Досліджено становлення соціально-історичного та культурологічного дискурсів постмодерну в 50 - 80-ті рр. XX ст. Як прихильники, так і супротивники постмодерну реагували на зміни в капіталістичному суспільстві, що переживало нечуване раніше зростання виробництва товарів і підвищення рівня добробуту. У дослідженні застосовано метод філософської герменевтики. Наукова новизна відображається в одержаних за методом порівняльного аналізу результатах соціально-історичного та культурологічного дискурсів постмодерну в 50 - 80-ті рр. XX ст. Практичне значення роботи полягає в розробці недостатньо дослідженої теми, пов'язаної зі спробами описати і сам постнеокласичний дискурс, і нове розуміння людини в межах цього дискурсу. У певному сенсі дискурс постмодерну став відповіддю на соціально-економічний розвиток. В 80-х рр. XX ст. спалахнули дебати щодо повного розриву з епохою модерну. Найрадикальніші захисники постмодерну вимагали розриву з дискурсом модерну та розвитку нових теорій, політики, способів письма та цінностей. Яким буде постпостмодерн - покаже час.

Обоснованы антропологические подходы к определению ноосферного и космического сознаний и мировоззрений, нового сознания, нового человека, нового общества будущего, с помощью которых человечество сможет перейти к новому состоянию взаимной ответственности. Общество должно основываться на духовной основе, человек обязан развиваться в гармонии со Вселенной. Проведено философское исследование особенностей духовности, как человека, так и общества в целом, взаимосвязь космоса - Вселенной - солнечной системы - Земли - человека, что представляет собой единый, живой и разумный организм. Смысл человека в обществе - быть полезным обществу и человеку, быть мастером; жить в гармонии с людьми и природой. В основу работы положен метод герменевтического анализа, отображается в полученных результатах, которые свидетельствуют о формировании ноосферного мировоззрения, ставящего своей целью реализацию идеи В. Вернадского, той идеи, которая проявляется в контексте гармоничных отношений научного знания, философии и религии, вырабатывающих различные формы диалога между людьми различных культурных традиций, национальностей, религиозных конфессий, поколений и гендерных отношений. Новая философия развития в XXI в., направленная на формирование нового общества, нового сознания, нового человека, должна быть направлена на: противостояние процессам саморазрушения человеческой личности и разрушительным тенденциям внешней среды; создание условий для гармонизации открытых саморегулирующих систем: организации, человека, среды, общества; создание условий для реализации творческого потенциала каждого человека (независимо от уровня его сознания) для выявления вектора развития в творческом труде; формирование и внедрение управления творчеством на всех уровнях.

Досліджено аспект осмислення динаміки естетичних концепцій як репрезентантів основних напрямків філософської антропології; визначення їх внеску в розвиток естетики та розширення її дослідницького поля. Виміри естетичного як унікального, своєрідного, специфічного рівно ж як і естетичні виміри філософської антропології (філософських вчень) мають в полі зору необхідність розв'язання однієї та тієї ж проблеми й ідентифікації новітніх методологічних засад. Узагальнено досвід теоретичних пошуків сучасних вітчизняних та зарубіжних філософсько-естетичних шкіл. Розкрито зміст феноменологічно-екзистенціального прориву до естетики модерної доби. Досліджено суть "антропологічного повороту" в європейській філософії XX ст. як філософської парадигми модерної доби. Розкрито його вплив на розвиток естетичних теорій посткласичного періоду. Доведено, що філософсько-антропологічні дослідження завдяки своїй полістилістичності склали той "методологічний синтез", який виступив теоретичними засадами посткласичного розуміння естетики.

Проанализировано понимание симулякра в творчестве античного мыслителя Тита Лукреция Кара. Определены особенности феномена "симулякр" в работе "О природе вещей". В иссследовании использованы системный и аналитический методы. Внесен еще один штрих в малоизученное учеными поле исследований симулякра в творчестве Лукреция Кара. Основательную работу в этом направлении осуществил французский мыслитель Ж. Делез в работе "Лукреций и натурализм", которая и стала основой для данного исследования. Творчество Тита Лукреция Кара обычно воспринимают как проявление древнеримского поэтического слова или описание природы вещей в метафорической форме. Однако, мало кто из исследователей обращал внимание на интересные философские размышления мыслителя о феномене "симулякр".

Очерчен круг проблем, характерных для современной техногенной цивилизации, отражен ее противоречивый характер и перспективы человечества в ее условиях. Бурное развитие научно-технического прогресса постепенно, начиная с конца 60-х годов XX ст., стало приводить к осознанию проблем, которые он порождает, к пониманию того, что без серьезного, пристального контроля за его развитием и необходимого философского анализа этих проблем, существует опасность формирования в будущем "постчеловеческого" мира. Использованы системный и аналитический методы исследования. Осуществлен комплексный подход к обозначению и анализу проблем, с которыми столкнулось современное человечество в условиях техногенной цивилизации. Практическое значение работы состоит, прежде всего в том, что в ней акцентируется внимание на необходимости скорейшего серьезного, продуманного внимания к этим проблемам, чтобы избежать в будущем опасностей, которые они таят для человечества. Материал, изложенный в статье, может использоваться в преподавании социально-гуманитарных дисциплин. Можно сделать вывод о том, что научно-технический прогресс является главным фактором развития современной техногенной цивилизации, а порождаемый им большой круг проблем требует понимания необходимости жесткого контроля за развитием техники. Спонтанное, непродуманное дальнейшее ее развитие и использование может постепенно привести к "постчеловеческому миру".

Один из возможных способов оценки истинности расплывчатых предложений основан на использовании супер-оценочной теории уточнений для интерпретации истинности. Степень истинности расплывчатого предложения может быть представлена как пропорция возможных уточнений, при которых это предложение истинно. Предлагаемое определение истинности, интерпретирующее степень истинности как меру допустимых уточнений, позволяет провести градацию пограничных предложений (ПП), которые при стандартном супер-оценочном подходе попадают в так называемую истинностно-значную щель. Подход автора к расплывчатым выражениям допускает также, что одно ПП может оказывать влияние на степень истинности другого такого предложения. Понятие относительной степени истинности отражает интуитивное представление о возможных семантических связях между различными приложениями расплывчатых предикатов. Так называемое вынуждающее отношение - это несимметричное транзитивное отношение, которое выражает не временную или причинную зависимость между ПП, а их логическую или семантическую взаимосвязь. Рассмотрены возможные виды вынужденных отношений между расплавчатыми предложениями. Использование понятий относительной степени истинности и вынуждающего отношения позволяют сохранить определенные логические взаимосвязи между ПП, обусловленные классической логикой.

В основу наукового дослідження покладено контент-аналіз літератури та системний аналіз. Серед сучасних вітчизняних дослідників проблеми суб'єктивності можна відзначити роботи тих авторів, що досліджують соціокультурні аспекти проблеми ідентичності суб'єкта, ставлячи в центр уваги екзистенційні аспекти проблеми ідентичності суб'єкта. Досліджено зв'язок феномену бездіяльності з ідентичністю суб'єкта. Показано, що уявлення про суб'єкта і його ідентичність сьогодні є вкрай розмитим і невизначеним. Зокрема, можна простежити певну суперечність між тлумаченням суб'єкта як суму ідентичностей та ствердженням самості суб'єкта як первинної щодо будь-яких ідентичностей. В контексті такої суперечності показано зв'язок ідентичності суб'єкта із його бездіяльністю. Остання розуміється в екзистенційному смислі як відчуження суб'єкта від власної самості та його самоідентифікація із ситуативними суспільними ролями, що призводить до викривлення дії в її істинному смислі як вчинку, спрямованого на своє власне буття. Як вагомий чинник згаданої бездіяльності постає саме ідентичність суб'єкта, що виступає перешкодою для дії в комунікативній, ментальній та практичній сферах. Саме тому, як альтернатива як жорстким, так і плинним ідентичностям, постає така форма ідентичності суб'єкта, що базуєтьcя не на різноманітних ідентифікаціях суб'єкта із зовнішніми об'єктами, а грунтується на самості суб'єкта, витлумаченій як "присутність в світі".

Обоснованы идеи критического отношения Хайдеггера к устоявшимся техноморфным стереотипам о базовой интенции философии Декарта; реконструкция контекста обращения Хайдеггера к осмыслению базовой интенции и основных мотивов философствования Декарта; анализ аутентичности оценок учения Декарта Хайдеггером в современной литературе. Анализ научной литературы, посвященной отношению Хайдеггер - Декарт, свидетельствует о доминировании усеченного понимания философии Декарта, лишенного антропологической составляющей, и, как следствие, игнорирование содержательной преемственности идей Декарта Хайдеггером. Обращаясь к соответствующим текстам Хайдеггера, посвященным осмыслению глубинных трансформаций Нового времени, выяснено - именно антропология выступает в качестве краеугольного камня науки и техники. Осознание базисной роли антропологии в культуре Нового времени побуждает Хайдеггера посвящать многие страницы своих текстов деструкции устоявшихся представлений о самодостаточности науки, техники, мышления и обнаружению скрытых от поверхностного взгляда личностного характера философского знания. Хайдеггер считает целесообразным уделить много внимания наследию Декарта как одного из тех фундаментальных мыслителей, чье творчество особенно важно в ходе одновременного осмысления, как истоков европейской антропологии, так и становления основ техногенной цивилизации Нового времени. Наследие Хайдеггера в значительной мере способствует более аутентичному истолкованию базовой интенции и основных мотивов философствования Декарта. Открытие им новых перспектив в значительной степени обусловлено его собственной антропологической ориентацией, критическим отношением к линейной концепции истории философии, неприятием поверхностности техноморфного истолкования философии.

Розкрито антропологічні аспекти комунікативно-інформаційного усвідомлення сенсу буття. Визначено антропологічні виміри комунікативно-інформаційного усвідомлення сенсу буття, пов'язаного з проникненням інформації та інформатизації. Розглянуто моделі розвитку інформаційного суспільства, яких упроваджено в розвинених країнах світу для розв'язання антропологічних проблем людини. Проаналізовано проблеми нового сенсу життя, пов'язані з розвитком інформаційного суспільства. Розглянуто питання щодо виявлення шляхів їх оптимізації. Запропоновано тезу про те, що соціальна поведінка людей суттєво визначається можливими знаковими системами, які створюються культурами конкретних суспільств, і це є новим підходом у розумінні комунікативних та інформаційних детермінант смисложиттєвих орієнтирів людини та суспільства. Антропологічні виміри комунікативно-інформаційного усвідомлення сенсу буття зводяться до того, що на нього здійснює вплив мережева культура, нові тип комунікації, зумовлені інформаційними технологіями, в результаті чого з'являється новий тип особистості - віртуальний чи мережевий. Становлення особистості визначається процедурою інтерпретації, яка надає змогу у межах дискурсивного простору встановлювати смислові значення з конкретною ситуацією та завдяки цьому досягати поєднання зовнішніх структур соціокультурного життя зі своїм внутрішнім світом. При цьому особистість формує нові умови для розширення свободи, передачі та засвоєння соціокультурних зразків поведінки та пізнання, позасвідомих явищ, що впливають на процес становлення особистості та її ідентичності. Відбувається формування особистості, яка відповідає вимогам мережевого суспільства і мережевої культури, в результаті чого формується глобальна ідентичність.

Розглянуто проблему зв'язування впливу теоретичних підходів концепцій філософії культури М. М. Бахтіна на генезу та реалізацію історично-антропологічних концептів та реконструкцій ментальності, а також соціально-культурних особливостей і поведінки людей і суспільств минулого. Методологічним інструментарієм є методи системного та джерелознавчого аналізів. Проаналізовано такі концепти філософії культури М. М. Бахтіна, як карнавал, народна культура, сміхова культура, поняття соціально-культурної проекції матеріально-тілесного низу та її впливу на сміхову культуру Європейського Середньовіччя та Ренесансу. Відтворено методологічні підходи Бахтіна для історично-антропологічної реконструкції ментальності та соціокультурних реалій високого Середньовіччя та доби Відродження. Досліджено сприймання філософсько-культурних концепцій М. М. Бахтіна наукового співтовариства та їх вплив на історично-антропологічні студії. Проаналізовано вплив відповідних ідей М. М. Бахтіна на історично-антропологічні дослідження останньої чверті XX - початку XXI ст., зокрема на роботи Д. Лихачова, А. Гуревіча, Е. Томпсона та низки дослідників. Концепція філософії культури М. М. Бахтіна, зокрема сміхова культура, народне світосприйняття, карнавал, соціально-культурна двосвітність культури сміху Європи доби високого Середньовіччя та Ренесансу є одним із найважливіших концептуальних елементів під час дослідження ментальності, соціально-значущих поведінки і повсякденного життя як вказаних епох, так і будь-яких інших, від раннього Середньовіччя до сучасності.

Предпринята попытка изучения путей преодоления отрицательных последствий межкультурной коммуникации. Для преодоления негативных последствий межкультурного общения, вызванных столкновением различных туннелей реальности, необходимо выйти за рамки собственной символической территории, воспринимаемой как единственная истинная реальность. Расширению жизненных горизонтов, выходу за границы личного туннеля реальности может способствовать, в частности, использование такого нарратива, как притча. Знакомство с притчей помогает расширить набор моделей восприятия мира и изменить позиции участников процесса коммуникации. Притчи выступают в качестве посредников между людьми разных культур и менталитетов. Притча служит открытой и гибкой моделью мира и моделью индивидуального "Я". Притча требует отказа от ее интерпретации в оппозициях, присущих данной культуре, и пересмотра самого способа понимания мира. Отказ от оппозиций дает возможность преодолеть любую односторонность и воспринимать мир как целостность, единство в многообразии. Понимание притчи способствует изменению личной позиции адресата, более широкому осознанию реальности и актуализации творческого начала. Притчи могут успешно трансплантироваться различными культурами и функционировать как связующее звено, оптимизирующее межкультурный диалог.

Высказаны опасения, что "METI-проекты", которые свидетельствуют о существовании человечества как техногенной цивилизации для высокоразвитых (ВЦ) Галактики, могут иметь крайне негативные последствия, а "SETI-проекты" и полученные радиосигналы могут стать информационным оружием агрессивной ВЦ. Анализ этих опасений как целостного социокультурного феномена, их философско-антропологические измерения, социокультурные основания, формы их проявления - цель работы. В исследовании использованы социально-коммуникативный подход, методы системного и кластерного анализов. Раскрыты философско-антропологические измерения проблемы бытия внеземного разума (ВР), исследованы факторы постановки проблемы контактов с ВЦ в современной форме, связанные с космизацией научно-технической деятельности человечества, влияние процессов глобализации на философско-антропологические аспекты проблемы ВЦ, связанные с изменениями в фундаментальном отношении "Человек - Мир". Рассмотрены позитивный и негативный сценарии диалога с ВИИ, проблемы "доброкачественности сигнала" и "SETI-хакера", связанные с ВИИ как субъектом космического диалога. Дальнейшее развитие проблемы поиска ВЦ и установления контактов с ними будет связано, с одной стороны, с успехом (или отсутствием такового) в преодолении цивилизационного тупика, в котором оказалось человечество на рубеже XX - XXI вв., а с другой, - углублением революции в космологии, прогрессом наблюдательной астрономии, философско-культурологической рефлексией над проблемой.

Цель работы - осмыслить феномен духовности общества в связи с человеческой сущностью как "трансценденцией", свободой в условиях глобализации социальной деятельности; предложить идею мировоззренческой космо-теоцентрической парадигмы, основанной на принципе "метафизической ответственности" человека как "трансцендентного проекта"; в связи с поставленной целью на уровне общефилософского синтеза выделить особенность онтологического положения человека в бытии как творца культуры и указать на его служебную роль в универсуме, исполнение которой автор считает основной духовной функцией человеческого сообщества; обосновать ограниченность антропосоциоцентризма как принципа мировоззрения современного цивилизованного общества, в котором человек служит самому себе; дать анализ понятия обусловленности индивидов и узости их смысловых интенций в круге целей и интересов цивилизационного развития; выделить возросшее значение духовного авторитета, мудреца в современном обществе, указать на важность гармонического ансамбля душевных качеств личности, сочетающихся на основе сбалансированной дополнительности познавательного, эстетического, морального, религиозного отношений к действительности. Характер методологического подхода к исследованию феномена духовности автор связывает с принципом экзистенциального единства элементов телесно-духовной организации человека - разума, переживания, воли, веры. Такой подход предполагает учет не только факторов объективной детерминации форм и тенденций человеческого существования, но и включение ценностного, смыслового, мировоззренческого полагания в культуру на партикулярном и универсальном уровнях. Воссоздавая космо-теоцентрическую конструкцию вектора развития общества в направлении духовости, автор исходил также из априорно принимаемой им очевидности особого положения человека в бытии как "проекта Трансцендентного" с "метафизическим долженствованием". Проблема духовного мироотношения человека в истории культуры так или иначе является сквозной архетипической. В современных условиях, однако, при глобализации человеческой жизнедеятельности, она приобретает особую остроту, хотя в массовом обществе она почти не замечается или воспринимается как некое ювелирное украшение культуры личности. От того, насколько общество овладеет духовным, космо-теоцентрическим мировоззрением, зависит практическое выживание человечества, судьба цивилизации а в метафизическом смысле - возможность реализации человека в качестве онтологически заданного духовного существа. Связывая размышления о духовности человека с априорной онтологической предпосылкой его положения в бытии как "трансценденции", автор придает философствованию спекулятивный характер, поскольку если бы он исходил из эмпирических оснований и двигался аналитическим путем, таяли бы его вера и надежда на духовную реализацию человечества. Переход современного цивилизованного общества к космо-теоцентрической парадигме мировоззрения подготовлен противоречиями его технологического и культурного развития. В условиях возрастания силы сознательного влияния общества на самого себя многое в реализации этого процесса зависит от духовного направления деятельности людей в сфере культуры и душевных качеств субъектов культурной деятельности, которые идеально обрисованы в статье как мудрецы, духовные авторитеты. Самым серьезным препятствием на пути духовной трансформации потребительского общества является мировоззренческий антропоцентризм. Его недостаток не только в том, что он превращает человека в культ для самого себя, а его жизнедеятельность в служение себе, антропоцентризм ослабляет потенцию веры человека и его волю. Демократический плюрализм, многообразие культурных форм, усиление аналитической тенденции в познании превращаются в факторы смысловой растерянности и неуверенности знания, безуспешно ищущего надежных доказательств на уровне общего выбора направления общественного развития. Эту слабость в сфере стратегического нравственного предпочтения многие постмодерные философы представляют как силу противодействия "большим нарративам", "тоталитарным идеологиям". Однако людей без идеологии нет, как нет и сомнения в наличии ценностных ориентиров, в отношении которых может быть установлено решающее общественное единодушие.

Проаналізовано сучасний стан розв'язання проблеми гендерної нерівності в Україні. Застосовано порівняльно-історичний метод, методологію філософської герменевтики та контент-аналіз. Проблема гендерної справедливості не обминула й Україну. Гендерна нерівність у сфері політики викликає серйозну стурбованість. Низьке представництво й незначна участь жінок у політичних процесах і процесах ухвалення рішень є серйозним викликом українській демократії. Наявною є дискримінація на ринку праці. Очевидна нерівність позицій жінок і чоловіків на ринку праці призвела до фемінізації бідності. Особливої гостроти набула проблема насильства над жінками, розв'язати яку під силу тільки на рівні держави. Хоча міжнародні та національні законодавчі акти виходять з принципу рівноправності, на практиці жінки не є рівноправними в суспільному житті та діяльності. Спостерігається яскраво виражене протиріччя між новими потребами та відсутністю в суспільстві умов для їх задоволення. Все це є викликом сучасному українському суспільству й державі та потребує негайних адекватних дій. Необхідним є приведення українського законодавства у відповідність до конституційних принципів рівності та європейських норм; вироблення особливих антидискримінаційних норм і санкцій за порушення гендерного законодавства; введення спеціальних заходів для забезпечення паритетного представництва жінок і чоловіків на всіх рівнях прийняття рішень; проведення спеціальних інформаційних кампаній; розвиток та інституціалізація гендерних досліджень і гендерної освіти; посилення громадського контролю за виконанням міжнародних зобов'язань та задекларованих принципів рівності прав і можливостей жінок і чоловіків. Відповідні механізми подолання гендерних стереотипів сприятимуть подальшій інтеграції принципу рівних прав і можливостей. Державна кадрова політика вимагає системного підходу до питань гендерного аналізу з метою подолання гендерних стереотипів та встановлення справедливого суспільства. В XXI ст. питання гендерної справедливості має стати пріоритетним на всіх рівнях.

Досліджено основні ідейні закономірності розвитку соціальноорієнтірованих концепцій філософії освіти у контексті проблем інституалізації знань про розвиток людини і суспільства. Проаналізовано системно-інтеграційний аспект соціальної філософії та менеджменту освіти у взаємодії концепцій інструменталізму прагматизму й неопрагматизму з моделлю "нового гуманізму" у формуванні соціально ціннісних орієнтацій. Класифікація існуючих в західній філософії освіти та виховання напрямів проводиться, виходячи з основоположних принципів філософської школи або течії. При цьому, перш за все враховується та мета й засоби, які ними реально задіяні в процесі освіти, соціального розвитку і соціально-етичного виховання, та грунтується на основних установках, меті, вираженою тим або іншим напрямом, на підставі того, як його прихильники уявляють собі особистість, її потреби, соціальну роль, модус поведінки, що покликана формувати система освіти і виховання. За умов, коли на фоні кризи системи освіти уряди США та провідних країн Європи вимушені почати її довгострокову реформу, теоретики в значній мірі звертають увагу саме на демократичні розробки концепцій інструменталізму прагматизму/неопрагматизму у сучасній соціальній філософії освіти, зокрема, на їх прагнення впровадити у процес суспільного розвитку, освіти і виховання ідею й практичну модель як навчальної, так і соціальної рівності. Враховуючи зростаючу потребу практичного втілення ідей свободи, справедливості, прагнення до реалізації проголошених суспільством прав людини, прихильники концепції "нового гуманізму" вбачають свою основну мету у тому, щоб перегородити шлях конформізму, маніпулюванню поведінкою особистості та створити умови для її вільного самовираження, для здійснення людиною грунтовного вибору вчинків у конкретній ситуації й тим самим запобігти небезпеці формування уніфікованої форми поведінки. У цьому принципи "нового гуманізму" зближуються з позицією "нового гуманізму" інструменталізму та неопрагматизму. Перед соціальною філософією освіти/виховання стоїть завдання - визначити чинники, які зумовлюють досягнення її основної мети; надати оцінку моральним принципам і особистісним якостям, з якими власне теорія освіти/виховання пов'язує реалізацію своїх завдань; показати, чому саме ці, а не які-небудь інші принципи та якості відкривають людині можливість обирати в конкретній ситуації соціально вагому, морально виправдану і найприйнятнішу в суспільному відношенні лінію поведінки. Постановка питання про необхідність філософського аналізу проблем виховання та освіти у соціальному контексті слугує показником розуміння філософами, педагогами зростаючої ролі людського й морального чинників у розвитку суспільства і, нарешті, прагнення розробити соціально-філософські основи педагогіки взагалі та виховання зокрема, свідчить про те, що західні й вітчизняні філософи, педагоги, представники соціальних і психологічних наук, принаймні більшість з них, усвідомили суспільну значущість системи освіти та виховання, її глобальний характер.

Мета роботи - проаналізувати страх і мужність в контексті опозиції діяльності та бездіяльності, що дозволить наблизитись до розуміння суті, чинників та екзистенційного смислу як людської дії, так і бездіяльності людини. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: аналіз суті філософського розуміння феноменів страху та мужності; дослідження зв'язку страху та мужності із активними та пасивними формами людського існування; розкриття екзистенційної діалектики діяльності й бездіяльності людини через опозицію мужності й страху. Застосування феноменологічного підходу та інших методів екзистенційної філософії надає змогу виявити неабияку важливість феноменів мужності та страху для людського існування. Особливе значення для осмислення опозиції мужності й страху в зв'язку з діяльністю і бездіяльністю людини мали роботи М. Гайдеггера, який саме в контексті діалектики пасивності й активності людини вказував на 2 відповідні способи буття людини - "власний" і "невласний". Крім того, автор використав герменевтичний метод, що надає змогу реконструювати рефлексію страху й мужності в історії філософії. Вперше здійснено грунтовний аналіз опозиції мужності та страху на предметі історії філософії, особливо у зв'язку із проблемою людської дії, витлумаченої в екзистенційному смислі як вчинок, що спрямований на своє власне буття в світі. Завдяки цьому доведено фундаментальний екзистенційний характер опозиції мужності та страху та її сутнісний зв'язок із активними і пасивними формами людського існування. В результаті дослідження виявлено тісний зв'язок страху та пасивних форм людського буття. Якщо для мислителів античної епохи було характерним акцентування на мужності та тлумачення страху як пов'язаного із людським розумінням та свідомим рішенням, то некласична філософія XIX ст. та екзистенціалізм звернули увагу на онтологічний та екзистенційний характер страху, а отже, на його фундаментальне значення. Загалом, слід зауважити, що обидва аспекти страху (зв'язок із людським розумом та вкоріненість в самій людській екзистенції) не заперечують один одне, а лише презентують відмінні виміри людського буття - свободу та закинутість. Показано, що опозиція страху та мужності має онтологічний та екзистенційний аспекти й має сутнісно діалектичний характер, тісно пов'язана зі співвідношенням людської діяльності та бездіяльності.

Мета роботи - сформувати теоретичні підстави концепту людиновимірності спорту як реалізації родової суті людини, що є основою становлення нового наукового напряму спортивної антропології та філософії спорту. Осмислення проблем людської природи, модусів людського існування у вигляді спортивної діяльності, потенціалу антропологічної картини спортивного світу, у даному випадку, спорту як культури в цілому, надає змогу визначити спорт як діяльність, яка у своїй основі має як позитивні результати, спрямовані на реалізацію людської сутні, так і деструктивні, що спрямовані на руйнацію особистості-спортсмена. Дослідження полягає у дослідженні недостатньо вивченої теми людиновимірності спорту з антропологічної точки зору. Практичне значення роботи полягає у розробці недостатньо вивченої теми у контексті виконання НДР кафедри теорії та методики фізичного виховання та спорту та спортивних дисциплін Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького "Філософія спорту як нова навчальна дисципліна - новий науковий напрямок", в контексті якої досліджуються проблеми спорту, розвитку спортивних цінностей і світогляду молоді, їх соціалізації у спортивній діяльності. Упровадження антропологічних засад людиновимірної суті спорту надає змогу розкрити повноту людської природи, її творчої природи, в результаті чого і відбувається самостановлення особистості. Антропологічні засади людиновимірності спорту як реалізації родової суті людини спрямовані на прирощення людського (гуманного) потенціалу, нагромадження здорових сил молодого покоління через посередництво розвитку фізичної культури та спорту.

Изучены воздействие географического и социокультурного контекста, особенности ментальности исторического процесса социума на зарождение и характерные черты развития интеллектуальных достижений, в частности, философии и науки. Цель работы - осмысление совокупности природных, исторических, культурных, социально-психологических факторов, которые обусловили генезис особенности когнитивного развития древнегреческой философии научного познания. Методология работы содержит познавательные подходы: системно-структурный, источниковедческий и постпозитивистский концепты, теория локальных цивилизаций. Новизна работы заключается в исследовании разнородных факторов, предопределивших возникновение и динамику древнегреческих философской мысли и науки как целостной системы взаимосвязанных элементов. Проанализировано влияние на генезис философии и науки древней Эллады ее географических условий, геополитического положения, культурного диалога с окружающими цивилизациями, рецепции исторического и культурного опыта предыдущей эллинской цивилизации, исторического процесса и ментальности древних эллинов. Весь кластер указанных выше факторов оказал глубокое и разнонаправленное влияние на становление и развитие древнегреческих философии и науки. При этом каждый из факторов проявил оригинальное воздействие на интеллектуальные достижения эллинов. В частности, влияние природных факторов реализовалось в формировании в ментальности древних греков навыков, ставших предпосылкой философствования и научного познания. Геополитический и социокультурный факторы способствовали географической экспансии древних греков и получение ими разнообразной информации об окружающем мире. Благодаря диалогу с другими культурами Средиземноморья и Востока эллины освоили интеллектуально богатый и содержательный опыт целого ряда великих цивилизаций. Значительную роль в генезисе древнегреческой философии и науки сыграли предшествующие им формы интеллектуальной деятельности. Синергия взаимодействия данных факторов обусловила возникновение и интенсивное развитие философия и науки деревней Эллады.

Мета роботи - спроба виявити та переосмислити ключові ідеї Вольтера стосовно релігії та природи людини. Для цього потрібно виконати такі завдання: проаналізувати дослідницьку літературу стосовно своєрідності тлумачення Вольтером феномену релігії; розкрити базові ідеї Вольтера стосовно природи людини; обгрунтувати значимість антропологічного підходу до феномену релігії. Основу дослідження складає антропологічний підхід, який розглядає феномени буття як співвідносні з людиною. В дослідженні використано герменевтичний метод для інтерпретації текстів Вольтера. Виявлено та проаналізовано антропологічний зміст філософії Вольтера, переосмислено феномен релігії у філософії Вольтера з позиції її вкоріненості у природі людини. У науковій літературі тлумачення феномену релігії у спадщині Вольтера є суперечливим, а саме - критика забобонів і фанатизму поєднується з визнанням факту існування Бога. Доцільним є тлумачення феномену релігії в контексті природи людини та пов'язаних із нею проблем душі та свободи волі, тобто власне антропологічний підхід до феномену релігії.

Наголошено на недостатності редукціоністських тлумачень спадщини Декарта та акцентовано конститутивну значимість антропології у власному проекті мислителя. Звертання до феноменології та герменевтики надає змогу осягти ключові ідеї мислителя як прояв його особистості. Недоліком усталених редукціоністських методологій є зосередженість на тлумаченні ідей Декарта як прояву детермінуючого впливу зовнішніх чинників. Актуалізація суті антропології у структурі філософського вчення Декарта базується на визнанні ключової значимості як антропологічної інтенції у попередній філософії, так і антропологічного проекту у власних текстах мислителя. На основі окреслених ідей оприявнюється недостатність усталених деантропологізованих тлумачень базової інтенції вчення Декарта. Доведено, що антропологія, якою мала завершитися філософія Декарта, за умов домінування редукціоністської настанови була витіснена деантропологізованим образом реальності. Осягнення автентичного образу філософії Декарта передбачає посилену увагу до антропологічної компоненти його онтології.