Vol. 1 : Abortion - Cognitive Dissonans. - 756 p.

Твір Фердинанда Тьоніса (1855-1936), що вперше вийшов друком у 1887 р., присвячений розробці типології суспільного життя та покладає початок сучасній соціології в Німеччині. Автор поставив перед собою завдання прояснити фундаментальні поняття соціологічної науки, обираючи основною засадою суспільного життя волю, яку він трактує скоріше не у психологічному, а в етичному сенсі - як джерело будь-якого наміру і дії.

Историк Ярослав Грыцак рассматривает личность Ивана Франко в контексте тогдашнего общества и на фоне малых сообществ, с которыми тот взаймодействовал, и пишет "биографию за характером и микроисторию по жанру". Автор в своей книге пробует показать соотношение между личностным и общественным в конструировании модерных идентичностей.

Впервые публикуется русский перевод фундаментального исследования известного англо-венгерского социолога, экономиста и обществоведа Карла Поланьи, посвященного узловым проблемам формирования индустриального общества. Для социологов, экономистов и историков, а также всех тех, кто интересуется историей европейского общества нового времени.

Цей збірник науково-публіцистичних праць та мемуарних матеріалів задуманий і укладений як вияв щирої громадської шани до В'ячеслава Степановича Брюховецького та втілених ним у життя високих ідей. Перша частина збірника вміщує роздуми діячів вітчизняної та світової культури, сподвижників і друзів ювіляра про життєвий і творчий шлях В'ячеслава Брюховецького. Друга частина вміщує суто наукові статті, що, здавалося б, не мають прямої дотичності до шістдесятилітнього ювілею В'ячеслава Брюховецького, а проте саме так - зосередженим й ґрунтовним науковим розмислом, актуальним у певній галузі знань, - академічна спільнота насправді і вшановує своїх видатних представників. Уважний читач помітить і те, що хай би якої проблеми стосувалися наукові студії цього збірника, спільним для них буде дух і пафос українського державотворення, чим, власне, й зумовлений феномен В'ячеслава Брюховецького - критика, науковця, політика, президента Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Українська академічна спільнота, незважаючи на значний теоретичний масив інформації, й далі перебуває у полоні ілюзій, шаблонів сприйняття та некоректних тлумачень концепта «український кордо-центризм». Філософська дискусія навколо цього концепта є конфліктом міфологій – протистоянням між міфом про унікальний етноментальний феномен та міфом про ілюзію наукової уяви. Водночас вона є конфліктом інтерпретацій – протистоянням між міфічною інтерпретацією класичної доби української філософії та її метафілософською інтерпретацією. Пропонована монографія ознайомлює із філософською позицією автора концепта «український кордоцентризм», його оцінкою цих конфліктів.

Системна криза світової економіки, на жаль, стала головною ознакою початку третього тисячоліття новітньої історії людства. Практично всі країни світу нині відчувають її нищівні удари, а міжнародна спільнота, очолювана найбільш економічно розвиненими країнами, запроваджує безпрецедентні заходи щодо мінімізації її впливу з тим, щоб її наслідки не призвели до соціальних негараздів у громадянському суспільстві. Цілком природно, що у найбільш незахищеному стані опинилися країни з перехідною економікою, особливо Центральної та Східної Європи, які після трансформації своїх систем господарювання лише почали розбудовувати свою незалежність та зробили перші кроки до інтеграції у структури світової економічної системи. Серед них - Україна, в якій однією з провідних складових економіки є аграрний сектор, від характеру розвитку якого суттєво залежить ситуація в державі, адже саме ця галузь визначає не лише рівень продовольчої безпеки країни, але і її місце на провідних світових ринках.

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонентами всього «совєтського» в сучасній Україні: ті також вірять в об’єктивне існування нації як органічної спільноти й так само уявляють історію як природний лінійний розвиток нації на шляху до здобуття державности (тільки справжньої, а не у формі «Української РСР»). Концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року вже великою мірою скомпрометована, але й далі живе поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української РСР протягом 1939–1945 років, – а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події такою мовою. Цю книжку, що її вперше надрукувало видавництво Торонтського університету у 2004 році, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці та культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру й на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, важливу роль української інтеліґенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та можливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить Сергій Єкельчик, що тогочасні російсько-українські стосунки – однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему контролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися тогочасні українські інтелектуали. Попри твердження цілої пострадянської української історіографії, сталінський варіянт української культури не був результатом придушення «природних» національних почуттів місцевої інтеліґенції. Республіканська бюрократія та інтеліґенція, які інтерпретували туманні, проте потужні сиґнали з Кремля, були, як запевняє дослідник, головними гравцями у формуванні сталінської історичної уяви, а шістдесятники підхопили відновлення національного наративу не тому, що були вродженими націоналістами, а тому, що виросли в сталінській імперії пам’яті, а ця імперія не змогла виробити ненаціональної версії минулого.

The book is a pleasure to read for its learning and sophistication. Nottage and Wolff also deserve high praise for their light touch as editors and translators. David Nelken, University of Cardiff, UK and University of Macerata, Italy This important book translates seven landmark essays by one of Japan s most respected and influential legal thinkers. While Takao Tanase concedes that law might not matter as much in Japan as it does in the United States, in a provocative challenge to socio-legal researchers and comparative lawyers, he asks: why should it? The issue, he contends, is not whether law matters to society; it is how society matters to law. Developing a descriptive and normative theory of community and the law, the author directly challenges the view that legal liberalism represents the pinnacle of legal achievement. He criticises liberalism for destroying community in the United States and for offering false hope for a delayed modernity in Japan. By applying a distinctive interpretivist methodology, he constructs a communitarian model of law and society that serves as an alternative to legal liberalism. The book challenges conventional understandings of such legal sociological staples as torts, lawyers ethics, family law, human rights, constitutionalism and litigiousness. This fascinating book will prove a stimulating, thought provoking read for researchers and scholars of law, Japanese and American studies, sociology and jurisprudence.

  Текст у форматі PDF 5.25 Мб

Работа Фердинанда Тённиса (1855-1936), впервые опубликовання в 1887 г., посвящена разработке типологии общественной жизни и знаменует собой начало современной социологии в Германии. Автор поставил перед собой задачу прояснить фундаментальные понятия социологической науки, избрав основным положением общественной жизни волю, которую он трактует скорее не в психологическом, а в этическом смысле - как источник любого намерения и действия.

На матеріалі історичних джерел Київської Русі, козацьких реєстрів 1581 і 1649 рр., у яких зафіксовані імена, прізвища, прізвиська, географічні назви наших далеких предків, розкривається національний паспорт українців, доводиться, що вони на своїх етнічних землях споконвік автохтонна нація, державотворча спільнота, з притаманним їй прагненням за сприятливих умов відроджувати свою державність. “З синів Володимирових Русь упала, з Хмельницьких за Богдана на ноги повстала”, — твердять сучасники Хмельницького. Висуваються нові аргументи, що автором славнозвісної “Історії русів” були Григорій та його син Василь Политики. Микола Гоголь розглядається як український письменник, що спричинився до національного відродження у XIX ст. Показано гостру критику Тарасом Шевченком “погодінської теорії” про запустіння Наддніпрянщини в XIV-XVІ ст., яку в суверенній Україні намагаються відновити наші сучасні послідовники М. Погодіна і М. Каткова — академіки, доктори наук, публіцисти.

Дисципліна «Стратегія сталого розвитку» належить до циклу дисциплін спеціальної професійної підготовки магістрів екологів. Об єктом вивчення є: -основоположні закономірності розвитку системи Природа-Суспільство для забезпечення прогресу цивілізації за умов збереження несучої здатності біосфери; -принципи міжнародної, державної політики сталого (стійкого,збалансованого) розвитку; -конкретні завдання, які має вирішувати міжнародна спільнота, держава Україна для забезпечення належної якості життя в гармонії з природою, для визначення і реалізації стратегії сталого розвитку. Сприйняття навчального матеріалу забезпечується дисциплінами гуманітарного і природничо-наукового циклу (філософія, соціологія, математична статистика, інформатика, інформаційні системи, загальна екологія) та циклу професійної екологічної підготовки (теорія екосистем, екоменеджмент, урбоекологія, техноекологія, природоохоронне законодавство та ін..). Дисципліна має формувати знання, методологію, світогляд, необхідні для прийняття рішень в процесі професійної діяльності згідно з означенними принципами стійкого розвитку і стратегічними глобальними, регіональними, локальними завданнями, а також з тактичними завданнями, означенними в програмах дій на конкретні періоди розвитку, в основу яких покладені ідеї рівності всіх поколінь, людей в кожному поколінні, оптимального використання потенційних можливостей суспільства і природи.

These days we look to Wikipedia for the truth. A neat illustration of this occurred not long before I sent up the manuscript of this book to the publishers. A pparently Gordon Brownhad claimed in a speech that he had much in common with the artist Titian, who did his best work in his dotage and reached the age of 90. A few days later, at 12.34 p.m. on 12 February 2009, someone at Conservative Central Office altered the Wikipedia article on Titian so as to reduce his age at death. This allowed David Cameron to go on the offensive at prime minister’s question time the same day. ‘The prime minister never gets his facts right,’ said Cameron. ‘You told us the other day you were like Titian aged 90. The fact is Titian died at 86.’ Two simple, yet potentially significant, propositions lie behind the themes of this book. The first, which I suppose as a historian I have always had in the back of my mind, is that the new – novel institutions, original ideas – usually turns out to be a lot older than we thought. The second, to which I have more recently come, is that, in cultural matters at least, working with one’s peers can get one further than trying to go it alone. I attempt here to illustrate and combine these two points of view by looking at certain historical group projects, and comparing them with another project that was born in the present century – Wikipedia. What sparked off my interest in these particular ‘communities of practice’ in history and on the Internet was the fact that I have myself for several years been a member of just such a community. In our village there is a flourishing archaeology/local history group whose members share the fruits of their efforts and collaborate in joint publications much as wikipedians do, though admittedly the international dimension is somewhat lacking. Recently we too have set up a ‘wiki’ site, www.greatayton.wikidot.com, to which anyone in the group may make a contribution. From these experiences it has been brought home to me that sharing and participation, while immensely enjoyable in themselves, are also just as efficient and productive a way to operate as is the more usual path of the solitary researcher. I want to thank Simon and Tom O’Sullivan and Janus Olsen for reading drafts of the book and making numerous useful suggestions. I should also like to thank my wife Hazel for her patience and moral support during the writing of it.

This intensively researched urban study dissects Russian Imperial and early Soviet rule in Islamic Central Asia from the diverse viewpoints of tsarist functionaries, Soviet bureaucrats, Russian workers, and lower-class women as well as Muslim notables and Central Asian traders. Jeff Sahadeo's stimulating analysis reveals how political, social, cultural, and demographic shifts altered the nature of this colonial community from the tsarist conquest of 1865 to 1923, when Bolshevik authorities subjected the region to strict Soviet rule. In addition to placing the building of empire in Tashkent within a broader European context, Sahadeo's account makes an important contribution to understanding the cultural impact of empire on Russia's periphery.