Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-4 + Р542-59

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Мета роботи - вивчити стан та проаналізувати захворюваність на вперше в житті встановлений активний позалегеневий туберкульоз (ТБ) серед мешканців Сумщини в період 2004 - 2020 рр. Ретроспективно вивчено та проведено статистичний аналіз захворюваності на ТБ мешканців Сумської обл., узятих на облік у 2004 - 2020 рр. За результатами ретроспективного статистичного аналізу захворюваності на ТБ протягом 2004 - 2020 рр. у Сумській обл. зареєстровано 9664 хворих на ТБ. За інтенсивністю захворюваності на ТБ Сумська обл. перебувала на середньому рівні серед інших областей України. Захворюваність на ТБ у Сумській обл. з 2004 до 2019 р. залишалася на одному рівні (46,4 та 47,4 на 100 тис. населення відповідно). В Україні в ці роки відбулося зменшення захворюваності з 72,0 до 47,6 на 100 тис. населення. Говорити про позитивну динаміку цього показника неможливо. Швидше вона є негативною, оскільки пов'язана з виключенням зі статистичного обліку окупованих територій Донецької і Луганської обл. та АР Криму. Частка дітей у загальній структурі захворюваності на ТБ у Сумській обл. зросла від 2,2 % у 2004 р. до 2,7 % у 2020 р. Кількість хворих на позалегеневий ТБ у Сумській обл. складає 14,6 %, а в Україні - 10,7 %. При цьому 68 % дітей віком до 14 років Сумської обл., які захворіли на ТБ протягом вивчених (2004 - 2020) рр., мали позалегеневу локалізацію туберкульозного процесу, що на 11,3 % більше відповідного показника в Україні в цілому. Частка позалегеневого ТБ у підлітків віком 15 - 17 років становила 27,9 %. Тенденція до зниження захворюваності на ТБ, зокрема позалегеневий, у цих вікових групах не спостерігається. Переважання позалегеневого ТБ в дітей та у підлітків віком 15 - 17 років є свідченням значних організаційних прорахунків у фтизіатричній галузі та в наданні медичної допомоги в Україні в цілому. Висновки: захворюваність на ТБ у Сумській обл. з 2004 по 2019 рр. залишалася на одному рівні (46,4 та 47,4 на 100 тис. населення відповідно). Кількість хворих на позалегеневий ТБ - 14,6 %, а в Україні - 10,7 %. Частка позалегеневого ТБ (68 %) у дітей і підлітків віком 15 - 17 років (27,9 %) у порівняннї з такою в Україні (56,7 та 15,9 % відповідно) є надзвичайно несприятливим показником, який свідчить про відсутність у нашій країні фахівців з позалегеневого ТБ.

Діагностика захворювань плеври не завжди буває своєчасною. Відомо про випадки помилкової діагностики протягом 2 - 3 тижнів і більше. Оперативні втручання на плеврі у більшості випадків затримуються, а виконуються, нерідко проводяться за необгрунтованими діагнозами, що вносить сум'яття у статистику і непорозуміння поміж фахівцями. В основі цього лежать не чіткі дефініції. Покращення результатів діагностики і лікування захворювань плеври. Своє бачення діагностичних процесів і оперативних втручань при захворюваннях плеври автори виводять, базуючись на аналізі 2011 диференціально-діагностичних хворих і 597 оперативних втручань - плевректомії. Використання запропонованого алгоритму обстеження і технічних особливостей оперативного втручання дозволили скоротити до мінімуму недоліки діагностики і лікування. Висновки: надано, що втілення запропнованих дефініцій принесе користь нашому народу в умовах епідемії COVID-19 та воєнного стану.

Мета роботи - уточнити особливості перебігу позалегеневого туберкульозу для поліпшення його діагностики шляхом дослідження тенденції захворюваності на цю форму туберкульозу мешканців Сумської обл. Проаналізовано структуру захворюваності на позалегеневий туберкульоз мешканців Сумської обл. у 2004 - 2020 рр. За період з 2004 до 2020 р. в області зареєстровано 1414 нових випадків позалегеневого туберкульозу. Найбільшу кількість хворих (142 (24,3 %)) зареєстровано у 2004 р., найменшу (33 (9,8 %)) - у 2020 р., тобто цей показник зменшився у 2,5 разу. Захворюваність на позалегеневий туберкульоз у 2020 р. становила 3,1 випадку на 100 тис. населення, що майже втричі менше, ніж у 2004 р. (11,3 випадку на 100 тис. населення). Серед хворих 68 % осіб були дитячого віку. У дітей захворюваність на позалегеневі форми туберкульозу зменшилася з 13 випадків на 100 тис. дитячого населення у 2004 р. до 0,7 випадку у 2013 - 2014 рр., збільшилася до 4,8 випадку у 2015 р. та 7,0 випадків у 2016 р., і знову різко знизилася до 0,7 випадку у 2020 р. У порівнянні з 2019 р. (6,3 випадку на 100 тис. дитячого населення) цей показник зменшився у 9 разів. Зменшення кількості щеплень вакциною БЦЖ в області за досліджений період більше ніж удвічі (у 2004 р. - 14564, а у 2019 р. - 6154) вплинуло на зміну частоти випадків позалегеневого туберкульозу серед дітей. Висновки: виявлення хворих на позалегеневий туберкульоз у Сумській обл. у період з 2004 до 2020 р. зменшилося у 3,6 разу - з 11,3 до 3,1 випадку на 100 тис. населення. Позалегеневі форми туберкульозу переважали у дітей (68 %). Захворюваність на такі форми туберкульозу у дітей віком до 14 років з 2004 до 2020 р. знизилася з 13 до 0,7 випадку на 100 тис. дитячого населення. Частота позалегеневого туберкульозу органів дихання становила 57,4 %, туберкульозу кісток та суглобів - 21,6 %, туберкульозу сечостатевої системи - 15,1 %. Частота кістково-суглобового туберкульозу у дітей перевищувала таку у дорослих (30,6 та 21,1 %) та у 2,6 разу - середньоукраїнський показник (11,7 %). У дітей у Сумській обл. частота туберкульозу периферичних лімфатичних вузлів була меншою за середньоукраїнський показник (0,7 та 7,3 %). У дітей підліткового віку у порівнянні з іншими локалізаціями значно переважав позалегеневий туберкульоз органів дихання (82,2 %). Частота туберкульозу кісток та суглобів становила 4,4 %, що у 4,8 разу менше, ніж у дорослих, та у 7 разів менше, ніж у дітей. Останній показник у Сумській обл. був удвічі меншим за середньоукраїнський (9,0 %).

Наслідки пандемії COVID-19 людство ще достеменно не оцінило. Оскільки вірус уражує переважно ендотелій судин, ускладнення можуть зачепити всі органи і системи. Найпоширенішими ознаками захворювання бувають задишка різного ступеня і слабкість. Задишка зумовлюється гіпоксемією і гіпоксією. Об'єктивним виявом гіпоксії є рівень насичення крові киснем. При його значенні до 92 - 90 % виникає потреба в кисневій терапії. Найчастішими ускладненнями COVID-19 вважаються пневмонія (15,7 - 100 %), гострий респіраторний дистрес-синдром (3 - 90 %), ураження серця і печінки (4 - 53 %). Тому перш за все необхідно запобігти розвитку саме цих ускладнень. Головним візуальним виявом ускладненого перебігу вважають дані спіральної комп'ютерної томографії, яку проводять на 12 - 18-у добу лікування. Але за цей час можуть розвинутися також інші ускладнення - синдром плеврального випоту, пневмоторакс, гемоторакс, піопневмоторакс. Їх діагностика в умовах кисневої терапії і штучної вентиляції легень (ШВЛ) дуже складна, що й визначає актуальність проблеми. Мета роботи - поділитися досвідом несвоєчасної діагностики ускладнень за типом пневмотораксу і гемопневмотораксу. Під нашим спостереженням перебували троє хворих на COVID-19. У двох хворих інфекція була ускладнена пневмотораксом, в одного - гемопневмотораксом. Обстеження проводили за стандартними клінічними методами із застосуванням променевих методів та пульсоксиметрії. Консультації співробітників кафедри з приводу порушення зовнішнього дихання і гіпоксії із застосуванням фізикальних методів дали змогу констатувати ускладнення. Усім хворим виконано дренування плевральної порожнини на тлі ШВЛ. У одного із цих хворих підтверджено гемопневмоторакс. Цей хворий вижив. Інші двоє померли. Висновки: при динамічному спостереженні хворих на COVID-19 з ознаками гіпоксії фізикальні методи обстеження (пальпація і перкусія) треба регулярно застосовувати не менше ніж 3 рази на добу та за показаннями. Для підтвердження ускладнення достатньо ультразвукової діагностики або оглядової рентгенографії.

Кістки та суглоби поміж інших позалегеневих органів уражуються туберкульозом найчастіше, клінічна картина нерідко має "прихований" характер, тому діагностика захворювання затягується на тривалий час з усіма негативними наслідками. Мета роботи - дослідити тенденцію захворюваності на туберкульоз кістково-суглобової локалізації мешканців Сумської обл. протягом останніх років та привернути увагу лікарів загального профілю до нагальної проблеми сьогодення. Авторами проаналізовано захворюваність на туберкульоз кісток і суглобів мешканців Сумської обл. протягом 2007 - 2019 рр. За цей період в області зареєстровано 200 хворих на кістково-суглобовий туберкульоз. За останніх 13 років кількість хворих на туберкульоз кістково-суглобової локалізації становила у середньому 2,5 % поміж усіх уперше виявлених процесів. Туберкульоз хребта (спондиліт) мав місце у 119 (59,5 %) хворих, специфічне запалення кульшового суглоба - у 49 (24,5 %) осіб, колінного - в 11 (5,5 %), гомілковостопного - у 6 (3,0 %). У 15 (7,5 %) хворих встановлено туберкульоз інших кісток і суглобів. Уперше визнано інвалідами 60 (50,4 %) хворих на туберкульозний спондиліт. З них I групу було встановлено у 19 (31,7 %) осіб, II - у 25 (41,7 %), III - у 16 (26,6 %). Висновки: в останні роки в Сумській обл. спостерігається збільшення питомої ваги хворих на кістково-суглобовий туберкульоз поміж усіх уперше виявлених хворих. Найчастіше поміж туберкульозу кісток та суглобів уражується хребет (59,5 %). При цьому значне ураження (3 - 4 хребці) зафіксовано у 23 (19,3 %) осіб, 5 і більше хребців - у 19 (16,0 %) хворих. Хворі на туберкульозний спондиліт у 50,4 % випадків стійко втратили працездатність. За результатами проведених досліджень було з'ясовано, що більшість хворих I і II груп інвалідності та значна кількість хворих III групи потребували оперативного втручання, без виконання якого залишаються незворотні зміни у хребцях, які призводять до посилення медико-біологічної і соціальної інвалідизації.

Коронавірусна інфекція у більшості випадків перебігає за типом інтерстиціальної пневмонії. Найбільш частими її ускладненнями, за даними літератури, бувають тромботичні з боку легень, міокарда, центральної нервової системи, печінки, нирок. Щодо виникнення плевральних ускладнень наявні лише поодинокі повідомлення. Мета роботи - вивчити особливості перебігу і терміну діагностики плевро-легеневих ускладнень, уточнивши можливості їх запобігання та виключення помилок. Під спостереженням перебувало 23 хворих з різними ускладненнями плевро-легеневого характеру. Серед цих хворих було 15 осіб чоловічої статі, 8 - жіночої. Хворих віком до 50 років було 10, понад 50 років - 13. У всіх хворих відзначали інтерстиціальні зміни легеневої паренхіми. Погіршення стану хворих (підвищення температури, збільшення задишки, кашлю та зниження оксигенації крові) змушувало лікарів після певного періоду спостереження (4 - 5 днів) проводити додаткове обстеження та консультації спеціалістів. Легенева та плевральна кровотеча мала місце у 2 (8,72 %) досліджених, спонтанний пневмоторакс, у 1 двобічний, трапилися у 5 (21,7 %) хворих, пневмогідроторакс - у 4 (14,4 %), пневмомедіастинум - у 2 (8,7 %), на - пружений пневмоторакс - у 7 (30,4 %) осіб. Найтяжчими ускладненнями були ураження плеври з порушенням цілісності кортикального відділу легень (пневмо-гідроторакс, напружений пневмоторакс), що призвело до летального наслідку в 6 (26,1 %) осіб. Тривалість періоду до діагностики ускладнення - у межах 4 - 6 діб. Висновки: фізикальний контроль хворих з ознаками дихальної недостатності слід проводити кожні 2 год, ультразвукове дослідження - тричі на добу, оглядову і бокову рентгенографію у разі тривалості задишки понад 2 доби чи її збільшенні, - не чекаючи терміну, запропонованого променевим діагностом.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-52

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Мета роботи - вивчення впливу регіональної лімфотропної антибактеріальної терапії на різні органи черевної порожнини та застосування результатів при бойовій травмі живота. В експерименті досліджено накопичення цефтріаксону в різних органах черевної порожнини, яке визначали за розмірами затримки зони росту лабораторної культури E. coli через 1 - 2 год після регіонального лімфотропного введення препарату в добовій дозі. Тварин (кролів) виводили з експерименту передозуванням кетаміну. Після забору зразків відповідних органів із них робили гомогенат і вносили його в агар- агар, на якому вирощували E. coli. У зону росту бактерій окремо вносили і чистий антибіотик (контроль). Через добу вираховували розміри зони затримки росту тест-культури, за якими судили про рівень накопичення антибіотика. Найбільші розміри зони затримки росту E. coli реєстрували після введення антибіотика в паравертебральних і здухвинних зонах, що свідчило про його максимальне накопичення відповідно у зразках шлунка і підшлункової залози та у зразках тонкої, сліпої, сигмоподібної ободової кишок і малого сальника та очеревини. Після внутрішньом'язового введення антибіотика розміри зони затримки росту E. coli були мінімальними і свідчили про те, що практично препарат не накопичувався у зразках усіх досліджуваних органів. Висновки: накопичення цефтріаксону в різних органах у різній гальмівній дозі щодо росту E. coli вказує на необхідність використовувати регіональні шляхи лімфотропного введення антибіотиків відповідно до зони гнійно-запального процесу в черевній ділянці. Внутрішньом'язове введення антибіотиків недоцільне при таких запальних процесах.

Мета роботи - дослідити тенденцію захворюваності на туберкульоз (ТБ) медичних працівників Сумської області в період реформування медичних закладів протитуберкульозного типу протягом 2010 - 2019 рр. Усього в Сумській обл. на ТБ захворіли 87 медичних працівників. Поміж захворілих 15 (17,2 %) осіб і працівники протитуберкульозних закладів (ПТЗ), а 72 (82,8 %) - працівники загальнолікувальної мережі (ЗЛМ). Загалом за ці роки в області зареєстровано 6149 хворих на вперше діагностований ТБ. З них 1,4 % (87 хворих) - медичні працівники. Тобто двоє зі 100 захворілих на ТБ - медичні працівники. Поміж усіх захворілих на ТБ лише 0,2 % (15 осіб) є працівниками ПТЗ, а 1,2 % (72 особи) - працівниками ЗЛМ. Захворюваність працівників ПТЗ загалом становила 15,5 на 10 тис. відповідних працівників, а захворюваність працівників ЗЛМ - 3,6 на 10 тис. Хворіють переважно жінки, що пов'язано з тендерним складом медичних працівників. Частіше хворіє середній медичний персонал (53,3 % у ПТЗ та 47,2 % у ЗЛМ) та молодший медичний персонал (20,0 та 27,8 % відповідно). З віком ризик захворювання на ТБ зменшується, оскільки найчастіше хворіють у віці до 40 років. Висновки: питома вага працівників ЗЛМ у 4,8 разу перевищує кількість працівників ПТЗ, що захворіли на ТБ, що особливо актуально в період реформування фтизіатричної служби, коли основні функції з лікування хворих на ТБ перекладаються на плечі лікарів загальної практики - сімейної медицини. У працівників ЗЛМ зафіксовано більш поширені та позалегеневі форми ТБ, що може свідчити про недостатню настороженість працівників ЗЛМ, формальне ставлення до профілактичних медичних оглядів та недостатню обізнаність з питань інфекційного контролю за туберкульозу на тлі збільшення часу роботи з хворими на ТБ.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-4

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-5 + Р11(4УКР)285.4

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Організація охорони здоров'я

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-3

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-4

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542.4-2

Рубрики:

Туберкульоз плеври

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Мета роботи - вивчити гормональний стан хворих на туберкульоз (ТБ) легень на прикладі естрадіолу за різних його форм і спробувати встановити можливий взаємозв'язок між патогенезом ТБ та рівнем гормона. Під спостереженням перебували 64 хворих на ТБ легень, у 18 були чутливі до антибактеріальних препаратів форми вперше діагностованого туберкульозу (ВДТБ) легень і у 46 - на мультирезистентний туберкульоз (МРТБ), тобто на резистентні форми. Контрольну групу склали 5 жінок та 8 чоловіків, які не мали захворювань легень і не хворіли в минулому. У них визначали рівень естрадіолу для встановлення нормального показника у нашому регіоні. У жінок контрольної групи рівень естрадіолу коливався в межах 0,14 - 0,7 нмоль/л, отже, в середньому в нашому регіоні становив 0,42 нмоль/л, що було прийнято за норму. У чоловіків він коливався від 0,03 до 0,19 нмоль/л, що у середньому становило 0,11 нмоль/л. Ця цифра вважалася за нормальний рівень естрадіолу у чоловіків. Встановлено, що у чоловіків, хворих на ВДТБ зі збереженою чутливістю мікобактерій ТБ до антибактеріальних препаратів, зростав рівень естрадіолу в крові до 0,27 нмоль/л, що перевершує норму в 2,5 разу. За МРТБ він збільшувався до 0,44 нмоль/л, що перевищує норму в 3,5 разу і свідчить про залучення додаткових резервів організму в боротьбі з туберкульозною інфекцією. У жінок, хворих на ВДТБ зі збереженою чутливістю мікобактерій туберкульозу, зменшився рівень естрадіолу до 0,2 нмоль/л, тобто у 2,1 разу, що може свідчити про гальмування захисних сил організму, а у разі МРТБ спостерігалося збільшення рівня естрадіолу у 1,4 разу - до 0,6 нмоль/л. Це може свідчити про напруження захисних сил організму з метою подолання туберкульозної інфекції. Висновки: висловлено гіпотезу, за якою рівень естрадіолу впливає на опірність організму до туберкульозної інфекції і як чутливої до антибактеріальних препаратів, так і резистентної, що підтверджується меншою захворюваністю жінок.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р542-3

Рубрики:

Туберкульоз легенів

Шифр НБУВ: Ж100471 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Мета роботи - вивчити обізнаність стаціонарних хворих на туберкульоз щодо діагностики захворювання, лікування, профілактики та особливості психологічного стану хворих і їх взаємовідносин з медичним персоналом на цьому етапі лікування. Проведено анонімне анкетування двох груп хворих на туберкульоз, які перебували на стаціонарному лікуванні. I групу склали хворі на вперше виявлений чутливий до лікарських засобів туберкульоз легень, погодилися на анкетування 28 (93,3 %) осіб. До II групи увійшли хворі, що мали мультирезистентний туберкульоз легень, на анкетування погодилися 13 (54,2 %) осіб. Питання стосувалися визначення рівня знань хворих стосовно туберкульозу, стосунків хворих з медичним персоналом та психологічного стану хворих. Хворі здебільшого вважають, що термін лікування збігається з терміном перебування у стаціонарі. Хворі відмічають недостатні знання щодо терміну, протягом якого хворий несе небезпеку для оточуючих. Натомість 64,3 % хворих I групи та 69,2 % осіб II групи згодні з твердженням, що туберкульоз виліковний. Окрім цього, 89,3 % респондентів I групи і 53,8 % II групи обізнані стосовно шляхів передачі туберкульозу. Поміж хворих I та II груп 21,4 та 30,8 % осіб відповідно констатували недостатню кількість часу спілкування з лікарем, що можна пояснити високим ризиком передачі туберкульозу від хворих. Визначено, що 46,4 % хворих на чутливий до лікарських засобів туберкульоз та 61,5 % на мультирезистентний туберкульоз перебувають у стані депресії різного ступеня тяжкості. Висновки: рівень обізнаності хворих на туберкульоз залишається низьким. Потрібно розглянути можливості проведення групових занять для хворих на туберкульоз, зокрема і з особами, що перехворіли на туберкульоз. Доцільно посилити роботу щодо застосування додаткових засобів поширення інформації (плакати, буклети, брошури, відеоматеріали тощо). Слід порушувати питання надання фахової психологічної підтримки хворих під час стаціонарного етапу лікування. Необхідно удосконалити роботу медичних працівників щодо надання інформації хворим за можливі додаткові соціальні та психологічні послуги, які за потреби можна отримати.

Мета роботи - вивчити обізнаність стаціонарних хворих на туберкульоз щодо діагностики захворювання, лікування, профілактики та особливості психологічного стану хворих і їх взаємовідносин з медичним персоналом на цьому етапі лікування. Проведено анонімне анкетування двох груп хворих на туберкульоз, які перебували на стаціонарному лікуванні. I групу склали хворі на вперше виявлений чутливий до лікарських засобів туберкульоз легень, погодилися на анкетування 28 (93,3 %) осіб. До II групи увійшли хворі, що мали мультирезистентний туберкульоз легень, на анкетування погодилися 13 (54,2 %) осіб. Питання стосувалися визначення рівня знань хворих стосовно туберкульозу, стосунків хворих з медичним персоналом та психологічного стану хворих. Хворі здебільшого вважають, що термін лікування збігається з терміном перебування у стаціонарі. Хворі відмічають недостатні знання щодо терміну, протягом якого хворий несе небезпеку для оточуючих. Натомість 64,3 % хворих I групи та 69,2 % осіб II групи згодні з твердженням, що туберкульоз виліковний. Окрім цього, 89,3 % респондентів I групи і 53,8 % II групи обізнані стосовно шляхів передачі туберкульозу. Поміж хворих I та II груп 21,4 та 30,8 % осіб відповідно констатували недостатню кількість часу спілкування з лікарем, що можна пояснити високим ризиком передачі туберкульозу від хворих. Визначено, що 46,4 % хворих на чутливий до лікарських засобів туберкульоз та 61,5 % на мультирезистентний туберкульоз перебувають у стані депресії різного ступеня тяжкості. Висновки: рівень обізнаності хворих на туберкульоз залишається низьким. Потрібно розглянути можливості проведення групових занять для хворих на туберкульоз, зокрема і з особами, що перехворіли на туберкульоз. Доцільно посилити роботу щодо застосування додаткових засобів поширення інформації (плакати, буклети, брошури, відеоматеріали тощо). Слід порушувати питання надання фахової психологічної підтримки хворих під час стаціонарного етапу лікування. Необхідно удосконалити роботу медичних працівників щодо надання інформації хворим за можливі додаткові соціальні та психологічні послуги, які за потреби можна отримати.