З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби. У них було особливе, шанобливе ставлення до дерева як до матеріалу живого й одухотвореного, прихильного до людини. Аж до кінця 18 ст. всі в Україні – від простого селянина до ясновельможного гетьмана – були щиро переконані, що жити слід тільки у дерев’яному будинку чи палаці, бо кам’яні та цегляні будівлі є вкрай шкідливими для здоров’я. В історико-культурологічному плані це переконання зіграло злий жарт з українським народом. Мурованих палат, замків, храмів будували мало, а дерев’яні, яких було безліч, усі загинули – тож історична та культурна спадщина України виявилася штучно збідненою. Проте, якою вражаючою була наша дерев’яна архітектура, ми можемо лише здогадуватися на підставі результатів археологічних досліджень, захоплених описів мандрівників-іноземців та тих окремих дерев’яних пам’яток, які ще вціліли.

  Текст у форматі PDF 5.32 Мб

У пропонованому виданні йдеться про утвердження загальноукраїнскої етнонімії та розвиток етноідентифікаційних процесів у середовищі українців-русинів Закарпаття і Східної Словаччини; Висвітлюються питання історичних витоків та ідейних джерел закарпатського регіонального сепаратизму й сучасних виявів політичного русинства; аналізуються мовні, етнокультурні та етнодемографічні процеси на Закарпатті. У збірнику репрезентовано дослідження відомих вітчизняних і зарубіжних учених із проблем етногенезу та розвитку лінгвокультурних реалій закарпаття в історичній ретроспективі. Сподіваємося, що книга викличе інтерес не лише науковців, а й широкого загалу громадськості, усіх, хто цікавиться українською ентнічною історією і культурою.

Кн. 1. - 2013. - 388 с.

Предметом аналізу у цій доповіді є образ України в російському історичному дискурсі. Термін «історичний дискурс» означає комплекс сталих, культурно, ідеологічно і політично обумовлених стандартних мовних практик стосовно минулого, які є основою культурних стереотипів, що впливають на формування політичних рішень і дій, на стан суспільної свідомості, на ставлення політиків, аналітиків і ширшого загалу до України та українців. Автори зосереджуютьсяпереважно і передусім на росій- ському матеріалі. Дискурсивні практики, що побутують в українському історіографічному, дидактичному та медійному просторах згадуються винятково для окреслення інтелектуального, культурного і політичного контекстів. Зокрема, думка українських істориків щодо репрезентацій української історії в російському історіографічному та публічному дискурсах згадується в тих випадках, коли йдеться про дискусії та проекти спільних видань. Українська історіографія та образ Росії у ній не є предметом докладного аналізу.

Напередодні війни між націонал-соціялістичною Німеччиною і совєтсько-комуністичною Росією всі українські політичні групи на теренах під німецькою імперською займанщиною стреміли до відновлення української держави. Проте щодо концепції осягнення цієї мети, ці групи поділялися на два табори: один складався з людей переконаних, що українська держава постане, в першу чергу, внаслідок боротьби самих українців власними силами; а другий табір - гуртував людей, які вважали, що рішальним чинником буде позитивне ставлення Німеччини до ідеї відновлення української держави на руїнах російської імперії. В першому таборі рушійною силою була Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Ця організація гарячково працювала над розбудовою незалежної української політичної та збройної сили, її тисячні кадри мали бути готові на революційні чини, згідно із заповітом ОУН: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!". Другий табір головну увагу присвячував переконуванню німців у доцільності й користі для них дати підтримку концепції побудови української держави. Головним представником цього табору був ПУН під проводом полк. А.Мельника.

Подаючи границі, котрими обмежена суцільна територія, населена українським народом, визначний український учений-географ Степан Рудницький, проводить українську етнографічну границю в частині, що межує з російською територією, через Курщину, Вороніжчину й Донщину. У Курщині йде вона повітами: Рильським, Суджанським, Обоянським, Корочанським та Старооскольським, охоплюючи частини їх суцільно населені українським народом. На Вороніжчині цю границю провадить через Городище, Шаталівку, Росош, Репіївку до устя Потудоня в Дін коло м. Коротояка, потім вздовж Дону на Ліски, Маслівку, Мечетку, Нижній Кисляй, Козлівку, Василівку, Бурлаївку, Красне, Пихівку, Банну. В Донщині — починається від Банної вздовж західньої межі Хоперського повіту на Гарячій і далі, охоплюючи третину земель Донщини. Подавши ці границі, він зазначує трудність точного їх визначення: «Границі поміж українською та московською етнографічною територією теж дуже трудні для докладного визначення — каже він. Не тому, щоб тут були переходові діялекти, як, наприклад, на білоруській границі. Навпаки — їх тут немає ніде. Українські й московські села, навіть части сел, дуже виразно від себе відділені, й немає ніякого сумніву, куди причислити їх населення. Трудність лежить у чімсь іншім. Гранична смуга між українським та московським живлом... почала густіше заселюватися щойно в XVII. і XVIII. віках. Колонізаційні струї українців, що плили з заходу на схід, перехрещувалися з московськими колонізаційними струями, що плили з півночі на південь. В результаті повстала довжелезна й широка мішана смуга, в якій зустрічаємо величезну кількість обусторонніх етнографічних півостровів і островів»

The publication of this book comes at a propitious time when research in the history of Egyptology in the first half of the twentieth century, long neglected, receives for the first time the attention it deserves. It presents five studies previously published as a thematic issue of the Journal of Egyptian History (5/2012). The idea to produce such a thematic collection of studies was first conceived by the editors who were working on comprehensive treatments of Fredrich Wilhelm Freiherr von Bissing’s political involvement during the First World War and German Egyptology underNational Socialism, respectively. Lindsay Ambridge whose work focused on the scholarship of James Henry Breasted in the context of racial ideologies of the early 20th century, could be persuaded to contribute to the volume. The person competent to place these studies and their significance in context was Edmund Meltzer who wrote the thoughtful introductory chapter. When these studies were ready to be published in late 2011, the death of Manfred Mayrhofer, patron of the study of Indo-Aryans in the Ancient Near East, prompted Peter Raulwing to add a concluding chapter. More than an obituary, it also reflects on the twentieth century ideological context of scholarly interest in the question of Indo-Aryans in the Ancient Near East, making it a suitable final chapter. The editors and authors of this volume express their hope that their studies help to understand the interplay of academe and politics, and the profile of scholarly biographies between 1914 and 1945.

  Текст у форматі PDF 0.12 Мб

Кн. 1. - 380 с.

У книзі, присвяченій 200-річчю подіям війни 1812 р., у науково-популярній формі висвітлені економічні й суспільно-політичні передумови загострення російсько-французького протистояння і те, яким саме чином воно стосувалося безпосередньо України. Знайшли своє яскраве відображення ставлення й наміри Наполеона щодо українського населення, а також погляди й сподівання серед нього прибічників французького імператора. Охарактеризовано представництво українців у загальній боротьбі за визволення Європи. Чимало уваги приділено й подальшій долі учасників збройного конфлікту, їх участі в суспільно-політичному житті Росії та України 1820−1860-х років. Видання розраховане на науковців, викладачів і студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

Походи 1648 р. Богдана Хмельницького, та особливо його перемоги під Жовтими водами та Корсунем, створили умови для формування самостійної Української держави — Гетьманщини. Перемога під Зборовом примусила поляків підтвердити старовинні права українського козацтва і таким чином заклала підвалини української державності. Однак поразка під Берестечком і наступні тяжкі битви з польським коронним військом довели неможливість збереження Української держави тільки силами українців, що й призвело до рішення, яке було прийняте 8 січня 1654 року на Переяславській Раді, про підписання договору між Україною та Росією.

У дослідженні проаналізовано процес становлення і розвитку поселенської структури населення Донбасу із визначенням найважливіших факторів, що обумовлювали її зміни. Книга розрахована на викладачів, студентів, наукових співробітників, які цікавляться історією України.

Книга, написана американським істориком П. Абботом укупі з українським істориком Є.Пінаком, в рамках американської серії «Men-at-Arms» (серія, присвячена уніформі, оснащенню та організації армій і військових формувань різних народів світу) розповідає про збройні формування українців першої половини ХХ століття. Книга містить певні неточності щодо періоду Перших Визвольних змагань (1917-1922 рр.), але разом з тим буде дуже цікавою і корисною для широкого кола читачів.

  Текст у форматі PDF 3.84 Мб