Каталог библиотеки Эчмиадзинского монастыря. 655 изданий систематизированы в 2-х разделах: 1.Армянские книги и рукописи (Священное Писание и толкование оного; богословские книги; поэтические книги; книги церковные; исторические и географические книги; классические книги; поучительные речи и проповеди; разные книги духовные и прочие; духовные законы и правила церкви; молитвенники русские и иностранные книги ); 2.Русские и иностранные книги. Описания книг даны в сокращенном виде, без указания выходных данных. В первом разделе описания армянских изданий даны в русской транскрипции.

Работа «Библиотека и архив Московских Государей в XVI столетии» была написана в 1894 году, когда Лихачев являлся профессором Петербургского археологического института. Автор скрупулёзно анализирует все доступные зарубежные и отечественные известия о библиотеке Московских царей - от свидетельства Феофана Грека до сообщения профессора Дабелова о найденном каталоге утерянной библиотеки - и даёт оценку их исторической достоверности. Если Белокуров скептически относился к самой возможности существования «либерии», то Лихачев признаёт большинство сведений о царской библиотеке достоверными, но склоняется к мысли, что либерия погибла еще в XVI веке и вероятнее всего сгорела при пожаре 1571 года.

Автор книги – российский эмигрант, 18 лет проживший в Палестине и досконально за это время изучивший ее географию, этнографию и т. д. В конце XIX – начале ХХ вв. происходило развитие сионизма и в связи с этим активизировалось переселенческое движение евреев из Европы в Палестину, где они арендовали или покупали землю и устраивали на ней поселения. Эти люди, приехав в Святую землю, практически ни чего не знали о стране в географическом и хозяйственном отношении. Книга предназначалась им и будущим переселенцам из России. При составлении книги И.Белькинд опирался не только на собственные знания, но и на сведения, полученные от других репатриантов, и на весь комплекс научной литературы о Палестине, существовавший на тот момент. Книга содержит ценную и точную информацию о хозяйственном освоении евреями Палестины, о ее географии, природе, климате, водных и минеральных ресурсах, о народах, проживающих на территории Палестины, политической организации в регионе.

Ч. 2 : в літах 1850-62. - 1905. - 766 с.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Яків Федорович (псевд. — Головацький Ярослав, Русин Гаврило, Балагур Яцко, Галичанин та ін.; 29.Х 1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львів, обл. — 13.V 1888, Вільнюс) — укр. мовознавець, етнограф, фольклорист, поет, педагог і громад. діяч, чл. Рос. геогр. т-ва, почес. чл. Т-ва історії і старовини російської з 1866. У 1834 — 35 навч. в духовній академії в Кошице та ун-ті в Пешті; закін. 1841 Львів. ун-т. У 1842 — 48 був священиком. Протягом 1848 — 67 працював професором, а 1863 — 64 — ректор Львів. ун-ту. В 1868-88 — голова Віденської археогр. комісії, одночасно (з 1871) — голова Тимчас. комісії по організації Вілен. публ. бібліотеки й музею. Належав до «Руської трійці», організував випуск альм. «Русалка Дністровая» (1837). Досліджував фольклор і етнографію українців зони Карпат («Нарис старослов’янського байкарства або міфології», 1860; «Народні пісні Галицької та Угорської Русі», кн. 1 — 4, 1878; «Про костюми або народне вбрання русинів чи руських у Галичині й північно-східній Угорщині», 1867). Підготував праці про писемні пам’ятки («Хрестоматія церковнословенська і давньоруська», 1854; «Пам’ятки дипломатичної і судово-ділової мови руської в давньому Галицько-Волинському князівстві й суміжних руських областях в XIV та XV століттях», 1867). Велике значення у справі відродження укр. шкільництва і культури мала «Грамматика руского Азыка» Г. (1849), яка спиралася на мовну практику Галичини, була осн. посібником у школах до 1862. На підставі нових діал. даних Г. здійснив одну з перших у вітчизн. мовознавстві спроб опису діал. диференціації укр. мови — «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях» (1848); виділив волин.-поділ. (або українське), галицьке (або наддністрянське) і карпаторуське наріччя. Обстоював самобутність укр. мови, підкреслював її глибокі істор. корені. У питаннях реформування правопису, витворення норм укр. літ. мови виявляв непослідовність. Створив «Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран» (1877, вид. 1884), опубл. «Читанку» М. Шашкевича (1850) тощо. Уклав досконалий для свого часу регіональний словник говорів Галичини, Буковини і Закарпаття — «Материалы для словаря малорусского нарЂчія, собраныя в Галиціи и въ СЂверо-восточной Венгрии...» (1857 — 59, літери А — 3) та «Словник української мови» (обидва — в кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982).

Кн. 3 : Наука про розділ. - 1914. - 120 с.

У праці відображено головні етапи розвитку давньоримської літератури - прози, поезії, драми, історії, географії, риторики, дидактики тощо - від давнини до падіння імперії. Наведено біографічні матеріали про найважливіших римських письменників.

Видання містить головні правила українського правопису Української Академії Наук та твір Євгена Чикаленка "Про українську літературну мову".