Ця книга дихає гарячим повітрям подій на зламі епох — розпаду Радянського Союзу, народження незалежних держав і конфліктів, що розгоралися внаслідок краху могутньої і хворої імперії. Без пафосу і прикрас розповідають автори книги про свою участь у боях та заворушеннях у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, Бєларусі та інших гарячих точках новітньої історії. За жанром це — репортаж з елементами нарису, історичних екскурсів, філософских спостережень. Текст — жорсткий, часом — жорстокий. Та хіба може бути лагідною ще не охолола вулканічна лава? Можна погоджуватись чи не погоджуватись з авторами та їхніми поглядами і підходами. Але не можна не прагнути дізнатися, як воно було насправді. Бо ж інакше ми приречені на нове коло брехні і фарисейства, цензури зовнішньої і внутрішньої.

Автори колективної монографії, випущеної за редакції Євгена Андроса, розуміють позитивне та неґативне в людському єстві та світі культури у досить широкому діяпазоні. Як позитивне трактовано чималі досягнення в науці, техніці, освіті тощо. Що ж стосується неґативних вимірів людського буття в культурі, то XX століття представило достатньо проявів деструктивного й неґативного, що загалом спричинило гуманітарну катастрофу, знецінення засадничих цінностей, а відтак і самого людського життя. На це вказує Андрос у вступі: «Масштаби деструктивного у XX ст. призвели до геноциду цілих народів, зокрема голодомору в Україні 1932–1933 рр., безперервних впродовж всього минулого сторіччя війн, із яких дві були загальносвітовими». Окреслена проблематика вимагає філософського осмислення, аби виявити антропокультурні причини неґативного у людському бутті, а також віднайти способи змінімізувати його вплив. Монографія складається з десяти розділів, у яких автори розглядають різні аспекти співвідношення позитивного та неґативного вимірів у бутті людини. Євген Андрос досліджує бівалентність людського єства та її зв’язок із проблемою метафізичного зла. Геннадій Шалашенко звертає увагу на проблему антропологічного виміру трансцендентального арґументу в аспекті провокації тотальної людяности. Валерій Загороднюк розглядає позитивні та неґативні аспекти антропології пізнання. Назіп Хамітов аналізує філософську антропологію у її проблемному полі, звертаючися до концептів Еросу і Танатосу. Андрій Дондюк звертається до досвіду психології та психіятрії і намагається з’ясувати наявність у ньому позитивного та неґативного вимірів антропокультурного. Тарас Лютий досліджує феномен марґінальности в людському бутті. Інші розділи присвячені позитивно-неґативним аспектам реальности як принципам антропогенезу (Леонід Солонько), проблемі толерантности в конфлікті (Галина Ковадло), позитивним і неґативним аспектам масової культури, а також її впливові на сучасну релігію (Олег Ярош), часові історії та культуростворюваним формам комунікації (Костянтин Малєєв). Загалом усі дослідження, представлені у монографії, об’єднує загальне прагнення віднайти модель своєрідного соціяльного оптимізму, яка склала би передумову для життєствердного і творчого в людському бутті, а відтак наповнювала б це буття ознаками повноцінности.