Документ, безперечно, виконує значну роль в управлінській сфері, у налагодженні соціальних зав'язків, делегуванні комерційних повноважень, функцій інтерпретації, перекладу тощо. Традиційно він застосовується як інструмент владного контролю в адмініструванні, як доказ правовідносин чи подій. Разом з тим, він виступає об'єктом дослідження документознавства - науки, сформованої впродовж 20 - 80-х років минулого століття в СРСР у процесі теоретичного осмислення проблем, що виникали перед країною у сфері діловодства та архівної справи. В дискусійному просторі бeруть участь фахівці з інформатики, джерелознавства, дипломатики, кібернетики, управління, права та ін., що покладає відбиток на розумінні терміну "документ", кожен з яких розглядає його як свій об'єкт пізнання. На сьогодні існує чимало поглядів на роль і статус документа як комунікаційного засобу, що відрізняються різними концепціями, поглядами на структуру науки про документ, її міждисциплінарним характером, застосуванням атрибутивного чи функціонально-кібернетичного підходів тощо, результатом чого є невизначеність меж поняття "документ", багатозначність його дефініцій. Питанням еволюції визначень терміну "документ" в публікаціях вчених, законах та стандартах, неузгодження його тлумачень, різночитаннях залежно від поглядів їх авторів; необхідності перегляду окремих стандартів, проведення термінологічних досліджень, мовної експертизи та уніфікації терміносистеми й присвячено цю статтю.

Перед учителем сьогодні стоїть завдання підвищення життєвих компетентностей учнівської молоді. Компетентності базуються на знаннях, цінностях, котрі формуються в процесі навчання, досвіді. Здатність застосовувати отримані знання у повсякденному житті, у конкретній ситуації є показником успішності учнівської молоді. Одним із вагомих чинників формування важливих компетентностей є вивчення історії та правознавства у ЗЗСО. Сучасні підходи до вивчення цих предметів мають базуватися на особистісно орієнтованому навчанні, а навчальні технології повинні бути зосереджені на вихованні свідомого громадянина України, соціально адаптованого, котрий здатен творчо вирішувати проблеми у процесі самореалізації. Пріоритетним на уроках історії стає формування критичного мислення, орієнтація учнів не стільки на знання, скільки на шляхи отримання інформації. Активізації пізнавальної діяльності сприяє навчально-дослідницька діяльність. Формування дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства можливе у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Технологія роботи з історичними текстами, як модель навчання історії і правознавства у ЗЗСО, базується на дослідженні текстів із їх подальшим використанням учнями і формуванні історичного мислення. На сучасному етапі в Україні вирішуються складні завдання розбудови української правової держави та громадянського суспільства в основі яких повинна лежати розвинута ринкова економіка. У зв'язку з цим актуальним є вивчення на уроках історії у 9 класі у ЗЗСО соціально-економічної проблематики взагалі, і розвитку цукрового виробництва в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. зокрема. Адже цукрове виробництво у цей період було найбільш розвиненим і поширеним у багатьох українських губерніях. На їх територіях було розташовано близько 80 % цукрових заводів Російської імперії. Проаналізовано документи сімейного архівного фонду родини Терещенків, що знаходяться у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві і є цінним джерелом для вивчення соціально-економічного та культурного розвитку в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Мета роботи - дослідження, узагальнення архівних джерел сімейного фонду Терещенків і аналіз процесу формування особистісних компетентностей, дослідницьких умінь учнів на уроках історії та правознавства у ЗЗСО у процесі використання документальних, зокрема архівних джерел. Вивчення діяльності цукропромисловців Терещенків у процесі використання архівних джерел сприятиме формуванню дослідницьких умінь на уроках історії та правознавства. Документальні джерела сімейного архівного фонду Терещенків не лише дають учням можливість відтворити соціально-економічний розвиток України у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. Вони виступають і джерелами вивчення договірного, зобов'язального, трудового, сімейного, адміністративного права України цього періоду, що може бути використане учителем на уроках правознавства у ЗЗСО. Використані такі методи: історичний, хронологічний, аналізу та порівняння, статистичний.

Проаналізовано особливості використання мультимедійних презентацій як засобу навчання, з'ясовуються їх навчально-виховні можливості у проведенні уроків історії. У шкільній практиці вчителів історії, яка нараховує значну різноманітність видів використання інформаційних технологій при проведенні навчальних занять, найбільш розповсюдженим варіантом залишаються уроки історії з використанням презентацій, зміст яких сконцентрований на демонстрації школярам ключових моментів теми уроку. Провідною метою включення презентацій в практику проведення шкільних занять залишається забезпечення вирішення питання наочності при поясненні та закріпленні історичних знань. Уроки історії, які проводяться з демонстрацією значної кількості ілюстративного матеріалу, завжди відзначалися посиленою активізацією уваги учнів. Неосяжні можливості презентацій дозволяють вирішувати ті освітні й виховні завдання, що сьогодні постають перед шкільними заняттями. Розвинуто думку, що підготовлені належним чином презентації дозволяють реалізувати різноманітні навчально-виховні можливості на уроці історії. Вони можуть бути використані на всіх етапах уроку. Включення їх в навчальну діяльність школярів сприяє раціональному використанню часу на уроці, надаючи йому інтенсивного характеру та динамічності проведення. Серед переваг використання мультимедійних презентацій на уроках історії слід, також, відзначити забезпечення учнів високою якістю демонстрації зображень. Сучасний урок історії у вигляді презентацій отримав потужний засіб унаочнення навчального матеріалу, який значно підвищив рівень усвідомлення учнями історичної інформації. Мультимедійні презентації на уроках завжди справляють на учнів позитивний емоційний вплив, що сприятливо позначається на загальній пізнавальній діяльності класу. Зроблено висновки, що мультимедійні презентації як засіб керування пізнавальною діяльністю учнів у поєднанні з перевіреними часом дієвими методами вивчення історії в школі створюють потужний потенціал для забезпечення високого рівня якості знань учнів. Використання нових інформаційних можливостей забезпечує суттєве поглиблення змісту історичного матеріалу, а застосування нетрадиційних методик навчання допомагає процесу формування практичних умінь і навичок учнів у засвоєнні знань, створює посилену зацікавленість предметом. Інформаційно-комунікативні технології в повсякденній практиці сучасного вчителя історії здатні не лише стимулювати пізнавальний інтерес учнів до знань, але й надати навчальній роботі проблемного, творчого, дослідницького характеру, розвивати самостійну діяльність школярів, що визначає результативність освітнього процесу сучасної школи.

Розглянуто тенденції функціонування вищої освіти в галузі соціальних комунікацій, насамперед зосереджено увагу на питаннях гуманізації та гуманітаризації професійної підготовки в кризових умовах пандемії. З'ясовано, що у зв'язку з провідними тенденціями в сучасній освітній сфері система професійної підготовки фахівців з інформаційної, бібліотечної та архівної справи потребує відчутної оптимізації, зміни педагогічної парадигми, реалізації ефективного навчально-виховного процесу підготовки висококваліфікованих фахівців. Науково обгрунтовано необхідність гуманізації та гуманітаризації професійної підготовки майбутніх фахівців інформаційної, бібліотечної та архівної справи. Увагу звернено на забезпечення формальної та неформальної онлайн-освіти, що повинне відповідати таким викликам нового тисячоліття: антропоорієнтованому, який заснований на усвідомленні внутрішньої потреби і одночасно об'єктивній необхідності мобільного саморозвитку, умінні адекватно і динамічно контактувати з навколишніми і з самим собою. Гуманізоване онлайн-навчання гарантує, що некогнітивні компоненти навчання розглядаються через стосунки між викладачем і студентом, а також спільнотою, сприяючи спілкуванню та співпереживанню, стимулюючи зацікавленість вдосконалюватись. Встановлено, що гуманізація пропонує чіткі, практичні стратегії навчання для онлайн-навчання, які створюють інклюзивний клімат онлайн-курсу, здатний краще підтримувати когнітивні та афективні відмінності, що співіснують у рамках курсу закладів вищої освіти. Відносини між викладачем та студентом лежать в основі гуманізації, виступаючи сполучною ланкою між студентами. Визначено, що гуманітаризація освіти актуалізує проблему вдосконалення організаційної та управлінської культури майбутніх фахівців на основі розробки особистісно орієнтованих технологій, забезпечує умови особистісного розвитку студента, його самореалізації у професійній діяльності, сприяє підвищенню розумового потенціалу, формування світогляду, духовних зразків поведінки.

Проаналізовано основні напрями організації управлінської комунікації між німецькими та місцевими владними структурами зони відповідальності Тимчасової військової адміністрації (ТВА) та Райхскомісаріату "Україна" (РКУ) в 1941 - 1944 рр. Ці управлінські структури уповноважувалися на безпосереднє здійснення мети і завдань гітлерівської окупаційної політики, але оскільки вони були порівняно малочисельними, то у цих окупаційних зонах України були створені ще й органи місцевого управління, які репрезентувалися обласними, міськими, районними та сільськими управами. Основні процеси управлінської комунікації у зонах відповідальності ТВА та РКУ передбачали організацію внутрішньої службової взаємодії вертикального та горизонтального рівнів між суто німецькими владними структурами та зовнішнього - між німецькими та місцевими органами влади. Владна вертикаль німецьких окупаційних адміністрацій рівня мала максимально закритий і обмежений для місцевих допоміжних органів влади характер. Місцева влада обмежувалась у праві отримання усієї повноти системної інформації щодо реалізації стратегічних завдань окупаційної політики, а ті документи, які отримувало їх керівництво - мали цілком конкретизований суто виконавський характер. Владна вертикаль місцевих органів влади здійснювалася на рівні район (місто) - село. Лише нетривалий термін часу, в окремих регіонах країни, які перебували в юрисдикції ТВА до цього управлінського рівня, додавалась область. Проте після передачі цих територій у відання адміністрації РКУ, нова влада визнала за непотрібне залишати обласні управи у статусі допоміжних органів управління. Усі службові повідомлення німецьких органів влади мали наказовий та безапеляційний характер, а їх одержувачі в особі керівництва органів місцевого управління повинні були їх лише виконувати. Вертикаль німецького управління передбачала порядок повної підвладності органів регіональної та місцевої німецької влади вищому за статусом керівництву. Основними каналами службової комунікації ставали оголошення у пресі, збори службовців органів місцевого управління, телефонограми, накази та розпорядження. Для німецьких органів влади видавалися спеціальні кодифіковані збірники документів, користуватися якими місцевій владі було заборонено. Родовою ознакою німецького військово-окупаційного управління стали паралелізм та дублювання службових повноважень, відсутність реального правонаступництва між адміністраціями ТВА та РКУ, що в умовах глобального воєнного протистояння ставало причиною незадовільного стану ефективності здавалось раціональної та оптимально оформленої адміністративної системи.

Проаналізовано напрямки агрокультурної роботи сільськогосподарської кооперації в роки нової економічної політики (1921 - 1928 рр.) щодо підвищення агрокультури селянського зерновиробництва. Обслуговування нагальних агрокультурних та агровиробничих потреб власників індивідуальних селянських господарств з метою підвищення врожайності селянських посівів насамперед зернових культур для подальшого зростання їх продуктивності і товарності було одним із основних завдань сільськогосподарської кооперації. Дослідження є актуальним з огляду на значення зерновиробництва для продовольчої безпеки України. Мета роботи - з'ясувати напрямки агрокультурної роботи сільськогосподарської кооперації в роки непу щодо підвищення врожайності селянських посівів зернових культур, а отже - і зростання товарності селянських господарств. Теоретико-методологічні засади статті грунтуються на загальнонаукових принципах історичного дослідження. Основоположне значення мають принципи історизму, об'єктивності, системності, всебічності, наступності, науковості, які дали можливість розкрити агрокультурну роботу сільськогосподарської кооперації в роки нової економічної політики (1921 - 1929 рр.) щодо підвищення агрокультури селянського зерновиробництва. Під час написання статті застосовувалися загальнонаукові (структурно-функціональний, наукового аналізу та синтезу, конкретно-пошуковий), власне історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний) методи. З'ясовано, що реалізація всіх форм агрокультурної роботи кооперативної системи сприяла підвищенню врожайності селянських посівів зернових культур, зростанню продуктивності і товарності селянських господарств. Оскільки посіви зернових культур мало практично кожне українське селянське господарство, саме завдяки професіоналізму фахівців сільськогосподарської кооперації, які постійно нарощували господарсько-виробничий досвід і вдосконалювали організаційно-управлінські якості, вдалось посилити інтенсифікацію селянських господарств шляхом механізації, створення прокатних та зерноочисних пунктів, пересувних та стаціонарних ремонтних майстерень та інших заходів. Ці заходи сприяли зростанню процесів масового вступу селян до кооперативних товариств. Кооперація активно сприяла тому, щоб індивідуальні селянські господарства виходили за споживчі рамки і ставали товарними. Просвітницька агрокультурна робота серед селянства щодо впровадження новацій і прогресивних методів обробки земельних площ також набула масштабності й організованості. Тобто, сільськогосподарська кооперація стала важливим чинником покращення життєдіяльності українського селянства і активним учасником впровадження ринкових відносин в сільськогосподарське виробництво загалом і зерновиробництво зокрема.

Висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи. Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887 - 1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою. Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних. Увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю "Популярні книжки". Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: "На безпросветном пути" (1905), "Якої нам треба школи" (1906), "Народні вчителі і українська школа" (1906), "Перед широким світом" (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів. Невід'ємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків. Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного "Словаря української мови" (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України - від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення. Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу.

Розглянуто трансформації, які відбулись у соціокомунікаційній діяльності музеїв України у зв'язку із запровадженням загальнонаціональних карантинних заходів, пов'язаних із пандемією COVID-19. Введення жорстких соціальних обмежень змусило музеї усього світу терміново перевести свою роботу в онлайн режим та зосередитись переважно на сучасних комунікативних інструментах, що уможливлювали віддалений доступ до музейних колекцій та онлайн-комунікацію із суспільством. Вже за перші півроку карантинних обмежень кожна музейна установа обрала для себе найбільш ефективні форми роботи, чим збагатила загальний досвід організації онлайн-діяльності в інститутах соціальної пам'яті. Предмет аналізу - особливості перебудови соціальної комунікації обласних краєзнавчих музеїв України в початковий період локдауну та адаптованого карантину за допомогою використання сучасних інструментів. Визначено, що регіональні музейні установи, спираючись на рекомендації урядових установ, міжнародних та вітчизняних музейних комітетів та власний досвід, накопичений в докарантинний період, зуміли перебороти розгубленість перших днів і тижнів обмеження офлайн-діяльності та запропонувати суспільству оптимальні інструменти та форми доступу до музейних колекцій. З'ясовано, що основними каналами комунікації обласних краєзнавчих музеїв стали соціальні мережі, і в першу чергу мережа Фейсбук. В організації діяльності регіональних музеїв в перші місяці карантинних обмежень активно почали використовувались такі форми комунікації як онлайн-виставки, онлайн-конференції, онлайн-флеш-моби для дорослих та дітей, віртуальні зустрічі з кураторами музейних колекцій, майстер-класи в режимі онлайн, засідання у віддаленому режимі музейних гуртків тощо. Зазначається, що вже два роки поспіль людство продовжує жити в умовах пандемії і пристосовуватися до нових умов комунікації, отже досвід, набутий українськими краєзнавчими музеями в процесі налагодження комунікації із місцевими громадами в перші місяці соціальних обмежень, продовжує залишатися цікавим та актуальним.

Досліджено поняття соціальних комунікацій, які через пандемію та стрімкий розвиток і масове використання інформаційних технологій, зазнали значних змін у нинішньому суспільстві. З'ясовано, що сьогодні конкурентоспроможний фахівець будь-якого профілю має досконало володіти фаховими компетентностями, вміти ефективно здійснювати різновиди соціальних дій, виконувати соціальні функції, встановлювати нормальні соціальні відносини, дотримуючись норм соціальної поведінки, взаємодіяти, а отже, бути соціально орієнтованою особистістю. Щоб зрозуміти сутність соціально-комунікативної компетентності здобувачів вищої освіти, було проаналізовано та узагальнено наукові визначення даного поняття та його складових. Слід зазначити, що науковці здебільшого розглядають соціальну та комунікативну компетентність окремо, але визнають їх взаємозумовленість та взаємозалежність. На нашу думку, соціально-комунікативна компетентність - є невід'ємною складовою професійних якостей будь-якого фахівця та виявляється у здатності успішно й ефективно взаємодіяти з конкретними людьми або групами, досягаючи поставлених цілей. В ході дослідження підкреслено, що сучасна вища освіта переходить до нових форматів освіти, які зумовлені глобальною пандемією, тому змінюються і підходи до способів обміну інформацією між викладачем та студентом, а також між студентами. Акцентовано увагу на значне місце соціальних мереж у освітньому процесі під час дистанційного навчання. Розглянуто окремі платформи соціальних мереж, які викладачі можуть використовувати як інструменти навчання. З'ясовано, що для сучасних викладачів та педагогів в соціальних мережах корисними можуть стати такі функції, як: забезпечення відеозв'язку; спілкування та обмін файлами у створених групах, чатах; можливість групової діяльності; публікація навчальних матеріалів; обговорення публікацій, фото та відео; організація опитувань, анкетування та голосувань; пошук освітніх заходів, подій чи конференцій тощо. Використання соціальних мереж для освітніх цілей значно покращує соціально-комунікативні навички, формує лідерські якості, удосконалює цифрову обізнаність.

Актуальність дослідження полягає у важливості збереження музеїв, їх фондів та експонатів, які містять вагомий інформаційний потенціал, який варто залучати до процесу навчання. Мета дослідження - розглянуто проблему використання інформаційного потенціалу музеїв для формування професійної компетентності студентів. Методологія дослідження спирається на регіоналістичні підходи вивчення проблеми. У ході дослідження використовувались загальнонаукові методи (аналізу, синтезу, порівняння). Для виокремлення основних характеристик, інновацій, історичних зав'язків використовувався SWOT-аналіз інформаційного потенціалу музеїв. Для опрацювання, типологізації і моделювання різного роду інформації залучались джерелознавчі методи. Крім того, в ході дослідження враховувався власний досвід роботи авторів, як екскурсоводів у музеях. Наукова новизна полягає у створенні комплексного дослідження проблематики використання інформаційного потенціалу музеїв для формування професійної компетентності студентів. На основі критично проаналізованих фактів та реконструкції окремих подій доведено, що синергія музеїв спрямована на вивчення рідного краю (історичного минулого, освітніх традицій, біографістики, мистецтва, побуту тощо), збереження і популяризацію історичного досвіду. Всі ці чинники можна використати для формування професійної компетентності студентів. Наведено конкретні приклади із практичної діяльності музеїв, спрямовану на запровадження в освітню діяльність інноваційних методик. Висновки. Ретроспективний логіко-системний аналіз інформаційного потенціалу музеїв для формування професійної компетентності студентів, дозволив окреслити такі основні тенденції: передається культурно-історичний досвід через педагогічні методи в умовах музейного середовища; враховується інформативність музейних предметів; здійснюється інтерактивна комунікація.

Досліджено цифрову трансформацію України в ракурсі ефектизації комунікації влади з народом. За рахунок цифрових технологій забезпечується механізм відкритості інформаційного поля, доступності у використанні інформації як ресурсу. Акцентовано увагу як на позитивних сторонах цифрової трансформації (наближення до світових технологічних змін, поліпшення в сфері послуг для населення, зниження рівня корумпованості державних органів влади та ін.), так і на негативні у формі зростання можливостей до цілеспрямованої обробки масової свідомості людей з послідуючими негативними проявами: девальвацією цінностей, гіпердевіантною поведінкою частини населення, асоціальними діями. Увага звернута на негативні впливи на молодь, підлітків з послідуючими невротизаційними проявами. Зважаючи на масовізацію негативних проявів, увагу звернуто на механізми ефективної кіберсоціалізації молоді, людей з особливими потребами, осіб старшого віку. Акцентовано увагу на розробці та шляхах до реалізації Національної стратегії зі створення безбар'єрного простору в Україні. Рівень нових використовуваних форм комунікації настільки високий, що автори взяли на себе сміливість погодитись з думкою частини науковців про комунікативну революцію, про цифрову комунікацію як стратегічний засіб розвитку сучасного суспільства. На користь думки про цифрову комунікацію як базис для соціальної революції в статті наводяться аргументи: рівня, кількості і якості електронних послуг; участі людини в системі електронних платежів; поширення мережі інтернет, зростання цифрової грамотності та ін. Для проведення ефективної соціальної революції увагу звернуто на "правильне насичення" інформаційного поля, на необхідності формування моделі публічного управління з базовою цифровою платформою, електронним урядуванням та загальною цифровізацією соціуму. Звернута увага на підготовці спеціалістів, відповідальних за комунікації в державних органах. Сучасна нормативно-правова база не охоплює всі основні елементи, необхідні для забезпечення ефективної комунікації між владою і народом, тому варто вказати на необхідність подальших наукових досліджень проблеми цифрової трансформації в Україні, особливо що стосується технологій по забезпеченню поліпшення комунікації влади з народом і навпаки.

Обгрунтовано нову роль соціальної комунікації у сучасному інформаційно-комунікаційному просторі. З'ясовано обмеженість використання у соціологічному дискурсі теорії "інформаційного суспільства", пропонуючи нові підходи у визначенні сутності соціальної комунікації та її впливу на процеси трансформації світової спільноти. Аналіз тематики сучасних наукових досліджень призводить до висновку про необхідність приділити увагу змісту комунікаційних процесів у діяльності соціальних інститутів та соціальних практик, що зароджуються, на основі новітніх комунікаційних технологій, що надалі дозволить посилити практичну значимість соціологічної науки в цілому. Розглянуто багатоаспектний і багатогранний соціальний феномен, пов'язаний з інформаційними та комунікаційними технологіями, що інтенсивно змінюються. Аналізується історичний процес формування іКП першим елементом якого виступала людська мова, як перший канал соціальної комунікації, що виникла в ході трудової діяльності первісних людей. Згадується мовний канал соціальної комунікації як ефективний засіб взаємодії у відносинах людей. У дослідженні акцентується увага на важливих функціях розвитку суспільства, зокрема: пізнання та розуміння, пояснення та передчуття, самовираження та саморозуміння, соціальне пізнання та вплив, розвиток основних форм відносин у людському колективі, соціалізація, переконання та ін. Разом з цим, розглядаються головні функції соціальної комунікації: досягнення поставленої мети; підтримка її внутрішньої структури в динамічному та гнучкому стані; адаптація до зовнішнього середовища; здатність змінюватись або навіть удосконалюватися. У процесі дослідження було з'ясовано, що людська мова в інформаційно-комунікаційному просторі виступає як окрема структурна одиниця, і як окремий канал комунікації.

Розкрито актуальну проблему використання документно-комунікативних технологій у діяльності об'єднаних територіальних громад України. У зв'язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи, яка супроводжується децентралізацією та створенням дієвих інститутів місцевого самоврядування - об'єднаних територіальних громад, на місцеву владу покладається низка нових функцій та повноважень. Серед них, чи не найбільш вагомими, є організаційні, забезпечення соціального захисту та створення умов для сталого розвитку місцевих громад. Особливо нагальною в означеному контексті постає проблема документно-комунікаційного забезпечення діяльності об'єднаних територіальних громад, що, у свою чергу, залежить від правильної організації та ефективного функціонування як внутрішньо організаційних зв'язків з обміну інформацією та документами, так і зовнішніх - налагодження ефективної комунікації з усіма учасниками комунікативної взаємодії: державними органами влади, жителями ОТГ, широкою громадськістю тощо. З'ясовано, що за умов становлення та розвитку цифрового суспільства, упровадження інноваційно-комунікативних технологій, відбуваються кардинальні зміни в інформаційній діяльності та веденні організаційної роботи органами публічного управління. Відтак об'єктом дослідження стали документно-комунікативні технології у діяльності органів місцевого самоврядування. Здійснено спробу проаналізувати сучасний стан, позитивні сторони документно-комунікативної діяльності органів місцевого самоврядування та результативність використання ними інноваційних технологій. З'ясовано, що основними комунікаційними інструментами взаємодії більшості об'єднаних територіальних громад з громадськістю є: функціонування каналів прийому звернень громадян (особистий прийом громадян, надання інформації за запитами на інформацію, електронні звернення); традиційні інформаційні стенди та оголошення; взаємодія із засобами масової інформації; висвітлення інформації у місцевих друкованих виданнях, на офіційному вебсайті, у мережі "Інтернет", соціальних мережах та відеохостингу Ютуб. Проведене дослідження встановило, що саме сайти та сторінки ОТГ у соціальних мережах є наразі одними з найбільш використовуваних комунікативних інструментів для підтримання зв'язку з органами влади, засобами масової інформації, громадськістю тощо.

Значення мови як ретранслятора інформації, кваліфікатора досвіду, основного засобу спілкування, матеріального виразника ментальності стає чимраз очевиднішим. Мова відтворює об'єктивну пізнану дійсність і є одним з індивідуальних маркерів нації, вона забезпечує комунікацію у всіх сферах суспільного життя. Нові медійні контексти спонукають до розвитку незвичних неосемем, але це явище можливе за умови, якщо проєкція похідного значення закладена в семантиці вихідного лексико-семантичного варіанта. Неологізм становить собою номінативну одиницю, що утворилася за продуктивною і регулярною словотвірною моделлю в певний період розвитку суспільства і може перейти в розряд загальновживаної лексики за умови її мовленнєвої актуальності й частотності використання, перш за все - у засобах масової комунікації. Перша чверть ХХI ст. поставила людство загалом і український соціум зокрема перед новими викликами. Цей період для всієї планети означився появою нового вірусу SARS-CoV-2, що спричинив розвиток хвороби covid-19. Висвітленню індивідуальних і соціальних, фізичних і психологічних проблем, пов'язаних із захворюванням, що викликається зазначеним вірусом, приділяють значну увагу журналістські видання. Вони закріплюють у суспільному мовленнєвому вжитку інновації, що виникли у процесі міжособистісної комунікації та огранилися в журналістському опрацюванні. Продемонстровано контекстну реалізація зазначених лексем, які є домінантами Інтернет-ужитку. Саме вони характеризують не лише психологічний стан людей, прояви їхньої тривожності, страху, емоційну напругу тощо, а й кризу в економіці, що не могла не позначитися на фінансово-матеріальному становищі багатьох родин. Неологізми, тематично пов'язані з номінаціями на позначення нового вірусу та його впливу на людину й суспільство, слід класифікувати з огляду на їх лексико-граматичну приналежність, морфемну будову, стилістичне забарвлення тощо. Потребує унормування і їх правопис. Презентуючи новини з усіх сфер життя, засоби масової комунікації використовують живомовний лексичний матеріал, трансформують його і вводять у суспільне мовлення. Інноваційна лексика є мовним маркером сучасного суспільства. Потрапляючи в засоби масової комунікації, вона набирає нових проявів на мовленнєвому рівні і потребує подальшого лінгвістичного опрацювання і фахової інтерпретації. Особливо актуальним це є для тієї частини лексики, яка із плином часу перейде з мовленнєвого обігу до мовної системи. Потребують упорядкування та унормування лексико-семантичні, словотвірні, графічні й орфографічні аспекти, пов'язані з уживанням неолексем у засобах масової комунікації. Описані лексичні маркери сучасності не вичерпують усього обсягу наявних новотворів, а дають лише загальне уявлення про динаміку змін у словниковому складі сучасної української мови, тому перспективи подальших розвідок полягають не лише в розширенні об'єкта аналізу, а й у визначенні та описі специфіки семантичних процесів, що спричиняють розвиток нових значень, та у виявленні й інтерпретаціях словотвірних процесів і моделей, що є регулярними і продуктивними під час творення неолексем.

Проаналізовано проблеми цифрової нерівності або цифрового розриву в сучасному інформаційному суспільстві через призму міждисциплінарного інформаційно-комунікаційного підходу. Цифрова нерівність розглядається на міжнародному рівні та рівні соціуму як складний і багатоаспектний процес. Показано специфіку digital divide через поведінку "інфобагатих" і "інфобідних". Охарактеризовано основні соціальні чинники впливу на цифрову нерівність і специфіку їхнього прояву в Україні. Інформаційна нерівність як вид соціальної нерівності існувала завжди в усіх суспільствах і є їх невід'ємною характеристикою. Більшу частину своєї історії населення розділялось на освічену, інформаційно обізнану еліту й малоосвічену масу. Можливості доступу до знань/інформації мали переважно вихідці з вищих прошарків. Останнє відповідало їхньому статусу і відгороджувало від маси. Digital divide тією чи іншою мірою присутній в усіх суспільствах і вважається однією з головних соціально-економічних проблем, яку мають долати на національному і міжнародному рівнях. Без телекомунікаційних технологій сьогодні неможливо досягнути економічного зростання. Поширення товарів і послуг через інтернет, безпаперові трансакції, безмежна оперативна інформація, безліч освітніх і науково-дослідних платформ значно змінюють світ. Доступ до інтернету, використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), соціальних мереж, такі як Twitter, Facebook, створюють онлайн-групи зі схожими інтересами та проблемами. Інтернет і ІКТ певним чином видозмінюють суспільство, покращуючи взаєморозуміння, привчаючи людей знайомитись з новими ідеями, здійснювати ділові операції, оцінювати новини тощо, що певним чином, відсторонює, ізолює групи, не підключені до Інтернету. Інформаційна нерівність пояснюється також особистісно-соціальними чинниками, куди відноситься нерівні можливості соціальної адаптації до нових процесів і реалізації природних здібностей, світоглядні, психологічні (брак мотивації, потреби), мовні тощо.

В незалежній Україні значно підвищився рівень опрацювання наукових проблем, пов'язаних з історією функціонування фінансових установ Російської імперії. Незважаючи на те, що сучасні вітчизняні дослідження діяльності фінансових установ Російської імперії в Україні ХIХ - початку ХХ ст. базуються на широкому використанні архівних джерел, актуальною є проблема представлення загальної характеристики фондів, що пов'язані з цією проблематикою, і які зберігають в державних архівах нашої країни. Мета статті - охарактеризувати наявність архівних фондів фінансових установ Російської імперії ХIХ - початку ХХ ст. в державних архівах України за типами і видами цих установ та надати перелік архівних фондів зазначених установ у державних архівах. Для побудови переліку архівних фондів фінансових установ Російської імперії, що діяли на території України у ХIХ - початку ХХ ст., було використано путівники та анотовані реєстри описів державних архівів України. Розгляд, у яких архівах зберігають архівні фонди, було надано за такими фінансовими установами: банки, казенні палати, державні скарбниці, казначейства, податні інспектори, податкові присутствія, оціночні комісії, акцизні установи, митні установи, кредитні ощадно-позичкові товариства та каси, страхові установи. У фондах держархівів України представлені майже всі типи і види фондів архівних документів фінансових установ Російської імперії ХIХ - початку ХХ століть. Наймасовішими кількісно фондами, що зберігаються майже в усіх обласних державних архівах України, є архівні фонди податних інспекторів та архівні фонди кредитних і ощадно-позичкових товариств, ощадно-позичкових кас та позико-кредитних організацій. На основі загальної характеристики фондів архівних документів фінансових установ Російської імперії ХIХ - початку ХХ століть можливе подальше їх вивчення з метою визначення певних закономірностей формування зазначених фондів, особливих рис функціонування фінансових установ на українських землях в ХIХ - на початку ХХ ст., виявлення специфічних для України фондів та архівних документів фінансових установ, а також унікальних фінансових документів.

Проаналізовано інформаційні джерела Комунальної установи "Ізмаїльський архів", що відносяться до періоду з 1944 р. по 1953 рр. Як офіційна установа Ізмаїльський архів почав працювати у 1940 р. В історії установи було чимало трансформацій: від Акерманського обласного державного архіву Управління Народного комісаріату Внутрішніх справ до Філії державного архіву Одеської області в місті Ізмаїл. У своєму теперішньому статусі архів працює та популяризує пошуково-дослідну роботу з 1997 р. Нині КУ "Ізмаїльський архів" уявляє собою унікальне зібрання пам'яті попередніх поколінь, історії придунайського регіону. Умовно архівні фонди КУ "Ізмаїльський архів" поділяються на два періоди: дорадянський і радянський. Фонди радянського періоду містять інформацію з 1944 р., яка зберігається у 711 фондах, або 90 245 справах. Надано аналіз лише частини фондів радянського періоду, а саме тих, що стосуються процесу колективізації в Придунав'ї. На основі широкого кола нових джерел проаналізовані події, пов'язані з проведенням колективізації в Ізмаїльській області. Доведено, що колективізація в Придунав'ї просувалася доволі повільно. Наведено приклади порушень вступу до сільськогосподарських артілей. Проаналізовано процес створення та відновлення колгоспів у 1945 - 1947 рр. Представлено рішення деяких протоколів засідань колгоспів. У структурі КУ "Ізмаїльський архів" можна виділити 7 груп, у яких містяться документи щодо процесу колективізації в регіоні. Це фонди місцевих органів державної влади та державного управління; органи юстиції та суду; заклади планування, статистики та звіту; заклади та організації керування промисловістю; комбінати та заводи; заклади, підприємства та кооперативні організації сільського господарства та рибальства; торгові заклади та організації; фінансові заклади. Більша частина документів, які зберігаються в КУ "Ізмаїльський архів" є унікальними та важливими. Вони дають можливість сучасним дослідникам вивчати історію краю в різних аспектів: економічному, етнічному, політичному та соціальному. Сучасні методи вивчення, збереження та обробки архівних матеріалів дозволяють нам не лише точніше і краще уявити історію нашого регіону, а й засвоїти уроки історії щодо змісту соціальних функцій науки в суспільстві.

Досліджено рівень впровадження електронного документообігу в публічному управлінні як складової підвищення ефективності та прозорості діяльності органів державної влади. Електронний документообіг виступає ефективним інструментом організації та адміністрування інформації, на основі якої і відбуваються управлінські процеси. Обробка вхідних даних, аналітичне відпрацювання інформації, прийняття відповідних управлінських рішень - все це відбувається в умовах цифрової трансформації у вигляді електронних документів та за допомогою оптимізаційних механізмів у вигляді Систем електронного документообігу (СЕД). Оскільки інформаційні потоки є різно-типовими, багатоаспектними і кількісно великими, то й інформаційна інфраструктура, цифрові засоби для опрацювання такої інформації повинні бути відповідно ефективними. Від цього в великій мірі залежить діяльність органів державного управління та місцевого самоврядування, вирішення проблем як державного, так і регіонального рівнів. Звернуто увагу на нормативно-правове забезпечення запровадження електронного документообігу в публічному управлінні та вказано на необхідність своєчасного узаконення на рівні Конституції України змін по децентралізації у відносинах між центральними та місцевими органами влади при неухильному забезпеченні унітарного устрою нашої держави. Врахуванню підлягають і такі особливості децентралізації, як забезпечення територіальним громадам різнорівневого самоврядування (фінансового, ресурсного, функціонального та ін.) при збереженні територіальної цілісності, але з можливістю розвивати регіони. Органи влади, створюючи спеціальні веб-портали, забезпечують можливість громадянам вступати в систему адміністративно-господарських відносин, переходити від однієї служби до іншої без необхідності знову посвідчувати свою особу. Інформація і послуги спеціально тематично групуються за життєвими ситуаціями або за конкретними галузями і в такому вигляді надаються громадянам у формі різноманітних документів. Така інформатизація приводить до корінного переосмислення ролі і структури органів влади. Завдяки простій взаємодії з органами влади і доступу до публічної інформації, офіційних документів і рішень адміністративних орга нів, громадяни мають кращу поінформованість і з більшим бажанням беруть участь у процесі вирішення державних справ. Увагу звернуто на удосконалення форм електронної демократії, зокрема - електронні послуги, місцеві референдуми, долучення до петиційної процедури, тощо. Відповідно на місцевому рівні, в контексті впровадження електронного документообігу, необхідним постає: впорядкування адміністративних процедур, стандартизація розпорядчих документів, застосування систем електронного документообігу в публічному управлінні та ін. Враховуючи актуальність, багатогранність та комплексність проблеми впровадження електронного документообігу в публічному управлінні, варто обумовити подальшу необхідність досліджень інструментів організації та адміністрування інформації в умовах удосконалення децентралізаційних процесів, вивчення інструментів місцевих референдумів, навчання персоналу територіальних громад, розбудова громадянського суспільства.

Сьогодні вже неможливо зупинити швидке розповсюдження гаджетів, рідерів, мобільних телефонів як засобів доступу до ресурсів інтернет, у тому числі до бібліотечного контенту глобальної мережі. Неможливо також змінити ситуацію у бік актуалізації електронного читання, загальновизначним є той факт, що найбільш ефективне інформаційно-бібліотечне обслуговування населення досягається шляхом створення електронних бібліотек. Електронні бібліотеки можуть складатися з колекцій електронних документів (оцифрованих традиційних матеріалів, або створених відразу в електронному вигляді), та систем з уніфікованим підходом до виробництва, зберігання, організації різноманітної інформації. Описані основні елементи оцифрування бібліотеки як складової інформаційного суспільства, що розвивається. Бібліотечні сайти - це ворота в бібліотеку, її візитна картка в Інтернет просторі. Акаунти у соціальних мережах та блоги різко підвищують інтерактивність обміну інформацією і відвідуваність бібліотечних сайтів, в цілому підвищують інтерес до бібліотеки з боку існуючих і потенційних користувачів. Глобальна переорієнтація пріоритетів у роботі бібліотечно-інформаційних установ, у зв'язку зі створенням електронної бібліотеки, є очевидною, вона спрямовується на розвиток мережевих технологій, електронних ресурсів, інформаційного сервісу, бібліотечної кооперації. Цифрові бібліотеки, електронні колекції, системи електронного резерву, онлайнові каталоги публічного доступу, бази даних електронних журналів та інші іР стали популярними засобами доступу до джерел інформації. Створення електронних, цифрових бібліотек сприяє глобалізації світового інформаційного співтовариства, відкриває принципово нові умови доступу до віддалених іР і забезпечує рівні права користувачів на отримання необхідної інформації. Проаналізовано інтенсивність впливу Інтернету на довідково-бібліографічне обслуговування користувачів бібліотек, та необхідність реорганізації довідково-бібліографічних служб, зміни у традиційних функціях бібліографії.

Проаналізовано домінантну роль консолідованої інформації як основи розвитку інформаційного суспільства ХХI ст. Визначено, що сучасне інформаційне суспільство потребує достовірної інформації у зв'язку з використанням не просто інформаційних потоків для констатації фактів, а застосування даних із метою забезпечити якісну інформаційно-аналітичну діяльність будь-якої установи; створювати та реалізовувати затребувані споживачами інформаційні продукти та послуги; здійснювати комплексний аналіз інтелектуального капіталу установи з метою оптимізації її діяльності. Зазначено, що нова галузь наукових знань - консолідована інформація - маловивчена й містить ряд дискусійних питань. Встановлено, що зі сферою консолідованої інформації тісно пов'язана інформатика фундаментальна наука, яка займається розробленням методології створення інформаційного забезпечення процесів управління будь-якими об'єктами на базі комп'ютерних інформаційних систем. Описано поняття "інформація" та "консолідація". Інформація відомості та дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Консолідація означає оброблення інформаційного матеріалу, розташування даних у хронологічному порядку або за іншими формальними ознаками. Результатом консолідації може стати видання збірників з окремих галузей, прийняття відповідних рішень на рівні всіх гілок влади чи конкретної організації. Зазначено, що "консолідована інформація" має англомовний відповідник Competitive Intelligence. Консолідована інформація це знання, певним чином дібране, проаналізоване, оцінене, можливо, реструктуризоване й переформатоване для послуговування під час вирішення повсякденних питань, прийняття рішень, задоволення інформаційних потреб клієнтів або соціальних груп. Консолідація даних це клас програмних продуктів, призначених для підготовки звітності в групах компаній для внутрішніх (керівництво, бухгалтерія) і зовнішніх споживачів (зокрема, державних органів). Жодна інституція не може ефективно функціонувати в умовах гострої конкурентної боротьби, не маючи у своєму розпорядженні новітньої, повноцінної, достовірної, релевантної інформації, яка є основою створення інформаційних продуктів консолідованої інформації в сучасному суспільстві. Установлено, що в працях зарубіжних науковців консолідовану інформацію називають конкурентною розвідкою, діловою розвідкою, бізнес-розвідкою. Під цими поняттями розуміють процес пошуку й перетворення даних на інформацію й знання, зокрема про бізнес, для вирішення проблем шляхом ухвалення неформальних рішень; відстеження даних, які у відкритому доступі, про конкурентів й формування на підставі консолідації інформації конкурентоспроможної моделі розвитку організації. Використання новітніх технологій передбачає аналіз шляхів захисту консолідованої інформації - методів інформаційної безпеки. Доведено, що порушення цілісності, конфіденційності й доступ до конкурентозначимої інформації може негативно відобразитися на споживачах інформаційного продукту.