У дисертації розкрито сутність громадянськості як єдності взаємопов'язаних компонентів: пізнавального, ціннісно-поведінкового. Теоретично обгрунтовано та експериментально перевірено основні етапи підготовки та організації спілкування школярів із зарубіжними однолітками з метою формування громадянськості; виявлено вплив спілкування школярів у специфічному середовищі для становлення таких якостей, як громадянська самосвідомість, відповідальність, патріотизм, національна гідність. З'ясовано, що ефективність формування рис громадянськості забезпечується організацією цілеспрямованої поетапної підготовки українських школярів до спілкування.

На підставі комплексної методології дослідження освітньої інтеркультурної комунікації розглянуто її структуру, семантику, функціональний діапазон і конструктивний потенціал. Виявлено її горизонтальний і вертикальний виміри, наявність яких ускладнює розуміння її контекстуально обумовлених смислів і впливає на тенденції розгортання освітніх дискурсів. Доведено, що урахування єдності цих вимірів має принципове значення для підвищення ефективності інтеркультурних дидактичних та освітніх практик. Розкрито тенденцію утворення діалектичної єдності інтеркультурної та транскультурної комунікації у сучасній освіті. Запропоновано комунікативне обгрунтування педагогічної ксенології, визначено роль і місце інтеркультурної комунікації у конституюванні нової педагогічної реальності.

Наведено результати дослідження інтеркультурної комунікації (ІКК) у сучасних відкритих і складноструктурованих соціумах у контексті конституювання суттєвих взаємозв'язків під тиском глобалізації. Доведено, що ІКК як відповідь на глобалізацію - найважливіша ознака суспільного розвитку на сучасному етапі. Розкрито теоретико-методологічні засади дослідження освітнього виміру інтеркультурного діалогу (ІКД), соціокультурні передумови структурування нової освітньої реальності, організаційний потенціал освітнього ІКД.

Розглянуто позитивні та негативні наслідки впровадження релігійного компоненту в систему світської освіти. Визначено роль релігієзнавчого виховання як фактора регулювання міжконфесійних конфліктів у мультикультурному суспільстві.

Наведено філософсько-педагогічні та філософсько-антропологічні обгрунтування стратегії духовного оновлення (ДО) українського суспільства, розкрито взаємообумовленість цих теоретичних рефлексій, які прояснюють проблеми та практичні завдання, що виникають у процесі демократичних трансформацій і торкаються суспільно перетворюючого потенціалу освіти та виховання. З'ясовано культурно-антропологічні передумови модернізації освітніх і виховних практик, які сприятимуть ДО українського суспільства. Подано інформацію щодо професії вчителя та завдань ДО сучасних соціумів у площині філософсько-антропологічного та філософсько-педагогічного аналізу. Розглянуто історичну пам'ять як чинник стабілізації українського суспільства. Досліджено конфліктогенний потенціал українського суспільства. Увагу приділено літературно-художній творчості як ресурсу духовного та методологічного оновлення сучасних стратегій виховання. Висвітлено питання формування світогляду військовослужбовців під час трансформації духовно-моральних цінностей суспільства.