У Словнику-довіднику подаються офіційні імена, уживані в Україні,та їх варіанти, включено відомості про їх походження, правила правопису українських і російських прізвищ. Імена ілюструються уривками з поетичнихтворів, народних пісень тощо. Видання сувенірне. В ім’я здавна вкладався глибокий духовний зміст. Його вибір для новонародженої дитини був традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. Недарма ж великі українські князі носили такі славні імена, як Володимир (володар світу і людей), Ізяслав (той, хто славу здобуває), Святослав, Мстислав, Ярополк… Духовна міць, яка входила в них через надані ймення, робила князів непереможними. Адже в іменах завжди містилося добре віщування, побажання добробуту, захисту Богів, надія на кращу синовню чи доччину долю. І, мабуть, немає матері, яка б не назвала свою гарну доньку Любомирою (яку в миру люблять), Світланою (світлою, чистою) або Миланою (яка для всіх мила, якою милуються). Обираючи майбутнє ймення для дитини, батьки хотіли, щоб разом з ним вона отримала і захисника згори, божого охоронця. Так, вважалося, що Мирослави присвячені Богові Миру, Ярослави – Ярилу, а про Богуславів і Богданів дбатимуть Боги, які подарували родині бажану дитинку. Вважалося також, що той, хто назве немовля непривабливим іменем як-от Неждан, Нелюбима, Немира, збереже її від злого ока, яке, нібито, не зверне уваги на дитину, яку не ждали або не люблять. Але вже доведено, що подібні ймення тільки заважатимуть людині в житті, адже несуть в собі силу-силенну негативу. Дослідники вважають, що імена творилися за допомогою первісного арійського способу, який передбачає врахування всього комплексу релігійних та соціальних уявлень давнього суспільства. Навіть вважається, що імена були розподілені за кастовими прошарками, що зараз вже втратило своє значення. Крім того, імена могли втілювати як верхній, так і нижній Божественний світ. У давніх українців не було чітко вираженого протиборства між “темним” і “світлим”, кожне начало мало власне призначення, і від їх взаємодії творилося життя. Ще в давні часи, як засвідчують джерела, був звичаєвий набір двоосновних імен. Але й ці складові частини імен могли формуватися з більш простих елементів, які також слід враховувати, бо вони можуть іноді давати відмінне тлумачення. Існують імена, в яких виражено побажання здобути славу (Святослав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Ратимир, Ратибор, Ярополк), проявляти миролюбність (Миролюб, Любомир). Імена, які висловлюють гостинність (Гостирад, Милогост, Доброгост), можна пояснити і як очікування в родині бажаної дитини, яка прийшла на цей світ добрим гостем. Є імена, що втілюють любов батьків до Бога, який послав їм дитину і через відповідне ім’я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис характеру своїй дитині (Доброслав, Добромисл).

Талановита монографія видатного шевченкознавця Павла Зайцева своєчасно не дійшла до свого основного читача. Внаслідок драматичного перебігу історичних подій в Україні ця, єдина у своєму роді, правдива біографія Тараса Шевченка була неприйнятною для цензурних приписів різної, часом протилежної орієнтації. Книга розкриває і утверджує перед читачем новий, нетрадиційний образ Шевченка й водночас повертає із забуття добре ім’я її автора.

Псевдонимы (от греч. слова «pseudonymos» – носящий вымышленное имя) заслуживают изучения как один из важных факторов творческой жизни всех времен и народов. Наука о псевдонимах, которую по аналогии с ономастикой (наукой об именах) можно назвать псевдономастикой, или псевдонимикой, т. е. наукой о ложных (вымышленных) именах, равно близка библиографии, лингвистике и литературоведению. Задача библиографов – определять, кому принадлежит тот или иной псевдоним, и составлять словари псевдонимов; задача лингвистов – изучать способы образования псевдонимов и их смысловое значение; литературоведы должны объяснять происхождение псевдонимов, вскрывать причины (часто социального характера), заставившие автора соблюдать инкогнито, придумывать себе вымышленные имена и фамилии.

"Десь поміж сяючих кіл Вічного Світла літає Душа і споглядає феєрію земного матеріального життя... Але Душа бачить, як пристрасно і красиво грають "актори", як багато світла любові випромінюють їхні серця, в які глибокі прірви пірнає розум. І Душі цікава ця гра. Вона обирає свою роль, визначає ціль гри і легко влітає в пуповину того кокона, з якого, немов прекрасний метелик, випурхне тіло людське. І зі свого тіла Душа споглядатиме, вивчатиме, відчуватиме на дотик і смак Життя, заливаючись сльозами емоцій, пристрастей, болю, які ховає у собі саме тіло. І з часом покине свою оболонку разом з усіма земними пристрастями, але винесе з собою пучок діамантових квіток, а може, лише єдину квітку, ім’я якої – Любов. Бо ніде Любов не цвіте так гірко, гаряче і відчутно, як тут, на землі..." (Марія Чумарна) Це – третя книга серії "Золоте руно". В якості ілюстрацій у книжці подано кількадесят зразків народних пісень з нотами.

До однотомника ввійшли вибрані твори, написані в 1925—1952 роках — у період найбільшої творчої активності Хемінгуея. Роман «Прощавай, зброє» побачив світ у 1929 році, коли його автор був уж е визваним письменником і мав у своєму доробку кілька книжок, зокрема збірники оповідань «За нашої доби» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927) та роман «І сходить сонце» («Фієста»), опублікований у 1926 році. «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «По кому б’є дзвін» (1940), справедливо вважається одним з найвищих досягнень Хемінгуея-романіста. Готуючи роман до перевидання в 1948 році, після другої світової війни, автор написав до нього передмову, в якій наголосив на антивоєнному спрямуванні твору. Повість «Старий і море» (1952) — останній значний твір Хемінгуея, опублікований за його життя. Повість викликала величезний іптерес: лише за два дні було продано понад п’ять мільйонів примірників журналу «Лайф», у якому ї ї вперше надруковано. У 1953 році Хемінгуею присуджено найвищу літературну премію США — премію Пуліцера, а в 1954-му — Нобелівську премію. Оповідання, включені до однотомника, взято із збірників «Чоловіки без'жінок» (1927), «Переможець не бере нічого» (1933) і «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань» (1938). Деякі з них друкувалися перед тим у різних журналах, інші вперше побачили світ у згаданих збірниках. Оповідання «Картяр, черниця і радіо» , 571 та «Столиця світу» мали в журнальних варіантах інші назви: перше — «Дайте нам рецепт, лікарю», друге — «Роги бика». У першій публікації «Снігів Кіліманджаро» (журнал «Есквайр», серпень 1936) було вгадано відомого американського письменника Скотта Фіцджеральда і наведено початок одного з його оповідань; та, зважаючи на протест Фіцджеральда, з яким Хемінгуей приятелював, у подальших виданнях він замінив прізвище Фіцджеральда на вигадане ім’я Джуліан (див. стор. 563 нашого видання). Оповідання «Старий коло мосту», як свідчить сам автор у передмові до збірника «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань», передане телеграфом з Барселони в квітні 1938 року. Воно належить до циклу іспанських оповідань письменника, що друкувалися в 1938—1939 роках у періодиці («Викриття», «Метелик і танк», «Ніхто не вмирає!» та ін.). Проте Хемінгуей за життя не включав решти оповідань цього циклу до збірників, вважаючи їх ще не довершеними. Українською мовою роман «Пращавай, зброє» та повість «Старий і море» перекладено вперше. Оповідання друкувались у збірнику «Сніги Кіліманджаро» та інші новели» (К., «Дніпро», 1968).

«Трактат атеології» знаного французького філософа Мішеля Онфре (нар. 1959 р.) присвячений жорсткій критиці трьох світових монотеїзмів: юдаїзму, християнству та ісламу. На думку автора, їх об’єднує одна похмура пристрасть – генеалогічний потяг до смерті, на противагу потягові до життя. Монотеїзми надихаються низкою ненавистей – до розуму й мислення, до всіх книг в ім’я тільки однієї, до життя, до сексуальності, жінок, задоволення, до тіла, бажань, потягів. Щоправда, критика релігії для Онфре не є метою в собі, це радше засіб для віднайдення перспектив нової постхристиянської моралі, етики та політики. Адже “культура смерті” монотеїзмів глибинно суперечить демократичним і республіканським цінностям свободи, рівності та братерства. Книга складається з чотирьох частин: “Атеологія”, “Монотеїзми”, “Християнство”, “Теократія”, а також змістовного бібліографічного огляду. Розрахована на вчених, викладачів і студентів, що цікавляться питаннями філософії, релігії, етики, соціальної психології, культурології.

У книзі представлено літературно-критичні статті, праці з мовознавства, мистецтвознавчі есеї Юрія Шереха, видатного сучасного філолога із світовим ім’ям, вченого надзвичайно широкого гуманітарного профілю. Це статті про Шевченка, В. Домонтовича (Віктора Петрова), Леся Курбаса, художників Гніздовського і Курилика, про мову Сковороди, окремі розділи з монографії "Українська мова в першій половині XX століття".

Ім’я Ромена Роллана знайоме й близьке читачам, пробуджує в кожному багато думок, почуттів. Такі поняття, як творче горіння, велич і чистота душі, мужність і принциповість художника, невтомність у пошуках істини, пристрасність у любові до людини і ненависті до її ворогів, до всього, що принижує й спотворює людину,— все це об’єднують у собі два такі місткі слова: Ромен Роллан.

«Кавказьке крейдяне коло» розказує про глибоку порочність і нелюдяність капіталістичного суспільного устрою і про необхідність замінити його таким, що сприяв би розвиткові, розквітові людяного в людині. Тут — про принципи, про гуманізм і справедливість такого устрою, ім’я якому соціалізм. Сюжет «Матінки Кураж» — це, власне кажучи, Тридцятилітня війна, окремі її епізоди, здебільшого розділені відстанню у кілька років. Однак та чи інша історична подія — лише у натяк чи, в кращому разі, ідеологічний контекст, серед якого виявляють себе статисти цього «всесвітнього спектаклю»: Кураж та її найближче оточення. Таким чином, фабульні ходи в творах Брехта — це не копіювання дійсності й навіть не її опосередковане відображення, а скорше її моделювання. Це немовби приклади, аргументи у великій і важливій ідеологічній суперечці. «Копійчаний роман» загалом можна розглядати як своєрідний розгорнутий коментар до «Копійчаної опери». Безперечно, знайомство з романом значно полегшує режисерам роботу над постановкою п’єси. Але для читача «Копійчаний роман» — не коментар до п’єси, а самостійний художній твір. У чомусь він навіть цінніший за п’єсу — ну хоча б у тому, що повністю завершений і не потребує постановки чи будь-якого іншого «втілення». Але він і не заперечення «епічного театру». Це застосування загальної брехтівської естетики до літератури.

У книзі йдеться про яскраву драматичну постать нашої історії — Павла Чубинського. Великий вчений зі світовим іменем, громадський діяч і педагог, поет і перекладач, актор і режисер, що був гнаний за всіх режимів, тепер своєю піснею об’єднав українців на творення нової держави. Його славень став державним гімном України. Роками автор книги працював у пошуках фактографічного матеріалу, пропагував і відстоював священне ім’я. Нарешті йому вдалося створити життєвий і творчий портрет цього, за словами Софії Русової, велетня української культури. Книга розрахована на широке коло читачів.

Т. 16, ч. 1 : Історія Вселенської церкви на Україні. Т. 1. Від апостольських часів до князювання св. княгині Ольги (І-Х століття). - 2001. - 280 с.