Ч. 2. - 192 с.

В роках 1939-1941 Організація Українських Націоналістів дійшла до верху своєї могутности. Зовнішньо-політичні умовини її діяльности в тому часі були дуже тяжкі, зате внутрішня українська політична дійсність давала їй небувалі досі можливості, через фактичну відсутність якоїнебудь іншої конкуренційноі української ідеї та організованої політичної сили і через мовчазну готовість української суспільности підчинитися керівництву ОУН, якщо б виявила вона в тому часі потрібний політичний розум. Не дивлячись на те, яким шляхом пішли пізніші події і чи було в можності ОУН відвернути їхній біг, треба сказати, що ОУН не використала вийняткової своєї історичної нагоди. Внутрішня хвороба почала підточувати її силу і величезну енерґію молодости політичного руху звернула на взаємопоборювання і самовинищування. Не варто закривати на те очей, промовчувати чи виправдувати об'єктивними причинами, бо від того ані нічого не завернеться, ані не поправиться. Краще мужньо глянути правді в очі з надією, що наші наступники не повторять помилок своїх попередників. Пам'ятаймо, що легше здобутися на геройство в обличчі ворога, як на відвагу визнати власні помилки. Зиновій Книш В історії українського націоналістичного руху період цей болючий, проте важливий. Бравши участь у подіях того часу, вважав я потрібним утривалити в формі спогадів те, що бачив тоді і переживав, так як воно збереглося в моїй пам'яті. Це спогади самовидця, не праця історика. Читачів прошу мати це на увазі. Тому — може й за багато в деяких місцях — особа автора висувається наперед, замість скромно стояти в тіні. Я свідомий цього недоліку. Хотілося б сказати на оправдання, що через те аж ніяк не мав я наміру поменшувати ролі й вартости інших націоналістів тієї доби. Переповідаючи подїі того часу, хочу вставитися в моє тодішнє положення і передавати тодішній спосіб думання і мій власний і інших тогочасних дієвих осіб. Критичне ставлення до деяких фактів і подій тоді було майже неможливе. Зате можливе і потрібне воно тепер і позмозі старався я в примітках і коментарях давати йому вияв. Для повноти образу користувався я інформаціями й розповідями інших осіб, що приймали активну угасть у націоналістичному русі в тих роках: Андрійків Іван (псевдо), Гайвас Ярослав, поручник Гутович-Норим Євген, Іванович Петро (псевдо), інж. Ґ-ий П., Карманін Юрко, Книш Ірина, д-р Коропей Йосип, Кранський Володимир (псевдо), Кричук Степан, Кришталь Юрко, д-р Лапичак Тома, д-р Мацях Євген, інж. Модрицький Северин, д-р С. С-ий, Терен Михайло, Тупісь Степан, поручник Чигун Володимир. Сердечне спасибі їм за допомогу. Дякую теж усім іншим, що тим чи іншим способом причинилися до написання цієї книжки. Па цьому місці висказую теж мою подяку Вельмишановним: полковникові Андрієві Мельникові, Голові Проводу Українських Націоналістів, генералові Миколі Капустянському, Заступникові Голови Проводу Українських Націоналістів, Ярославові Гайвасові, редакторові Олегові Ждановичєві і докторові Євгенові Мацяхові за їхні критичні завваження. Нехай вибачать мені, коли не з усіх їхніх порад я скористав. Це право автора. І не значить те, що їхні поради й завваження не були для мене цінні. Книжка ця була написана ще в 1954 році. Від тоді перейшла цілу історію, мусіла боротися за те, чи виходити їй у світ, чи лишатися в рукописі і плісніти десь в архівах. Одні вважали, що замало в ній критики противників і що критика ця за легка, другі хотіли б, щоб більше хвалити однодумців. Ці причини, разом з труднощами роздобули гроші на друк, склалися на те, що книжка спізнилася на п'ять років. Та й виходить покищо тільки перша її частина. Від того, як поставляться до неї читачі і чи підтримають вони мої видавничі зусилля, буде залежати, чи і коли будуть надруковані три дальші її частини. А я стояв і стою на становищі, що від лайки противника і власної самохвальби позиції націоналізму не окріпнуть. І хоч через те прийшлося мені пережити багато гіркого за тих п'ять років, від того мойого глибокого переконання не відступлю. І може з досвіду тих сумних років, що його старався я зафіксували в цих моїх спогадах і матеріялах, виловить хтось зерно істини, очистить з попелу вигорілих пристрастей і прийде тоді час, коли Сяйво Небесне зійде на серця всіх націоналістів і знатимуть вони, що чинити, щоб поширити царство Волі і Правди в Україні і щоб у тому їхня ласка й хоробрість кріпшали на вічну славу Батьківщини.

Великий італійсько-український словник, що його уклав Євген Онацький (1894—1979) — український журналіст, науковець, громадський діяч, член Центральної Ради, провідний діяч ОУН, голова прес-бюро у дипломатичному представництві УНР у Римі.

Автори колективної монографії, випущеної за редакції Євгена Андроса, розуміють позитивне та неґативне в людському єстві та світі культури у досить широкому діяпазоні. Як позитивне трактовано чималі досягнення в науці, техніці, освіті тощо. Що ж стосується неґативних вимірів людського буття в культурі, то XX століття представило достатньо проявів деструктивного й неґативного, що загалом спричинило гуманітарну катастрофу, знецінення засадничих цінностей, а відтак і самого людського життя. На це вказує Андрос у вступі: «Масштаби деструктивного у XX ст. призвели до геноциду цілих народів, зокрема голодомору в Україні 1932–1933 рр., безперервних впродовж всього минулого сторіччя війн, із яких дві були загальносвітовими». Окреслена проблематика вимагає філософського осмислення, аби виявити антропокультурні причини неґативного у людському бутті, а також віднайти способи змінімізувати його вплив. Монографія складається з десяти розділів, у яких автори розглядають різні аспекти співвідношення позитивного та неґативного вимірів у бутті людини. Євген Андрос досліджує бівалентність людського єства та її зв’язок із проблемою метафізичного зла. Геннадій Шалашенко звертає увагу на проблему антропологічного виміру трансцендентального арґументу в аспекті провокації тотальної людяности. Валерій Загороднюк розглядає позитивні та неґативні аспекти антропології пізнання. Назіп Хамітов аналізує філософську антропологію у її проблемному полі, звертаючися до концептів Еросу і Танатосу. Андрій Дондюк звертається до досвіду психології та психіятрії і намагається з’ясувати наявність у ньому позитивного та неґативного вимірів антропокультурного. Тарас Лютий досліджує феномен марґінальности в людському бутті. Інші розділи присвячені позитивно-неґативним аспектам реальности як принципам антропогенезу (Леонід Солонько), проблемі толерантности в конфлікті (Галина Ковадло), позитивним і неґативним аспектам масової культури, а також її впливові на сучасну релігію (Олег Ярош), часові історії та культуростворюваним формам комунікації (Костянтин Малєєв). Загалом усі дослідження, представлені у монографії, об’єднує загальне прагнення віднайти модель своєрідного соціяльного оптимізму, яка склала би передумову для життєствердного і творчого в людському бутті, а відтак наповнювала б це буття ознаками повноцінности.

Минає рік за роком, безпосередні свідки недавнього минулого сходять у могилу і забирають з собою гостину того, чим жила українська земля, за що боровся український нарід. Полк. Юрій Отмарштайн, полк. Євген Коновалець, полк. Ромам Сушко, Омелян Сеник-Грибівський, сотник Юліян Головінський… тих імен не списати і не злігити. А всі вони — це те, чим великий український нарід і що надхнуло його покоління до дальшої боротьби за волю України. Деяких з них знаємо — та скільки безіменних героїв видала з-поміж себе українська нація? Їх ім’я залишилося в пам’яті народу, тим самим віддаємо гесть тим, що боролися і гинули незнані.