По той бік добра" і "Генеалогія моралі" - популярні твори німецького філософа і поета Фрідріха Ніцше (1844-1900). У цих текстах порушуються проблеми добра і зла, "надлюдини", у містично-символічній, високопоетичній формі зроблено перегляд важливих людських вартостей, подано також цікаві сентенції та інтермедії.

Бібліографічні матеріали містять спеціальну літературу, присвячену широкому колу проблем, що стосуються етнології, фольклору та міфології українського, російського і білоруського народів. Книга розрахована на молодих науковців, аспірантів, студентів, вона буде корисна усім, хто цікавиться фольклористикою та етнологією.

«Так казав Заратустра» — одна з найбільш відомих і популярних книг німецького філософа і поета Фрідріха Ніцше (1844—1900). Теми добра і зла, «надлюдини», переоцінки всіх цінностей втілено в цьому пам'ятникові світової літератури в міфічно-символічній, високопоетичній формі. «Жадання влади» — останній твір філософа, палка апологія людини, протест проти будь-яких форм духовного рабства.

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

Книжка Едварда Саїда (1935-2003), американського науковця й публічного інтелектуала, основоположника постколоніальної теорії, розкриває історію співучасті культури у справі імперського завоювання. Підкорення і винищення тубільного населення здійснювали не тільки армії — ці акти готувалися заздалегідь у дискурсі й уяві, адже їхня брутальність вимагала потужного виправдального імпульсу. Опір на периферії та опозиція в метрополії, незалежність і визволення, виправа у дикі землі та «подорож у», насилля і контрнасилля, тубілець і влада спостерігача, наратив і присвоєння географії — ці та інші теми сплітаються в ході «контрапунктного аналізу» Едварда Саїда.

Книга представляет собой перевод одного из недавних, вызвавших бурный и благожелательный отклик в среде западных славистов исследований, посвященных современной истории России, Ею автор, американский антрополог Нэнси Рис, сочетая социологическую и антропологическую компетентность и эмоциональный стиль, описывает повседневную жизнь перестроечной Москвы и других регионов России. Материалом для ее исследования послужил (русский разговор, спонтанное речевое общение, оформлявшее и одновременно определявшее специфику рубежа 1980-1990-x годов: семиотические, символические и социальные системы, которые принято обозначать понятием культура и за которыми стоят как навыки добывания товаров в условиях их острого дефицита, так и представления о нравственной норме.

Книга призвана ознакомить русских читателей с выдающимися теоретическими позициями современной нарратологии (теории повествования) и предложить решение некоторых спорных вопросов. Исторические обзоры ключевых понятий служат в первую очередь описанию соответствующих явлений в структуре нарративов. Исходя из признаков художест-венных повествовательных произведений (нарративность, фикциональность, эстетичность) автор сосредоточивается на основных вопросах «перспективологии» (коммуникативная структура нарратива, повествовательные инстанции, точка зрения, соотношение текста нарратора и текста персонажа) и сюжетологии (нарративные трансформации, роль вневременных связей в нарративном тексте). Таким образом, настоящая книга представляет собой систематическое введение в основные проблемы нарратологии.

«ЛЕТОПИСЬ ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ УЧЕНОЙ АРХИВНОЙ КОМИССИИ» — друковане видання Катеринославської губернської вченої архівної комісії (1903—16) — науково-істор. т-ва катериносл. істориків, етнографів, археологів, археографів, краєзнавців, літературознавців, громад. діячів. Побачило світ 10 вип. «Летописи...» (1-й вип. — 1904; 2-й та 3-й вип. — 1905; 4-й вип. — 1908; 5-й вип. — 1909; 6-й вип. — 1910; 7-й вип. — 1911; 8-й вип. — 1912; 9-й вип. — 1913; 10-й вип. — 1915). Усі вони виходили за редакцією заст. голови комісії А.Синявського. У «Летописи…» опубл. документи з архіву Коша Запорозької Січі, архівів катериносл. губернського правління, катериносл. духовної консисторії, місц. церков та родинних архівів. Друкувалися актові й наративні (англ. і франц. narrative — розповідь, оповідання, від лат. narrare — розповідати) джерела, переважно 2-ї пол. 18 — 1-ї пол. 19 ст. з історії запороз. козацтва, місц. краю, правосл. церкви та взагалі з історії України, а також істор. й літ. розвідки М.Бикова, В.Біднова, В.Данилова, Д.Дорошенка, В.Машукова, Я.Новицького, І.Огієнка, В.Пічети, А.Синявського, А.Скриленка, Д.Яворницького та ін.

У монографії наведено результати дослідження ролі та місця релігійного чинника у процесах націє- і державотворення у сучасній Україні. На великому емпіричному матеріалі проаналізовано можливості та обмеження залучення релігійного чинника до процесів формування української політичної нації, громадянського суспільства, демократичної і функціональної держави. Особлива увага звертається на інструментальне використання релігійного чинника у суспільно-політичних процесах у рамках національного наративу і концепту «національної держави». Піддається аналізу потенціал етноконфесійних спільнот України до інтеграції в український соціум та формування українських громадсько-політичних лояльностей, особливості суспільно-релігійних відносин, а також глобалізаційні виклики, пов’язані із входженням України до світового релігійного простору. Розрахована на науковців, викладачів, студентів вузів, тих, хто цікавиться питаннями взаємодії релігії, етнічності, політики.

  Текст у форматі PDF 0.22 Мб

  Текст у форматі PDF 10.33 Мб