БЕЗБОРОДКО Александр Андреевич (1747-1799, СПб.), светлейший князь (1797), государственный деятель, государственный канцлер (1797). С 1765 служил в канцелярии малороссийского генерал-губернатора, участник русско-турецкой. войны 1768-74 (секретарь П. А. Румянцева), в 1775-96 личный секретарь императрицы Екатерины II, докладчик по внутриполитическим делам. С 1780 член Коллегии иностранных дел, с 1786 член Совета при высочайшем дворе, один из руководителей внешней политики России. Составитель всех высочайших манифестов в 1776-92 и ок. 400 именных указов Сенату. После восшествия на престол императора Павла I сохранил свои посты и влияние. Благодаря императорским пожалованиям к концу 18 века стал одним из крупнейших земельных собственников в России (свыше 20 тыс. душ). Собрал богатейшую коллекцию картин и др. художественных ценностей. В СПб. владел дворцом (Почтамтская ул., 7, сер. 18 в., перестроен в 1783-95, арх. Д. Кваренги) и дачей (см. Кушелева-Безбородко усадьба). Похоронен в Благовещенской усыпальнице Александро-Невской лавры (надгробие - скульптура Ж. Д. Рашет, арх. Н. А. Львов). До 1918 Кондратьевский проспект именовался Безбородкинским проспектом.

Т. 1. - 1965. - 397 с.

«Злим гніздом» називав Запоріжжя Петро І, і зовсім зрозуміла радість російського царя та його вельмож, коли на весні 1709 року їм пощастило зруйнувати Січ. Це ж бо був «останній корінь Мазепин" (слова Петра І) - того гетьмана Івана Мазепи, якого запорожці вважали «не батьком, а вітчимом України», а все ж у критичний момент боротьби проти Москви стали на його боці. І не лише витримали до кінця, але й пішли за ним на вигнання, покинувши рідну «Січ-мати», щоб лише не скоритися жорсткому і мстивому переможцеві. Та найголовніше, Москва дуже добре знала, що «мало не всяУкраїна тим «запорозьким духом дихає» (слова Мазепи). Книга вміщує в себе незвично цікаві, а сьогодні, може й унікальні матеріали про останній етап у боротьбі Запоріжжя за його вольності, зібрані й опрацьовані авторкою на основі важливих джерельних матеріалів, що збереглися ще в архівах Києва, Одеси, Дніпропетровська… Більше частина матеріалів друкувалась у роках 1926-1940. Є підстави побоюватися, що ці архівні матеріали загинули у час лихоліття другої світової війни, а може й по ній…

Книга авторитетної вченої-історика Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко висвітлює актуальні сторінки давньої української та російської історії. Незважаючи на те, що з часу опублікування праці пройшло майже 50 років, маніпуляції з історичними фактами тривають і досі. За стилем і стислістю викладення думок книга є цікавою не тільки для істориків і філософів історії, а й для широкого кола осіб, які шукають історичної правди.