Зроблено спробу на основі архівних джерел та численних публікацій розкрити передумови виникнення, основні завдання та діяльність жіночої організації Союзу українок на Прикарпатті (Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Опілля), що активно себе проявила в 20-30-х рр. ХХ ст.

Наведено традиційні та нові підходи до вивчення Бойківщини, зокрема м.Дрогобича. Висвітлено життєвий і творчий шлях видатних людей, що народилися, навчалися, розпочинали свій творчий шлях, працювали, перебували певний час на даній території: Ю.Кульчицького, О.Нижанківського, А.Вахнянина. Проаналізовано правове становище Східної Галичини у складі Австрійської імперії (XVIII - XIX ст.). Розглянуто історію заселення Сколівщини за народними переказами, проблему консолідації українців Карпатського регіону.

Приведены традиционные и новые подходы к изучению Бойковщины, в частности г.Дрогобыча. Освещен жизненный и творческий путь известных людей, которые родились, учились, начинали свой творческий путь, работали, находились некоторое время на данной территории: Ю.Кульчицкого, О.Нижанковского, А.Вахнянина. Проанализировано правовое положение Восточной Галиции в составе Австрийской империи (XVIII - XIX ст.). Рассмотрены история заселения Сколивщины на основе народных пересказов, проблема консолидации украинцев Карпатского региона.

Висвітлено релігійну ситуацію на Бойківщині на початку ІІІ тисячоліття християнства, а також концертну діяльність піаніста Р.Савицького в оцінці С.Людкевича. Наведено модель інноваційного розвитку агломерації "Дрогобич - Борислав - Стебник - Трускавець - Східниця". Проаналізовано особливості сучасного процесу етнічного самоутвердження українців, проблеми географічного дослідження Бойківщини. Розглянуто щоденник В.Гренджі-Донського як документ доби.

Освещены религиозная ситуация на Бойковщине в начале ІІІ тысячелетия христианства, а также концертная деятельность пианиста Р.Савицкого в оценке С.Людкевича. Приведена модель инновационного развития агломерации "Дрогобыч - Борислав - Стебник - Трускавец - Сходница". Проанализированы особенности современного процесса этнического самоутверждения украинцев, проблемы географического исследования Бойковщины. Рассмотрен дневник В.Гренджи-Донского как документ эпохи.

Індекс рубрикатора НБУВ: Т52(23=УКР3А/Я)-76/-79

Рубрики:

Етнографія сучасних народів

Шифр НБУВ: Ж68851 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Подано 808 ойконімів бойківської, гуцульської й опільської частин Івано-Франківщини, що служать найменуваннями міст, сіл, селищ, хуторів та присілків, які були чи є окремими поселеннями. Проаналізовано історичні фіксації цих назв, їх походження, способи творення, словотвірні засоби, зв'язок з найменуваннями інших географічних об'єктів. Наведено легенди та народні перекази про назви окремих населених пунктів.

Подано 808 ойконимов бойковской, гуцульской и опольской частей Ивано-Франковской области, которые служат наименованиями городов, сел, поселков, хуторов. Проанализированы исторические фиксации этих названий, их происхождение, словообразовательные средства, связь с наименованиями других географических объектов. Приведены легенды и народные сказания о названиях отдельных населенных пунктов.

Висвітлено специфіку етнорегіональних особливостей пісенно-хорової культури краю, у формуванні якої зробили свій внесок такі самобутні райони, як Гуцульщина, Покуття, Бойківщина та Опілля. Розмаїття пісенного фольклору розглянуто з урахуванням етнографічної та локальної специфіки. Проаналізовано діалектичні особливості поетичного фольклору Прикарпаття в його етнорегіональному розмаїтті та відповідно з музично-інтонаційним рядом наспівів. З'ясовано вплив часовопросторового фактора на процеси формування жанрової системи фольклору регіону. Значну увагу приділено проблемам становлення фундаментальних професійних засад музично-театрального та хорового мистецтва, а також формування композиторської школи Прикарпатського регіону.

Викладено відомості про життєвий і творчий шлях українського історика, заступника директора Центру незалежних історичних студій, доцента кафедри історії та політології Львівської комерційної академії, члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Українського геральдичного товариства та науково-культурологічного товариства "Бойківщина", кандидата історичних наук А. Сови. Подано інформацію про науковий, публіцистичний та редакторський доробок ученого за 10 років його наукової діяльності (2003 - 2012 рр.).

Окреслено межі історико-етнографічного регіону Бойківщини, як історико-етнографічного регіону України. У ході дослідження її ойконімної системи, проаналізовано усі поселення, локалізовані в межах сучасних Дрогобицького, Самбірського, Сколівского, Старосамбірського, Стрийського, Турківського районів Львівщини, Долинського, Рожнятівського районів Івано-Франківщини, Міжгірського, Воловецького, Великоберезівського районів Закарпаття. Підсумовано, що за даними наукових досліджень ХІХ – ХХІ ст. визначено число та локалізацію поселень, походження назв яких розглянуто, під час дослідження ойконімної системи Бойківщини.

Розглянуто організаційно-педагогічні аспекти діяльності Івана Филипчака як організатора й активного діяча музею "Бойківщина" у Самборі. Акцентовано на значенні музею як осередку національно-духовного життя українців Галичини у 20 - 30-х рр. ХХ ст.

Досліджено маловідомі сторінки життєвого та творчого шляху видатного співака Й. Гошуляка, який своєю працею утверджував українське мистецтво в Канаді. Розглянуто творчі спілкування вокаліста з культурно-освітніми діячами Бойківщини кінця ХХ - початку ХХI століття. Охарактеризовано особисте листування з Й. Гошуляком, на тлі якого представлено духовний портрет маестро.

Розглянуто неофіційні найменування (прізвиська) сільських мешканців. Предмет дослідження - прізвиська, зібрані за допомогою польового і анкетного методу у селах Бирлівка та Бойківщина Черкаської області в 2009 - 2012 рр. Картотека становить 220 найменувань і немає завершеного характеру; зроблена спроба репрезентувати певний зріз сучасного фонду. Проаналізовано сучасний стан вивчення неофіційних найменувань у русистиці та україністиці. Установлено, що прізвиська яскраво характеризують мовну особистість саме сільської місцевості. Серед об'єктивних причин виокремлено такі: комунікативно-прагматичні, соціальні, етнокультурологічні, оцінні, мовотворчі. Проілюстровано індивідуально-оцінні, сімейно-родові для жінок, для чоловіків, загально-родові з подальшим членуванням на мотивовані / немотивовані); колективно-територіальні іменування. За межами названих груп залишилися ті, що не піддаються однозначному описові. З'ясовано, що досліджувані найменування-прізвиська становлять неоднорідне утворення. Доведено, що збирання та аналіз неофіційних іменувань є актуальним у зв'язку з їх регіональною специфікою, а також з високою етнолінгвістичною цінністю, що надає можливість реконструювати фрагмент картини світу мовної особистості - мешканця сільської місцевості.

Розглянуто проблему вивчення явищ ономастики з позиції лінгвокультурології. Окреслено поняття лінгвокультурологічного, ономастичного, антропонімного кодів. Проаналізовано ойконіми Бойківщини, мотивовані слов'янськими автохтонними іменами-композитами, як експлікатири антропонімного лінгвокультурологічного коду.

Встановлено, що сакральна деревяна архітектура українців Карпат, у формах і символах якої горяни виявили та зберегли загальноукраїнську спільність та яскраву регіональну специфіку, є історичним феноменом і найвищим виразом народної традиційної будівельної культури. Дослідження показали, що в місцях, де трапляється східний тип церкви з західним, відбувається синтез архітектурно-конструктивних рішень (АКР), який дає нові типи церков. Поява нових типів на українській етнічній території залежить від часу і місця такої зустрічі. Поділ етнічної території українців Карпат за спільними та сталими АКР церков показав, що: тривала, впродовж століть, відірваність Закарпаття від Прикарпаття проявилася на архітектурі церков Закарпаття, силові чинники змінили характер будівництва, утворили складну топографію - появу чотирьох груп церков, які мають синтезовані архітектурні рішення на межах етнографічних груп; поширення українського населення на захід, знаходження його в оточенні польського та словацького етносів не тільки сприяло виробленню лемківського типу церкви, який зберігає цілісність за ознаками планування з загальноукраїнським, а й формує на об'ємному рішенні складну топографію з певних типів церков, які можна класифікувати і за архітектурними, і етнографічними ознаками; найбільшу цілісність за архітектурно-конструктивними ознаками зберігають деревяні церкви, розташовані у межах історико-етнографічних районів Бойківщина, Гуцульщина; найяскравішими щодо груп церков є Лемківщина і Закарпаття. Особливо продуктивними є етноконтактні зони між Бойківщиною і Закарпаттям, Бойківщиною і Лемківщиною, Гуцульщиною і Буковиною. Це зони, де одержано найбільшу кількість архітектурних вирішень. У цих зонах є підстави для виділення бойківсько-закарпатського, лемківсько-закарпатського, закарпатсько-мараморошського, гуцульсько-буковинського, покутсько-гуцульського типів церков. В Карпатському регіоні ідентифіковано 3 школи народного храмового будівництва (бойківська, гуцульська, лемківська), в історико-географічному районі Закарпаття виявлені також й інші типи та групи церков. У межах історико-етнографічного масиву Бойківщини маємо 2 типи та 3 групи церков, Гуцульщини - 1 тип, 1 групу, Лемківщини - 8 типів; у межах історико-географічного району Закарпаття - 8 груп. Церковна дерев'яна архітектура українців Карпат, у формах і символах якої горяни виявили і зберегли загальноукраїнську спільність та яскраву регіональну специфіку, є історичним феноменом і найвищим виразом народної традиційної будівельної культури.

Представлено праці видатної української художниці О. Кульчицької, що налічує 426 творів у різних техніках: акварелі, графічні зарисовки тушшю, пером та олівцем, лінорити. Наведено зображення народної ноші з таких історико-етнографічних регіонів Західної України, як Поділля, Покуття, Буковина, Гуцульщина, Бойківщина, Опілля, Волинь і Полісся, а також із етнічних українських земель, які після Другої світової війни опинились у складі Польщі чи Словаччини. Показано давній український одяг кінця XIX - першої третини XX століття, який художниця замалювала впродовж 1910 - 1953 років. Охоплено різноманітні зразки й типи народної ноші: жіноче та чоловіче вбрання, щоденний і святковий, зимовий і літній, весільний одяг майже кожного етнографічного регіону.

Встановлено, що сакральна деревяна архітектура українців Карпат, у формах і символах якої горяни виявили та зберегли загальноукраїнську спільність та яскраву регіональну специфіку, є історичним феноменом і найвищим виразом народної традиційної будівельної культури. Дослідження показали, що в місцях, де трапляється східний тип церкви з західним, відбувається синтез архітектурно-конструктивних рішень (АКР), який дає нові типи церков. Поява нових типів на українській етнічній території залежить від часу і місця такої зустрічі. Поділ етнічної території українців Карпат за спільними та сталими АКР церков показав, що: тривала, впродовж століть, відірваність Закарпаття від Прикарпаття проявилася на архітектурі церков Закарпаття, силові чинники змінили характер будівництва, утворили складну топографію - появу чотирьох груп церков, які мають синтезовані архітектурні рішення на межах етнографічних груп; поширення українського населення на захід, знаходження його в оточенні польського та словацького етносів не тільки сприяло виробленню лемківського типу церкви, який зберігає цілісність за ознаками планування з загальноукраїнським, а й формує на об'ємному рішенні складну топографію з певних типів церков, які можна класифікувати і за архітектурними, і етнографічними ознаками; найбільшу цілісність за архітектурно-конструктивними ознаками зберігають деревяні церкви, розташовані у межах історико-етнографічних районів Бойківщина, Гуцульщина; найяскравішими щодо груп церков є Лемківщина і Закарпаття. Особливо продуктивними є етноконтактні зони між Бойківщиною і Закарпаттям, Бойківщиною і Лемківщиною, Гуцульщиною і Буковиною. Це зони, де одержано найбільшу кількість архітектурних вирішень. У цих зонах є підстави для виділення бойківсько-закарпатського, лемківсько-закарпатського, закарпатсько-мараморошського, гуцульсько-буковинського, покутсько-гуцульського типів церков. В Карпатському регіоні ідентифіковано 3 школи народного храмового будівництва (бойківська, гуцульська, лемківська), в історико-географічному районі Закарпаття виявлені також й інші типи та групи церков. У межах історико-етнографічного масиву Бойківщини маємо 2 типи та 3 групи церков, Гуцульщини - 1 тип, 1 групу, Лемківщини - 8 типів; у межах історико-географічного району Закарпаття - 8 груп. Церковна дерев'яна архітектура українців Карпат, у формах і символах якої горяни виявили і зберегли загальноукраїнську спільність та яскраву регіональну специфіку, є історичним феноменом і найвищим виразом народної традиційної будівельної культури.

На всьому просторі Європи найбільша кількість, і то найцінніших зразків, дерев'яного будівництва збереглися на Україні. На Сколівщині і Турківщині у XVIII ст. відбувався процес створення нового типу сакрального об'єкта, тобто йшла своя західноукраїнська інтерпретація вертикальної композиції церковної споруди. Цей процес тривав майже два сторіччя та закінчився тим, що в цих двох районах сформувалось своє оригінальне об'ємно планувальне вирішення, яке пізніше отримало назву церкви бойківського типу.

Проаналізовано процес виникнення та становлення м. Сколе. Визначено рівень впливу власників м. Сколе на планувальну структуру, оборонну, торговельну, ремісничу, адміністративну, репрезентативну, духовно-релігійну, культурно-освітню функції. Розглянуто колонізаційні процеси, які відбувались на Сколівщині.

Мета роботи - дослідити художні особливості мереживних бойківських очіпків кінця ХIХ - початку ХХI ст. Визначити локальні ознаки, що формувалися в контексті традиційного жіночого вбрання упродовж окресленого періоду під впливом етнокультурних та мистецьких чинників. Методологія та методи дослідження. Методологічною основою є принцип системного підходу та комплексного дослідження. Для вивчення предмета дослідження використано порівняльно-історичний та типологічний методи. Метод опитування залучено під час польових досліджень. Аналіз мереживного декору здійснено з застосуванням мистецтвознавчого методу. Результати дослідження. Народний одяг населення Бойківщини від кінця XIX - початку ХХI ст. вирізнявся типологічним розмаїттям та художніми особливостями. Мереживні вироби характерні низкою ознак, притаманних лише цьому регіону чи навіть окремим місцевостям. З'ясовано, що з огляду на способи носіння, техніки виготовлення та художні характеристики на увагу заслуговують очіпки - головний убір на зразок ажурної шапочки для заміжньої жінки. Це - невід'ємний атрибут весільного обряду майже до половини ХХ ст., а в окремих місцевостях очіпок зберігався до смерті (як данина традиції) навіть до початку ХХI ст. Визначено, що очіпки вирізнялися сировиною, техніками та технологічними прийомами виготовлення, способами оздоблення, що формувало їхні локальні особливості, почасти унікальні. Виплітали вручну, використовували голку, застосовували спеціальні кросенця для техніки "брання". Віддавна використовували льон або коноплі, а від початку ХХ ст. - волічку та бавовну. З розповсюдженням промислових тканин сітку, виготовлену вручну, поступово замінюють купованою. Очіпки носили у поєднанні з іншими типами головних уборів, - відповідно до локальних етнографічних особливостей та естетичних уподобань населення. Матеріали, отримані під час авторських польових досліджень, а також пам'ятки з музейних збірок дозволяють говорити про унікальні локальні ознаки чепців із Турківського і частини Старосамбірського р-ну Львівської обл. (Західна Бойківщина, Галицька Бойківщина), які побутували в жіночому одязі, принаймні, від поч. ХIХ ст. Низкою спільних декоративних характеристик відрізняються ажурні очіпки зі Сколівщини чи південної частини Самбірського р-ну. З-поміж закарпатських очіпків кінця ХIХ - першої пол. ХХ ст. За характерними декоративними особливостями можна виокремити дві групи виробів - з Воловецького і Міжгірського (Закарпатська Бойківщина) та Великоберезнянського районів. Вироби, що побутували в жіночому вбранні кожного з цих осередків, можна проаналізувати в окремих публікаціях. Наукова новизна. Вперше зроблено спробу грунтовного аналізу локальних особливостей та художніх характеристик ажурних очіпків із Бойківщини у контексті традиційного жіночого вбрання. Запропонована типологія розроблена на основі авторських досліджень. Це значною мірою уможливлює введення до наукового обігу низки артефактів і відомостей, які засвідчують типологічне й мистецьке різноманіття ажурних головних уборів. Дослідження дозволяє розширити знання про традиційний одяг бойкинь кінця ХIХ - початку ХХI ст.