На підставі вивчення значного масиву ліпної кераміки, із залученням усіх виданих, а також ще неопублікованих знахідок, висвітлюються етнокультурні процеси, що відбувалися у Північно-Західному, Центральному та Південно-Західному Криму протягом ІІІ ст. до н.е. - IV ст. н.е. Порівняльно-типологічний аналіз та культурно-хронологічна систематизація комплексу ліпної кераміки Криму показують, що він складається з однієї етнічно нейтральної групи та 15 різнорідних за походженням груп, які співвідносяться з тими чи іншими етнічними компонентами, що входили до складу мешканців півострова. Встановлено, що в Криму в різні часи жили скіфи, таври, сармати, меоти, носії зарубинецької культури, фракійці, германці та алани, а також населення, що з'явилось внаслідок міксації цих народів. В межах окремих хронологічних періодів простежено зміни в етнічному складі Криму, визначено час, динаміку та шляхи проникнення різних племен, а також характер взаємовідносин мігрантів з місцевим населенням.

Проаналізовано антропологічний склад населення черняхівської культури, базуючись на даних багатьох серій (409 черепів). Краніологічні серії з 36-ти могильників черняхівської культури порівняно з 50-ма європейськими групами (III ст. до н.е. - V ст. н. е.). Проведено міжгруповий аналіз та з'ясовано змішаний характер антропологічного складу черняхівського населення, а також визначено, що основними напрямками його генетичних зв'язків були: північно-західний (балтські групи I - V ст., серії готів, вельбарська культура північної Польщі); західний (масломенчська група вельбарської культури, латенські групи Центральної Європи); південний (пізні скіфи, населення античних міст). Зазначено, що мезокранний тип, що домінує в жінок Західної України, за доби Київської Русі характерний для східних слов'ян.

Аналіз традицій черняхівської культури вказує, що вона виникає на основі вельбарської культури за сильного провінційно-римського впливу. Домінуючим етносом у складі її населення були готи (пам'ятки типу Косанів). Регіон Верхнього Дністра займала західна група слов'ян (тип Черепин), Приморський степ - пізні скіфи та алани (причорноморський тип); ці пам'ятки утворюють локальні культурні групи - Верхньодністровську та Причорноморську. Спорідненими типу Черепин є пам'ятки типу Теремці на Середньому Дністрі. У деяких пунктах Східної України присутні елементи сусідньої київської культури (східна група слов'ян), в Молдові та Мунтенії трапляються елементи культури фракійців-карпів, але вони не створюють самостійні типи пам'яток. Межі культури змінювались. Внаслідок переселень гуннської доби германське та скіфо-сарматське населення залишає черняхівський ареал. Вирішальною силою в лісостеповій зоні стають слов'янські племена - носії старожитностей типу Черепин-Теремці та київської культури, які створюють празьку та пеньківську культури.

Висвітлено питання давньої та середньовічної історії Херсонщини. Розглянуто проблеми розвитку первісного суспільства й античної колонізації краю. Подано інформацію про такі народи давнини, як кіммерійці, скіфи, сармати. Охарактеризовано взаємовідносини між середньовічним кочовим світом і слов'янами. Увагу приділено питанням середньовічного українського заселення регіону, а також історії краю від "монголо-татарської навали" до середини XVII ст. Розглянуто економічні та суспільні відносини, матеріальну та духовну культуру населення Херсонщини протягом стародавнього та середньовічного етапів її історії.

На основі опублікованих та архівних документів, які переважно вперше впроваджуються до наукового вжитку, згадок сучасників реконструйовано інтелектуальну біографію визначного українського історика В. П. Петрова (1894 - 1969). Висвітлено наукову діяльність ученого, проаналізовано його творчий доробок, показано місце та роль науковця у вітчизняній гуманітаристиці й, зокрема, історичній науці. Основний акцент зроблено на висвітленні його оригінальної концепції вітчизняної історії та теорії епох, що стала її методологічним підгрунтям. За В. Петровим історія українського народу є дискретною, не підпорядкованою ідеї прогресу та генетично пов'язаною з європейською культурою, адже має спільне з нею коріння - античну цивілізацію. Основні віхи життєвого та творчого шляху В. Петрова подано на фоні суспільно-політичних подій в Україні, СРСР та світі. Розглянуто працю В. Петрова "Скіфи. Мова і етнос" (1968).

Проаналізовано зв'язок терміну "українська спільнота" з поняттями "політична, територіальна та геополітична спільноти" на історичному інтервалі від Геродота та до сьогодення. Запропоновано розширення історичної парадигми "Історії України-Руси" до "Історії Великої Скіфії-України", за цього увагу акцентовано на територіальній та геополітичній спадкоємності. Прикладами історичних фактів аргументовано заперечення консервативної тенденції протиставлення античної і середньовічної історії України (про те, що начебто скіфи - не слов'яни, тому історія Великої Скіфії не є історією Великої України, а хіба що передісторія русів чи Київської Русі). Підсумовано, що, пам'ятаючи про кордони колишньої Великої Скіфії, можна простежити, коли і як формувалася територія її історичної спадкоємиці - нинішньої України, та які метаморфози відбувалися зі "скіфською поліетнічною спільнотою", поки вона дійшла до нинішньої "української політичної" та "геополітичної спільноти".

Проанализирована связь термина "Украинское сообщество" с понятиями "политическое, территориальное и геополитическое сообщество" в историческом интервале от Геродота и до сегодня. Предлагается расширение исторической парадигмы "Истории Украины-Руси" до"Истории Великой Скифии-Украина", причем внимание акцентировано на территориальной и геополитической преемственности. Примерами исторических фактов аргументировано отрицание консервативной тенденции противопоставления античной и средневековой истории Украины (о том, что якобы скифы - не славяне, поэтому история Великой Скифии не является историей Великой Украины, а является лишь предысторией русов или Киевской Руси). Подытожено, что, помня о границах бывшей Великой Скифии, можно проследить, когда и как формировалась территория ее исторической преемницы - нынешней Украины, и какие метаморфозы происходили со "скифским полиэтническим сообществом", пока она дошла до нынешнего "украинского политического" и " геополитического сообщества".

Connection of term "Ukrainian community" with concepts "political, territorial and geopolitical community" on the historical interval from Herodotus till nowadays in analyzed in the article. History paradigm extension is offered from "History on Rus-Ukraine" to "History of Great Scythia-Ukraine". Accent is put in territorial and geopolitical heritage.

Розглянуто концепції щодо так званого скіфського протекторату над Ольвією. Обгрунтовано положення про малоймовірність його існування.

Розглянуто питання формування та функціонування зони контактів між осілим і кочовим населенням у південному порубіжжі Київської Русі у кінці І - на початку ІІ тисячоліть н. е., що мало аналогії на цих землях й у інші історичні періоди (скіфи - землероби І тисячоліття до н. е., запорізькі козаки - кримські татари пізньосередньовічних часів). Зазначено, що такий історичний феномен неодноразово фіксувався також на інших територіях у різні хронологічні періоди й одержав назву Великого або Степового Кордону (Велика Китайська Стіна, переселенці та індіанці американських прерій тощо).

Простежено схожість і різницю методів боротьби греків зі скіфами й іншими племенами, що зазіхали на території античних Ольвії та Херсонеса, 2-х сусідніх грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. Виявлено причину невдачі облоги Ольвії македонським полководцем Зопіріоном. З'ясовано, чому Херсонес, на відміну від Ольвії, не зміг відкупитися грішми й дарунками від загрози нападу скіфів, які жили на Таврійському півострові.

В 1978 г. экспедиция Кировоградского краеведческого музея провела исследование скифского кургана 32 возле пгт Ольшанка Кировоградской обл. Под насыпью высотой 1,5 и диаметром 30 м открыто погребение скифского всадника в яме. Воин лежал на панцире и щите. Его сопровождали копья и колчанный набор, жертвенная еда, а также конский череп с уздой. Захоронение датируется V в. до н. э. Такая датировка определяется наборами стрел, среднескифской узды и копьями V - IV в. до н. э. Параллели в V в. до н. э. имеют и разнообразные черты погребального обряда. Проведенный анализ обряда захоронения свидетельствует о принадлежности покойного к степной ираноязычной общности. В степи и в ее пограничье, на юге лесостепи, присутствует ряд подобных погребальных сооружений, которые близки с катакомбами. Типичные для этого региона захоронения, совершенные на расстеленных защитных доспехах с жертвенной пищей. В погребении отсутствует лепная керамика, типична для лесостепных захоронений. Вышеизложенное позволяет считать данное погребение принадлежащим кочевому скифу-степняку.

На підставі даних порівняльної етнографії, писемних та археологічних джерел показано, що кочовики, зокрема скіфи, були не стільки посередниками в торгівлі зерном, скільки його споживачами. Вказано можливі джерела та способи одержання зернових, зроблено спробу визначити можливі обсяги споживання збіжжя номадами в різні періоди історії Скіфії.

Проанализирован уникальный однолезвийный меч, выявленный в скифском погребении 2 кургана 2 у с. Мирное Херсонской обл. Для определения его места в системе вооружения предложена типология однолезвийного оружия из скифских памятников. Однолезвийные клинки рассматриваются отдельно от двулезвийных как равнозначный класс. По форме клинка они перекрестно поделены на два подкласса, а по характерным чертам рукояти - на 2 типа. К первому типу (к которому принадлежит меч из Мирного) отнесены однолезвийные мечи, в которых заметно северобалканское влияние. Ко второму типу принадлежат так называемые гибридные однолезвийные экземпляры с типично скифской рукоятью, ведущие происхождение от архаических гибридных форм карпатского бассейна. Меч из Мирного датирован второй четвертью V в. до н. э. Таким образом, он является одним из первых подобных изделий, известных на территории Скифии. Возможно, такие мечи распространились вследствие столкновений скифов с фракийцами после скифо-персидской войны. Эти события отражены в сообщении Геродота о гибели скифского вождя Ариапифа. Судя по набору вооружения, обладатель этого меча, вероятнее всего, был конным воином-дружинником. Его погребение стоит в одном ряду с такими известными захоронениями тяжеловооруженных всадников V в. до н. э. как курган 2 Гладковщина и погребение 1 в кургане Новорозановка. Исходя из техничесеких особенностей, меч из Мирного предназначался, главным образом, для конного боя - для рубки противника. На это указывают значительный размер клинка, а также центр его тяжести, смещенный к острию. Однако эти нюансы требовали, по-видимому, некоторых навыков в обращении, что определило относительно незначительное распространение такого вооружения в скифской среде. К этому прибавим, что для борьбы с противником, облаченным в чешуйчатый доспех, больше подходил классический обоюдоострый меч.

Не вызывает сомнений то колосальное значение, которое соль имела в древнем мире. Ее ценность определялась не только важностью этого продукта для человека (особенно с внедрением производящего хазяйства и изобретением посуды), а так же для некоторых технологий (например, обработки шкур), но и тем, что в природе соль имеется не везде. Это ставило в неравные условия общества, обитавшие в районах добычи соли, и отдаленные от таких мест, которые могли получить ее путем обмена/торговли. Можно полагать, что, чем большим было расстояние доставки соли и чем трудне был тот путь, тем дороже она тыла. Ведь транспортировка соли провоцировала стремление контролировать такие пути, иметь с этого доход, что еще удорожало этот продукт. Но соль - продукт солнца и воды - водой и смывается. Иными словами, археологически зафиксировать добычу и движение соли прямо невозможно. Это особенно касается Северного Причерноморья, где источником соли были отложения (выпадение или кристаллизация) в закрытых мелких водоемах по северному побережью Понта. Поэтому здесь можно оперировать только косвенными данными. Для скифского времени такими даннями могут быть: наличие по берегам Черного моря, включая лиманы рек, потенциальных мест добычи соли; следы древних коммуникаций, обозначенные цепочками курганов, которые на позднейших картах совпадают с направлением дорог; так называемые случайные находки, особенно предметов вооружения, которые могут отражать контроль за местами добычи и путями транспортировки соли в отдаленные регионы, в данном случае - лесостепные; топонимика и писменные источники античного и средневекового времени. Анализ таких косвенных данных, а также некоторых других позволяет предположить, что скифы стремились контролировать не только источники добычи соли, но и особенно ее транспортировку, что было в их интересах не только с точки зрения получения доходов (взымания "таможенных сборов"), но и было под силу, а также стимулировалось другими интересами. Имеется в виду постоянная потребность скифов в коже, которой в сыром виде было у них предостаточно, но не было условий для ее обработки в условиях кочевого быта.

Некоторые знатные скифы умели говорить по-гречески или держали при себе переводчиков, знавших греческий язык и умевших на нем писать. Поэтому можно предположить, что договоры с эллинами не только скреплялись устными клятвами, но и заключались в письменной форме. Однако, несмотря на многолетнее тесное общение, скифы плохо понимали менталитет греков, что можно также сказать и о представлениях эллинов о своих варварских соседях. Скифские правители видели в греческих колонистах полезных торговых посредников, которые снабжали их вином, различными предметами роскоши, парадной посудой, дорогим вооружением и др. Греческие ювелиры, работавшие по заказам скифской знати, ездили в Скифию, чтобы найти натуру для воплощения предложенных им сюжетов из скифских сказаний. В ряде случаев скифские цари получали возможность обложить данью греческие государства в Северном Причерноморье, а начиная с V в. до н. э., нередко извлекали выгоду из грабительских нападений на греческие города и их хору. В то же время скифы на определенных условиях поставляли своих воинов в греческие войска в античные государства Северного Причерноморья.

Особое значение в истории развития железообрабатывающего производства Северной Евразии занимает скифский период. Именно в это время железо начинает входить в повседневный быт местного населения. В контексте общей истории развития железообрабатывающего ремесла существенную роль сыграл переход кочевого степного населения к оседлости. Наиболее ярким центром этого периода в степной Скифии является Каменское городище. Археометаллографические исследования материалов памятника позволяют понять процесс формирования ремесла у кочевых народов в период перехода к оседлому образу жизни. Приведенные данные свидетельствуют, что ключевую роль при этом играют контакты номадов с носителями технологических знаний.

А. И. Тереножкин (26 (13).11.1907 - 19.05.1981) - археолог, работал в Украине, России, Средней Азии, доктор исторических наук (1958), профессор (1967). Занимался изучением предскифского периода в Лесостепи, открыл значительное количество памятников, выделил чернолесскую археологическую культуру. Доказал ее связь с предыдущими культурами эпохи бронзы. В степной части Восточной Европы связал чорногоровский и новочеркасский этапы с историческими киммерийцами. Разрабатывал проблемы происхождения скифов, распространения их культуры, этнической географии, социальных отношений и формирования государственности. Скифию считал единым разноэтничным государственным образованием в пределах Степи и Лесостепи при доминировании ираноязычных скифов, пришедших из Центральной Азии. Проследил непрерывную преемственность археологических культур в Правобережной Лесостепи от тщинецкой, через чернолесскую, к скифской и далее к раннеславянской зарубинецкой, на основе чего сделал вывод о принадлежности населения этого региона в эпоху бронзы и раннего железа к протославянам. Воспитал научную школу скифологов в Киеве. Автор около 200 научных работ.

Приведен текст выступления автора на конференции "Троянские чтения", которая состоялась в Киеве 30 мая 2018 г. Освещены вопросы связи древнего населения Малой Азии с Северным Причерноморьем по данным археологии, а также индоевропеистики. Нижние слои Трои содержат следы нескольких инвазий с Балкан народов анатолийской группы языков индоевропейцев (хеттов, палайцев, лувийцев), а также предков фригийцев и армян. Они формировались в Подунавье в IV тыс. до н. э. под влиянием энеолитических степняков-мигрантов из Северо-Западного Причерноморья. Движение хетто-лувийцев с Балкан в Малую Азию в III тыс. до н.э. было частью грандиозного расселения индоевропейских племен в энеолите-бронзе с двух центров индоевропеизации Европы - Центральноевропейского и Причерноморского. Падение Трои Гомера (слой VIIа) совпадает во времени с нашествием народов моря и гибелью Хеттского царства (около 1200 г. до н. э.). По мнению И. Дьяконова и Л. Клейна ведущую роль в падении Трои и распаде Хеттской империи сыграли не ахейские греки, а предки фригийцев и армян, воинствующие "мушки" ассирийских источников. Во время нашествия народов моря они пришли в Малую Азию с запада, с Балкан. Начало формирования упомянутых этносов связывают с Нижним Дунаем и Северо-Западным Причерноморьем, в частности, с населением культуры Усатово-Чернавода II. Следы контактов родственных языков фракийцев, фригийцев, армян, греков с индо-иранцами также связывают их с Северным Причерноморьем. Ведь именно здесь подавляющее большинство индоевропеистов помещают родину индо-иранцев, предками которых считают носителей ямной и катакомбной культур. Археологические и письменные источники свидетельствуют об участии в древней истории Малой Азии еще трех народов степного Причерноморья - племен сабатиновской культуры, киммерийцев и скифов. Сабатиновцы, похоже, приняли участие в нашествии народов моря, о чем свидетельствуют находки на Ближнем Востоке бронзового оружия, характерного для финальной бронзы Причерноморья. Киммерийцы в 675 г. до н. э. разрушили державу Фригию со столицей Гордион и основали государство Гамира. Последнее уничтожили в 605 г. до н. э. скифы, которые пришли в Малую Азию, как и киммерийцы, через Кавказ.

Зібрано й упорядковано дані про знахідки нетреби звичайної (Xanthium strumarium L.) на пам'ятках території сучасної України. Перша знахідка (Більськ) походить із випадкового зразка; ще дві представлено відбитками на виробах із глини. Їх виявлено у процесі цілеспрямованого огляду кераміки, що походить із пам'яток скіфського часу. Ще дві знахідки знайдено на давньоруських пам'ятках, де зібрано обгорілий матеріал. Територія сучасної України розташована на роздоріжжі сухопутних і водних шляхів Євразії, отже, представлені знахідки важливі для відновлення історії поширення нетреби звичайної на території Європи.