Розглянуто головний твір (документ) Кирило-Мефодіївського братства "Книги буття українського народу" - відображення української духовної ситуації середини 1840-х, квінтесенція української думки, наснаженої візією національного відродження. "Книги буття" - чи не найпізніший документ Кирило-Мефодіївського братства, напрацювання, написане М. Костомаровим під кінець 1846 р. На його ідеології відбилися дискусії у вузькому колі братчиків (Гулак, Білозерський, Шевченко), їх листування (зокрема, листи Куліша до Костомарова), а найбільше - літературні твори Шевченка і Куліша. Головною передумовою його постання була атмосфера духовного піднесення, що почалося з виходом "Кобзаря". "Книги буття" - це також відгук на ширення в Україні слов'янської ідеї, що набувала смислу національного відродження.

Досліджено розвиток українських громадських організацій "Кирило-Мефодіївського товариства", "Руської бесіди", "Просвіти" і їх роль у збереженні суспільно-політичного та літературно-мистецького інформаційного поля за різних історичних умов з виходом на сучасну дорожню карту формування національної ідентичності.

Розглянуто зміни в освітній сфері на території українських губерній Російської імперії першої третини XIX ст. Україна під владою Російської імперії на початку XIX ст. поділялася на три відмінні історико-географічні території з різним політичним досвідом і культурними впливами: по-перше, Лівобережжя і Слобожанщина, по-друге, Правобережжя, по-третє, Південна Україна. Спільний освітній простір в 30-х роках XIX ст. тільки формувався як в межах всієї імперії, так і окремих регіонах, приєднаних до її складу в різний час. Можна виокремити декілька рівнів цього простору: по-перше - загальноєвропейський; по-друге - імперський, по-третє - регіональний, який в масштабах імперії певною мірою міг бути і національним, по-четверте - особистісний.

Проаналізовано рівень наукової розробки проблеми етнокультурних і націєтворчих процесів на українських землях в кінці XVIII - середині XIX ст. Здійснено аналіз концептуальних понять, дотичних до проблем українських етнокультурних і націєтворчих процесів. Простежено й охарактеризовано основні тенденції в етнічних і націєтворчих процесах у досліджуваний хронологічний період. Увагу приділено етнокультурному та націєтворчому відродженню в 30 - 50-х рр. XIX ст. З'ясовано визначальні здобутки та втрати у вітчизняних етнокультурних і націєтворчих процесах кінця XVIII - середини XIX ст.

Розглянуто питання структури торгівлі Київської губернії в I половині XIX ст., мережі закладів постійної та непостійної торгівлі, асортименту продовольчих і непродовольчих товарів на ринках. Підготовлено засади для біографічного підходу в дослідженні організаторів і виконавців торговельних оборудок: купців (українських, російських, єврейських, іноземних), поміщиків, священства, козацтва, селянства (селяни державні та поміщицькі). На основі аналізу історіографії та архівних матеріалів виокремлено закономірності й особливості розвитку торгівлі.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш5(4УКР)-34 + Т3(4УКР)570-8 Кармелюк, У.Я.

Рубрики:

Література

Історія

Шифр НБУВ: ВА819943 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Чорноморське козацьке військо було створене напередодні російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. з метою залучення колишніх запорожців до мобільних загонів, які не лише охороняли б південні рубежі Російської імперії (сучасну територію Південної України) від ворожих проникнень, а й сприяли б визволенню та приєднанню до імперії нових територій. З перших днів війни чорноморці брали участь у звільненні Очаківської області від гніту Оттоманської Порти. На їх шляху знаходились численні турецькі фортеці, серед яких своєю непідступністю вражала Очаківська. На основі фактологічного матеріалу, висвітленого в працях істориків XIX ст. (А. Скальковського, С. Ушакова, П. Короленка, Є. Феліцина, І. Дмитренка) та ХХ ст. (В. Голобуцького, І. Сапожнікова, Т. Гончарука, О. Бачинської, Р. Шияна, А. Ложешник), а також архівного матеріалу Державного архіву Краснодарського краю розкрито участь козаків Чорноморського війська в Очаківській кампанії. Для чорноморців Очаківська кампанія розпочалась у травні 1788 р., коли головнокомандуючий О. Суворов та командуючий весловим флотом Російської імперії запросили їх козацьку флотилію для укріплення узбережжя біля Кінбурнга. Та перевіркою на боєготовність війська стали події 7 та 17 - 18 червня 1788 р., коли козаки зустрілися з турецькою флотилією Гасана-Паші, завдавши їй значних втрат. Чорноморці з гідністю долали перешкоду за перешкодою у вищеназваній кампанії, серед яких були й Хаджибейський бастіон та острів-фортеця Березань. Але підсумком кампанії став штурм Очаківської фортеці, в авангарді якого знову перебували чорноморці.

Увагу приділено інтелектуальному внеску Кирило-Мефодіївського товариства у формування нової української ідентичності. Акцентовано на формуванні уявлень у здобувачів освіти засобами естетичного навчання при вивченні теми "Кирило-Мефодіївське братство". Розглянуто участь кирило-мефодіївців у роботі Київської археографічної комісії. Досліджено соціально-економічні умови формування історичних поглядів кирило-мефодіївців. Висвітлено питання взаємин П. Куліша та київського губернатора І. Фундуклея. Розкрито також роль П. Куліша у формуванні творчої особистості І. Нечуя-Левицького. Вивчено тему "Кирило-Мефодіївське братство" в курсі історії України: інноваційні підходи формування медіа компетентності. Розглянуто педагогічні умови формування медіаграмотності здобувачів освіти на уроках історії України (на прикладі теми "Кирило-Мефодіївське братство"). Висвітлено сучасні ідеї та принципи функціонування держави, викладені у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства.

Мета роботи - висвітлення трансформацій світогляду й діяльності Л. Жебуньова - одного з найактивніших діячів українського національного руху двох перших десятиліть XX ст. Методологія дослідження грунтується на персоналістичному та системному підходах, принципах науковості, історизму, на використанні історико-генетичного, історико-типологічного, історико-системного методів. На основі архівних та опублікованих джерел і літератури досліджено особливості формування особистості Л. Жебуньова, його еволюцію від ідеології та соціальної практики російського соціально-революційного народництва до участі в українському національному русі. Визначено місце й роль діяча в ряді українських громадських організацій, партій, осередків, органів преси, його вплив на процес утвердження української національної свідомості у суспільстві. Створено цілісний образ Л. Жебуньова як послідовного борця за українську національну справу. Висновки: Л. Жебуньов пройшов складний шлях формування та еволюції світогляду, суть якого вбачається у переході від російського народництва 70-х рр. XIX ст. до свідомого українства на початку XX ст. У 1904 - 1917 рр. він належав до найактивніших учасників українського національного руху, зокрема відігравав помітну роль у діяльності Полтавської громади українських демократів, Загальної безпартійної організації, Української демократичної та Української демократично-радикальної партій, київської "Просвіти", Товариства українських поступовців, в органах української преси, особливо газеті "Рада", в Українському клубі тощо. Організаційна, публіцистична, видавнича, агітаційно-пропагандистська діяльність Л. Жебуньова сприяла поширенню української національної свідомості в перші десятиліття XX ст.

На основі значного корпусу історичних джерел і наукової літератури досліджено культурні комунікації мешканців повітових міст і містечок Правобережної України доби Російської імперії крізь призму формування освітньо-культурного середовища, окресленого межами культурного простору міст, у якому розгортається духовна взаємодія та взаємовпливи містян різних соціальних, етнорелігійних, професійних страт. Простежено точки перетину їхніх культурних контактів з акцентом на освітній і просвітницькій спрямованості, якими на різних етапах імперської доби були навчальні заклади, бібліотеки, друкарні, книгарні, театри, громадські товариства, преса, масові культурні заходи. Підкреслено соціальну функцію освіти та її роль у державній політиці русифікації мешканців міст. Обґрунтовано вагомість державного чинника у формуванні освітньо-культурного середовища. Стверджено, що в пізньоімперський період у культурному довкіллі набуває ваги позиція муніципальної влади та міської громадськості в реалізації культурних проєктів. З'ясовано специфіку міського культурного простору Правобережжя, яка проявлялася в протистоянні двох культур - польської (шляхетської) та російської (державної), існуванні ще і єврейської, а також в утвердженні української модерної культури та української ідентичності. Зазначено, що дослідженню притаманні міждисциплінарна спрямованість, застосування системно-структурного аналізу та функціонального підходу, використання методик культурного трансферу, мережевого аналізу.

Розглянуто комплекс описово-статистичних джерел з історії України останньої чверті XVIII – першої половини ХІХ ст., що з'явилися в результаті проведення картографічних, геодезичних та описових робіт, становлення системи адміністративного обліку населення у Російській імперії. Досліджено методику упорядкування описово-статистичних документів, їхню джерельну базу, атрибуцію та рівень інформативної репрезентативності джерел. Увагу приділено здійсненню комплексної та неупередженої оцінки описово-статистичних документів останньої чверті XVIII – першої половини ХІХ ст. як історичних джерел. Уперше реконструйовано джерельну базу військово-топографічних, економічних приміток до картографічних матеріалів Генерального межування; уведено до наукового обігу раніше не задіяні різновиди військово-топографічних описів. З'ясовано вплив різних форм землеволодіння (приватного, державного, вакуфного) на проведення межування в окремих (національних) регіонах Російської імперії. Проаналізовано діяльність межових контор (Слобідської, Катеринославської (Новоросійської), Таврійської, Бессарабської), встановлено шляхи вдосконалення роботи цих установ (збільшення штатного розпису, запровадження методів матеріального стимулювання робітників, використання різних методик обрахування земельної площі). Розкрито визначення поняття "описово-статистичні джерела". Окреслено риси, притаманні досліджуваній групі історичних джерел. Висвітлено проблему вдосконалення матеріально-технічної бази проведення топогеодезичних досліджень та межувальних робіт у Російській імперії; умови праці співробітників межових контор та місцевих землемірів. Розглянуто питання становлення системи підготовки військових топографів та співробітників межових контор, впровадження нових методів теоретичного та практичного навчання представників цієї галузі знань.

Висвітлено проблему відсталості землеробства в Україні, проаналізовано вплив наукових знань на розвиток сільського господарства та земельних ресурсів, розкрито важливі зміни в системі землеволодіння та землекористування на початку XIX ст. На території країни існували дві соціально-економічні системи: стара, що базувалась на натуральному господарстві та прикріпленні селян до землі, та нова, що грунтувалася на принципах товарного виробництва та використанні вільної робочої сили і машинної техніки. Відкидання феодалізму дозволило підвищити ефективність виробництва та покращити умови життя людей, про те на території України продовжували панувати кріпосницькі відносини, коли селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків та держави. Аграрні закони в Російській імперії відігравали важливу роль у регулюванні відносин між поміщиками та кріпосними селянами, що сприяло стабільності феодальної системи господарювання. Після скасування кріпосного права у 1861 році, стало можливим відновлення земельної власності та підвищення рівня життя населення. У першій половині XIX ст. в Україні відбувався важливий період розвитку землеробства, який супроводжувався застосуванням нових наукових знань та протистоянням кріпосницькій системі. За цей період було впроваджено нові технології в галузі землеробства, які забезпечили збільшення виробництва продукції та покращення якості врожаїв. Нові капіталістичні відносини, розвиток торгового землеробства та використання наукових знань стали важливими факторами економічного розвитку. Одним з найбільш значущих змін в цьому періоді була модернізація цукрової промисловості, яка стала однією з провідних галуей в економіці України, проте, розвиток цукрової промисловості був пов'язаний зі зловживанням кріпосницької системи, яка ще не була повністю відмінена в цей період. Кріпосні селяни використовувалися як примусова робоча сила в цукровому виробництві, що затримувало розвиток галузі та загострювало соціальні проблеми. У цій ситуації наукові дослідження та розробки землеробства стали важливим фактором, що сприяв розвитку сільського господарства в Україні. Велика увага була приділена покращенню технологій обробітку грунту та вирощування рослин, що допомогло підвищити врожайність і якість сільськогосподарської продукції. Значний вклад у розвиток землеробства на українських землях зробили вітчизняні підприємці та інвестори. Вони вкладали значні кошти в покращення технологій землеробства, будували нові сільськогосподарські підприємства та здійснювали інвестиції в аграрну інфраструктуру.