На основі широкого кола документів висвітлено релігійне дисидентство в Україні у 1950-х - 80-ті рр., яке активно виступало проти грубого втручання держави у справи церкви, за дотримання гарантованої Конституціями СРСР та УРСР свободи совісті. Розглянуто опозиційні течії у середовищі Російської православної церкви, серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, а також громадський рух за відновлення Української греко-католицької церкви.

На підставі документальних фактів викладено повоєнну історію України, максимально правдиво відтворено історичний процес, переосмислено події вітчизняної історії. Висвітлено широкомасштабний ідеологічний наступ сталінізму, що перешкоджав духовному збагаченню народу, розвитку суспільної думки та суспільних процесів. Проаналізовано "соціалістичні перетворення" на західноукраїнських землях: ліквідацію Греко-католицької церкви, масові репресії проти корінної нації, депортації тощо. Значну увагу приділено питанням вступу України до Організації Об'єднаних Націй, переходу Криму до складу УРСР, реформаційних заходів у сільському господарстві, державному управлінні, а також соціально-культурній сфері. Охарактеризовано реформаторський потенціал хрущовської "відлиги", що стала поштовхом розкріпачення творчого потенціалу українського народу, сприяла піднесенню гідності та самосвідомості українців, збереженню та примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Зауважено, що поворот до неосталінізму, що бере початок у середині 1960-х рр., спричинив радикалізацію політичних настроїв частини шістдесятників і виникнення явища дисидентства. Розглянуто консервативний курс Л.Брежнєва, спрямований на "стабілізацію" радянського суспільства, а також діяльність П.Шелеста, В.Щербицького, К.Черненка, Ю.Андропова та М.Горбачова. Зроблено висновок: на рубежі 1980-х - 90-х рр. радянська тоталітарна система пережила всеохопну формаційну кризу й зазнала остаточного краху. З розпадом СРСР Україна знову повернулася на шлях самостійного демократичного розвитку.

Встановлено, що державно-партійні форми та методи управління професійним мистецтвом постійно вдосконалювалися, пристосовуючись до нових обставин, але завжди були спрямовані на підпорядкування творчості митця ідейно-політичним цілям радянської держави, зокрема, нівеляції національних особливостей українського мистецтва. Показано, що державне управління у сфері професійного мистецтва здійснювалося на засадах визначеної для галузі фінансової системи, яка передбачала принципи матеріального та морального заохочення, ставила митця у залежність від управлінських структур. Виявлено, що творчий процес в УРСР, з одного боку, характеризувався певними успіхами, а з іншого - для нього були характерні тенденції щодо уніфікації професійного мистецтва, збіднення його сюжетів і тематик, що призводило до утвердження у мистецтві лінії на спрощення, а іноді й спотворення реальної дійсності. Доведено, що із зростанням національно-визвольного руху, опір української творчої інтелігенції радянській тоталітарній системі виявився загалом у двох напрямках: мистецькому нонконформізмі та політичному дисидентстві.

Вперше в сучасній українській історіографії та релігієзнавстві у контексті радянської конфесійної політики всебічно висвітлено становище протестантських громад Закарпаття в 1945 - 1991 рр. Проаналізовано особливості їх національної та конфесійної ідентичності, охарактеризовано стан міжконфесійних відносин у даний період. Розкрито радянську конфесійну політику та державно-церковні відносини в СРСР, розглянуто форми та методи контролю держави за релігійними громадами та служителями культів. Вивчено історію розвитку протестантизму в Україні, зокрема, його регіональний аспект. Описано механізми взаємовідносин протестантських громад краю з центральними та місцевими органами виконавчої влади та правоохоронними структурами. Проаналізовано документи внутрішнього характеру, що регламентували діяльність реформатських громад, простежено формування їх організаційних структур. З'ясовано причини появи протестантського дисидентства, висвітлено становище нелегально діючих протестантських громад Закарпаття, простежено їх взаємозв'язки з іншими протестантськими громадами тогочасного СРСР. Визначено ступінь впливу на релігійне життя протестантських громад краю єпископату реформатської церкви Закарпаття, Всесоюзної Ради євангельських християн-баптистів, "ініціативної групи", Оргкомітету, Ради Церков євангельських християн-баптистів, Всесоюзної Ради адвентистів Сьомого Дня, Крайового бюро, Західного (українського) та Східного (сибірського) комітетів свідків Єгови, Руської православної церкви, лідерів регіональних, міжнародних протестантських організацій і церков.

Досліджено особливості розвитку релігійного сектантства Харківської губернії у другій половині XIX - на початку XX ст. Висвітлено процес виникнення, динаміку та найважливіші чинники даного суспільного явища, проаналізовано відносини сектантів з Російською православною церквою, державною владою та православним населенням. Відзначено, що лібералізація суспільного життя сприяла активізації старообрядництва та містичного сектантства протягом 1860-х рр. Виявлено виникнення у 1870-х рр. "духовного скопецтва" та піднесення хлистівського руху, що було новим явищем для Харківщини. Наступний етап розвитку сектантства (1880-ті рр.) охарактеризовано появою в регіоні нових сект (штундистів, баптистів, толстовців, підгорнівців), а початок XX ст. відзначається вкрай загостреними міжконфесійними відношеннями, наслідком яких стали погроми та акти блюзнірства. З'ясовано вплив на розвиток релігійного сектанства маніфестів царя 1905 - 1906 рр. про декларування свободи совісті, які сприяли активізації діяльності релігійних сект. Зазначено, що після революції 1905 - 1907 рр. відновлено спроби обмежити права сектантів. На Харківщині дані процеси набули особливого розвитку в 1909 - 1917 рр. Зроблено висновок про невпинне зростання численності сектантів Харківської губернії протягом досліджуваного періоду (1861 - 1917 рр.) та розвиток тенденцій щодо появи нових форм релігійного дисидентства.

Охарактеризовано концепти Вацлава Гавела "влади безвладних" та "неполітичної політики", а також форми його політичної активності - провідна участь у створенні та функціонуванні Хартії 77 та Громадянського форуму. У цілому, фігура Гавела репрезентує політика принципово нового типу, ще не дослідженого повною мірою. Наведено полярні точки зору на його дисидентську діяльність та роль у формуванні Хартії 77, виявлено риси унікальності Гавела-політика як провісника революцій нового типу, простежено його шлях від дисидентства до президентства.

Подано документи, які висвітлюють історію протестних настроїв і проявів інокодумства комуністичному авторитарному режимові на території Сумщини з часів хрущовської "відлиги" до періоду пізньої "перебудови". Документи стосуються найважливіших форм "антирадянських проявів" - від випадкових розмов, розповсюдження листівок, дисидентства інтелігенції та до створення підпільних організацій.

Розкрито методи боротьби радянської тоталітарної системи з релігійним дисидентством. Вміщено листи-клопотання членів Ради в'язнів Євангельських християн-баптистів до уряду СРСР, адміністративних та правоохоронних органів, міжнародних організацій, протоколи показових процесів, де наведено приклади й факти переслідування тоталітарним режимом віруючих-християн за релігійні переконання. Показано порушення елементарних прав та конституційних норм у СРСР, які проголошували свободу совісті та віросповідання.

З'ясовано сутність цивілізаційного розуміння культури, місце українського культурного ландшафту в українській регіональній цивілізації, європейському та світовому цивілізаційному та культурному просторі. Викладено історіософське трактування взаємодії культури та цивілізації, джерельне, історіографічне та методологічне підгрунтя цивілізаційного осмислення української культури, її витоків, зародження та найважливіших етапів розвитку. Особливу увагу звернено на сакральність давньоукраїнської культури, рубіжне значення прийняття християнства, роль писемності, книгодрукування, духовних цінностей епохи Ренесансу та Просвітництва, їх вплив на формування духовного світу України як чинника становлення української нації, на місце творчості Т. Шевченка в кристалізації національної ідеї, в утвердженні ідентичності та соборності українства. Проаналізовано руйнівні наслідки сталінських репресій, голодоморів та войовничого атеїзму для української культури. Показано спротив радянському тоталітаризму з боку інтелектуального шістдесятництва та дисидентства. Досліджено розвиток культури за умов незалежності України, сучасних євроінтеграційних та глобалізаційних процесів, спротиву російській культурній, медійній та духовній експансії та військовій агресії.

Зроблено спробу відтворити хроніку публікацій та проаналізувати зміст статей, есеїв, публіцистичних виступів Є. О. Сверстюка, надрукованих у газеті Волинського державного університету імені Лесі Українки "Луцьк молодий" упродовж існування часопису (1999 - 2005 рр.), а також заміток та нарисів, присвячених письменникові-філософу.

Проведено аналіз суспільно-політичного життя на Миколаївщині "застійної" доби (1965 - 1984 рр.). Зроблено висновки, що шістдесятниками на Миколаївщині стали вихідці зі студентського середовища, лави яких поповнювали вчителі, науковці, письменники, викладачі вищих навчальних закладів. Незважаючи на постійний тиск системи вони дедалі відкритіше висловлювали своє розуміння життя Української РСР, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Опозиційний рух мав вагомий вплив на внутрішню політику СРСР, хоча офіційно й заперечувався, а також мав широкий резонанс у міжнародних колах, що підривало авторитет радянської влади. Опозиційні групи, які виступали проти існуючого політичного режиму, ставили за мету добитися реального дотримання громадянських та національних прав в області, а подекуди, змінити політичний устрій в країні.

Розкрито громадську позицію політично активної частини населення Півдня Української РСР стосовно рішення Пленуму ЦК КПРС 4 червня 1957 р., в контексті дисидентського руху у названому регіоні республіки та проаналізовано її значення для формування антирадянського руху на Півдні України.

Розглянуто роль політичної опозиції щодо краху режимів "реального соціалізму" в державах - попередниках сучасної Вишеградської групи - Польщі, Угорщині та Чехословаччині - у 70-80-х рр. XX ст. Аргументовано, що переважно з середини 80-х рр. XX ст. в країнах, які аналізуються, почала розширюватись структурно-організаційна мережа протестності та нонконформізму, яка виявилась варіацією переходу від дисидентства до опозиції, що стала вирішальною силою у поваленні режимів "реального соціалізму".

Розглянуто інформаційно-видавничий напрям правозахисного руху повоєнної української еміграції стосовно політичних в'язнів, дисидентства як стратегічний у політичній публіцистиці в українському еміграційному журналі "Нові дні", що створила ефективні, альтернативні радянським, потоки інформації та знань, смисли завдяки оперативному збору інформації, достовірним джерелам і можливості оприлюднювати, опрацьовувати та поширювати їх. Такі публікації являли собою інформаційний напрям правозахисної діяльності закордонної преси, що передбачав одержання та поширення серед світової спільноти правдивих відомостей про становище українців в УРСР, про українських політичних в'язнів, дисидентський рух тощо. У 70-ту річницю ухвалення Загальної декларації прав людини наявна дана проблематика правозахисного руху в Україні - (рух "по колу" коду "український політв'язень, бранець Кремля", "недостріляні"), разом із тим, необхідність актуалізації досвіду української еміграційної громади в часи активної оборони людських прав, національних свобод.

Висвітлено основні аспекти громадсько-політичної та наукової діяльності українського дисидента, історика В. Мороза. Охарактеризовано чинники, що впливали на формування його світогляду. Проаналізовано етапи та напрями боротьби В. Мороза проти радянського тоталітарного режиму в рамках українського руху спротиву. Досліджено публіцистичну діяльність дисидента, його роль у поширенні самвидаву, умови перебування в ув'язненні. Розкрито феномен міжнародних кампаній 1970-х рр. на захист політв'язня. З'ясовано роль діяча у громадському житті української діаспори в країнах Заходу протягом 1979 - 1991 рр., а також охарактеризовано його суспільну діяльність у період існування незалежної України. Висвітлено основні напрямки наукової діяльності В. Мороза, розкрито значення його діяльності в українському національно-визвольному русі та новітній історії України.

Розглянуто інформаційно-видавничий напрям правозахисного руху повоєнної української еміграції стосовно політичних в'язнів, дисидентства як стратегічний у політичній публіцистиці в українському еміграційному журналі "Нові дні", що створила ефективні, альтернативні радянським, потоки інформації та знань, смисли завдяки оперативному збору інформації, достовірним джерелам і можливості оприлюднювати, опрацьовувати та поширювати їх. Такі публікації являли собою інформаційний напрям правозахисної діяльності закордонної преси, що передбачав одержання та поширення серед світової спільноти правдивих відомостей про становище українців в УРСР, про українських політичних в'язнів, дисидентський рух тощо. У 70-ту річницю ухвалення Загальної декларації прав людини наявна дана проблематика правозахисного руху в Україні - (рух "по колу" коду "український політв'язень, бранець Кремля", "недостріляні"), разом із тим, необхідність актуалізації досвіду української еміграційної громади в часи активної оборони людських прав, національних свобод.

Досліджено вперше в історіографії радянську добу в історії Української греко-католицької церкви (далі – УГКЦ), представлено результати комплексного аналізу історіографічних джерел, що відображають церковно-релігійні процеси в СРСР до, під час і після Другої світової війни, в умовах радянської, німецької, угорської окупації українських земель, в період змагань українського народу за власну державу у другій половині ХХ ст. Окреслено центральні аспекти вивчення радянської церковної політики по відношення до УГКЦ, ліквідації церкви на Львівському псевдособорі, її підпілля, спротиву духовенства радянізації західноукраїнських земель, греко-католицького дисидентства. Визначено масштаби існування "катакомбної" УГКЦ, як історичного явища в українській історії ХХ ст., в результаті переосмислення досягнень вітчизняної та зарубіжної історичної думки відзначено, що ментальна конфронтація істориків на "галичан" та "інших" тривалий час не дозволяла появу ґрунтовних праць з історії та історіографії УГКЦ. Наголошено, що лише завдяки появі нової генерації істориків, спеціальних н лукових напрямків при академічних та наукових установах держави, у світ вийшло безліч праць присвячених радянській добі в історії греко-католицької церкви. Не останню роль в актуалізації греко-католицької тематики серед вітчизняних та зарубіжних наукових кіл відіграв Глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар.

Розглянуто біографію радянського медієвіста Василя Сиротенка. Опубліковано частину його епістолярної спадщини, спогади про історика його колег і учнів, а також інші матеріали, які дозволять (ре)конструювати образ історика та історіографічної доби. У фокусі спогадів переважно опинилися кінець 1960-х - 1980-ті рр. Ім’я радянського історика Василя Трохимовича Сиротенка понад півстоліття добре відоме дослідникам та викладачам середньовічної історії. Широко знаним учений став після публікації книг "Введение в историю международных отношений в Европе ІV-VІ вв. Ч. І. Источники (Пермь, 1973)" та "История международных отношений в Европе во второй половине IV - начале VI вв. (Пермь, 1975)". Обстоюючи свої наукові погляди, Сиротенко певний час залишався "білою вороною" радянської медієвістики. На думку вченого, більшість радянських дослідників пізньої античності та раннього середньовіччя була германістами, тобто такими, хто бачив позитив у грубій варварській силі, яка знищувала античну цивілізацію. Фактично Сиротенко долучився до історіографічного дисидентства, але воно було внутрішньоцехове - марксистське. На схилі життя та академічної кар’єри його погляди все більше почали приживатися на академічному грунті, проникнувши не лише у вузькоспеціальні дослідження, але й метанаративи - вишівські підручники з історії Стародавньої Греції та Риму й історії середніх віків. Книга складається із розділів, у яких вміщено: короткий нарис життя та діяльності В. Т. Сиротенка, фрагменти його епістолярної спадщини, спогади колег та учнів, опубліковані раніше в пресі та науковій літературі матеріали про "порятунок" Кароля Войтили, уривки з гумористичної збірки "ДГУ - вид сзади" та фотодокументи.