Досліджено особливості творів Ф. Шуберта і Ф. Шопена, які були біля витоків драматургії одночастинної фортепіанної сонати. Розглянуто останні фортепіанні сонати (c-moll D. 958; A-dur D. 959; B-dur D. 958), фантазію "Блукач" Ф. Шуберта та Баладу N 4 f-moll, Баркаролу, Фантазію Ф. Шопена. На підставі систематизації результатів дослідження, здійсненого з застосуванням методу функціонального аналізу В. Бобровського, охарактеризовано головні принципи композиційно-драматургічного руху у творах композиторів-романтиків.

Досліджено синтез музичного та літературного мистецтва у драматургії М. Куліша. Крізь призму образотворення доведено, що в цілому ряді п'єс видатного драматурга ("97", "Патетична соната", "Народний Малахій" та ін.) музика виступає як важливий чинник творення характерів дійових осіб, імпульсатор розвитку драматичної дії та конфлікту, як естетичний чинник компонування драм, як засіб збагачення драматургічної поетики.

Досліджено роль музичних елементів у ритмічній організації драматичної дії таких п'єс В. Винниченка та І. Кочерги, як, відповідно, "Пісня Ізраїля" ("Кол-Нідре") і "Свіччине весілля". Доведено, що такий синкретизм літературних і музичних образів сприяв розвиткові драматичного дійства, розгортанню конфлікту, загалом внутрішній і зовнішній структурі драм українських авторів. Акцентовано увагу на використанні вітчизняними драматургами модерної поетики, що позначена актуальним на тоді (20 - 30-ті роки XX ст.) синтезом мистецтв.

Серед десяти інтермедій, поставлених між діями драм Митрофана Довгалевського на сцені Києво-Могилянської академії на Різдво Христове та Великдень упродовж 1736 - 1737 навчального року, є дві, де центральним персонажем постає Козак. Він виступає героєм, захисником поневолених селян від гнобителів - Шляхтича й Жида. У політичній кон'юнктурі свого часу обидві інтермедії відігравали пропагандистську роль, пов'язуючи у свідомості глядачів перспективу експансії Російської імперії на захід із визвольною місією Запорозького козацтва - Нової Січі, утвореної під юрисдикцією Росії.

Наведено аспекти тлумачення ролі музики в драматичному театрі, сформульовано й обґрунтовано гіпотезу про рівнозначність художньої вартості музики до театральних спектаклів з іншими жанрами. На основі аналізу музикознавчих, культурологічних та історичних джерел окреслено найважливіші функції музики в драматичному театрі. Здійснено огляд різнопланових інноваційних театральних систем XX ст., в яких виділяються три фундаментальні концепти: концепт синтезу, концепт експерименту та концепт суб'єктивізму, що обумовлюють природу сценічного дійства нового часу відповідно до динаміки розвитку світової спільноти певної епохи. Загальні теоретичні позиції щодо визначення категорій індивідуального композиторського стилю, специфіки його прояву в музиці до драматичного театру, історичний дискурс музики в інноваційних концепціях західноєвропейських майстрів сцени та традицій українського театру - проєктуються на конкретні приклади творчості львівських митців другої половини XX ст. А. Кос-Анатольського та В. Камінського у виставах Львівського національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької впродовж другої половини XX ст. Визначено такі сутнісні характеристики композиторського стилю в музиці для драматичного театру, як відчуття слова, передусім поетичного та сценічного, емпатичність до художнього образу, здатність до "синтетичного мислення". Виявлено сукупність "слова - дії - звуку" і динамічність переживання хроносу як найбільш співзвучного до потреб художнього осмислення навколишнього світу.