Ми художники. Наша зброя – мистецтво. Воно не автомат і не гармата. Наша зброя не вбиває, а лише пробуджує. Мистецтво – наш дзвін, яким ми відчайдушно намагаємося пробудити сонних – байдужих до чужого болю, до майбутнього свого і вселюдського. Ми показуємо справжнє обличчя шовініста-людиноненависника (Наталя Мелесь, «Той, що прийшов з мечем»), обличчя зла (Ганна Фурс, «7 смертних гріхів. Гнів»), щоб світ, нарешті прокинувшись, відкривши очі, жахнувся йому. Ми показуємо і красу нашої землі, її мирних людей, що прийшли у цей білий світ, щоб натхненно працювати, кохати, народжувати і ростити дітей, а якщо треба – усе це захищати. Ми, солдати духовності, звертаємося до солдата-завойовника: Оглянься! Всі ми на цій землі – одна родина. Весь рід людський – твоя рідня, якщо ти людина! Наша надія бути почутими – мізерна. Але знову нагадаю слова Іммануїла Канта – прислухаймось: «Людський розум говорить нам, що вічний мир не можливий, але ми повинні працювати на його встановлення так, ніби знаємо, що це можливо». Тому ми й працюємо, щоб безнадія не здолала Надію.