робота має значний науковий і практичний інтерес. Вона розширює наше розуміння процесу зародження та розвитку просвітницького кіномистецтва в УРСР, його роль у формуванні освітньої та культурної сфери суспільства. Дослідження надає важливі висновки та рекомендації для подальшого розвитку кінопросвіти в сучасних умовах.

Розглянуто добровольчих рух як феномен суспільно-політичних процесів України на початковому етапі російсько-української війни упродовж 2014 - 2018 рр. Розкрито особливості формування, причини самоорганізації і місце добровольчих формувань в умовах захисту територіальної цілісності України. Особливу увагу акцентовано на політико-правовому статусі, законодавчому і нормативно-правовому забезпеченні добровольців, як учасників бойових дій. Частково це питання виходить за наявні хронологічні межі, з метою повноцінної характеристики правового регулювання і забезпечення участі добровольчих підрозділів. Висвітлено основні колізії, які були притаманні при визначенні статусу добровольця чи добровольчого підрозділу. Визначено особливості політичного, суспільного, наукового дискурсів щодо статусу добровольців. Виокремлено особливості реалізації державної політики у цій сфері. Важливе місце у дослідженні посідає статус іноземних добровольців в Україні. Зазначено ймовірні та фактичні ризики і наслідки участі легіонерів у російсько-українській війні на початкових етапах. Вказано заходи держави спрямовані на їх легалізацію на початковому й сучасному етапах російсько-української війни. На основі детального аналізу наявних джерел, матеріалів і літератури розкрито тенденції розвитку добробатів. Здійснено часткове порівняння особливостей самоорганізації населення у 2014 - 2022 роках. Виявлено певні спільні закономірності (масове бажання участі у захисті країни). З'ясовано місце громадянського суспільства у створені добровольчих формувань. Проведено аналогію із сучасними добровольчими формуваннями територіальних громад. Розкрито особливості пошуку взаємодії державних, громадських інституцій із добробатами на початковому етапі війни. Наголошено на актуальності дослідження феномену добровольчого руху в Україні в умовах російсько-української війни.

Показано актуальність національно-патріотичного виховання, що обумовлено процесом становлення європейських демократичних цінностей та свобод в Україні, розбудовою суверенної, незалежної держави, громадянського суспільства та боротьбою з російським агресором. Більше того, національно-патріотичне виховання є одним із пріоритетних напрямів діяльності держави та суспільства щодо розвитку національної свідомості на основі суспільно-державних цінностей. В умовах російсько-української війни працівники загальноосвітніх закладів зобов'язані провести низку заходів, пов'язаних з посиленням національно-патріотичного виховання серед дітей та молоді, які посприяли б формуванню "нового" генотипу українця, патріота України на основі національних і європейських цінностей. Водночас формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості у школярів повинне відбуватися на прикладах героїчної і відважної боротьби українського народу протягом усього історичного періоду. На особливу увагу заслуговує роль постаті в історії та події, які довелося пройти українській державі в процесі свого історичного становлення. Відзначено необхідність формування пантеону Героїв на прикладі мужності та героїзму наших сучасників. На доданок, узявши курс на Євроінтеграцію, ми зобов'язані вибудувати свою піраміду розгляду "Всесвітньої історії" в руслі "Європейської історії", де важливим завданням є показ європейської історії і процеси становлення їх державності, включно з перериванням державності у надпотужних європейських націй. Рекомендовано системність процесів національно-патріотичного виховання в школі, згідно вікових і фізіологічних особливостей дитини, які б базувалися на духовно-моральних засадах.

Висвітлено основні заходи із націоналізації системи освіти та шкільництва у період формування української державності та визвольних змагань Української революції 1917 - 1920 років. Об'єктивно та комплексно проаналізовано послідовну політику революційних урядів України у процесі впровадження української мови у систему навчання та виховання, українознавчих предметів, таких як українська мова та література, географія та історія України. Розглянуто окремі питання українізації педагогічної освіти, зокрема, вивчення історії формування національної педагогіки у контексті становлення модерної української нації у період правління урядів Української Центральної Ради, Української Держави часів Гетьманату Павла Скоропадського, уряду Директорії УНР, Добровольчої армії та діяльності більшовицького Раднаркому УСРР у зазначений період. Обгрунтовано провідну роль товариства "Просвіта" у процесах культурного та освітнього відродження національної школи, зорієнтованої на формування української національної ідентичності на грунті історичних суспільно-політичних процесів. Діяльність товариства "Просвіта" представлена не лише у культурно-просвітницькому, але й націотворчому контексті. Акцентовано увагу на діяльності провідних суспільно-політичних, громадських діячів та представників педагогічної сфери, які сприяли активізації ренесансних процесів у закладах освіти. Зокрема, представлений огляд педагогічних поглядів українського педагога В. Дурдиківського - директора першої української гімназії імені Тараса Шевченка змішаного типу: для хлопців та дівчат, що була відкрита у Києві 18 березня 1917 р. з ініціативи Українського товариства шкільної освіти. В рамках висвітлення заявленої теми розглянуто ряд питань пов'язаних із популяризації знань серед населення, більшість якого лишалась неписемною, культурно-просвітницькими товариствами: Українським товариством шкільної освіти, Товариством "Копійка на рідну школу", кооперативами, які опікувались видавництвом україномовних підручників, дидактичних матеріалів та організацією педагогічних учительських з'їздів. Вказано на важливий досвід створення національної системи освіти, як підгрунтя для утвердження ідей національної ідентичності, що є актуальними і до сьогодні.