На основі широкого кола праць вітчизняної та європейської етнології, результатів польових досліджень автора, даних із українських і польських архівів, опублікованих джерел і мемуарів комплексно проаналізовано осінньо-зимову календарну обрядовість Бойківщини кінця XIX - 30-х рр. XX ст. Простежено головні мотиви та семантичне наповнення осінньо-зимових християнських свят на теренах історико-етнографічного масиву. Уточнено календарні межі сезонів у традиційних народних уявленнях українців Бойківщини. Розглянуто генезу та сучасні форми побутування окремих архаїчних явищ звичаєво-обрядової культури горян. Виокремлено та досліджено маловідомі у сучасній українській етнології реліктові обрядодії в різдвяно-водохресному циклі свят на Бойківщині. Введено до наукового обігу матеріали етнографічних експедицій, що зафіксовані автором на теренах Польщі від українців Західної Бойківщини - переселенців у рамках акції "Вісла" 1947 р.

Комплексно досліджено історію формування джерельної бази дослідження традиційної ігрової культури населення України. Представлено погляд на цей процес як на послідовне накопичення опублікованої джерельної інформації про колективну традиційну ігрову творчість української людності в тогочасних умовах. Щодо загального інформаційного потенціалу, то за період у понад двісті років вітчизняними дослідниками в галузі вивчення традиційної культури за результатами широкого етнографічного українського руху та на засадах національної етнографічної школи побудовано фундамент джерельної бази дослідження традиційної ігрової культури української людності, який становить понад дві сотні найменувань видань джерельного матеріалу, що містять понад три тисячі описів і згадок народних ігор і розваг та ігрових явищ у життєдіяльності українців. Корпус народних ігор при значній варіативності становить понад дві сотні традиційних ігор. Наявний джерельний корпус дає змогу ширше розгорнути етнографічні та культурологічні дослідження традиційної ігрової культури українців.

Проаналізовано основні напрями дослідження свята, святкових видовищ та їх супутніх феноменів (ритуалів, звичаїв, пісень, обрядів тощо) у дисертаційних дослідженнях cучасних українських науковців - представників соціально-гуманітарних наук. Зазначається, що майже всі дисертаційні дослідження українських культурологів, істориків та мистецтвознавців, підготовлених, зокрема в царині теорії та історії культури обраного напряму, присвячені особливостям, різним аспектам та елементам календарно-обрядових свят регіонів України.

Закарпаття, яке знаходиться у смузі етнокультурного пограниччя українців з угорцями та румунами, справедливо вважають заповідником давньослов'янських традицій. На основі наявних архівних та літературних джерел автором аналізується обрядовий сценарій і фольклорна специфіка реліктових різдвяних вистав, що побутували серед українців Закарпаття в 20 - 30 роках минулого століття.

У контексті свят і подій календарного та родинного циклів досліджено обрядовий хліб - самобутнє явище традиційної культури українців, яке чітко окреслює етнічну ідентичність. На основі опрацювання значної кількості літератури джерел, зокрема польових матеріалів авторки, розкрито світоглядне значення обрядового хліба у життєсвіті українців середини XIX - початку XXI ст., встановлено його ціннісні характеристики, висвітлено локальні прояви у функціонуванні, виділено домінантні типи українського обрядового хліба, розглянуто способи їх об'ємно-просторового й образного трактування, функції, символіку, з'ясовано засоби художньої та семантичної виразності. Окрему увагу приділено практикам актуалізації обрядового хліба українців як елементу нематеріальної культурної спадщини в сучасному соціокультурному просторі.

Розглянуто й узагальнено головні шляхи та сучасні напрями впровадження актуальних тенденцій традиційної культури народних святкувань в умовах глобалізації на фоні тотальної інформатизації, еволюційної трансформації традиційного культурно-мистецького середовища, інноваційних підходів і консолідації існуючого культурного простору. Висвітлено ідеї, теоретичні розробки та результати практичного досвіду щодо інституційних підходів до відтворення, розвитку, поступового осучаснення й оновлення традиційних свят і святкувань, універсалізації світових культурних трендів, які сформовані на засадах стадіальності етнокультурного розвитку, відродження національної самобутності та збереження спадкоємності регіональних традицій святкування.

Осмислення символічного потенціалу свят, з одного боку, буде корисним у фіксуванні особливостей конструювання національної ідентичності, легітимації політичного режиму, розумінні політичних, соціокультурних та економічних змін у суспільстві. З іншого боку, це допоможе визначити, які політичні сили беруть участь у конкуренції за інтерпретацію соціокультурної реальності, які альтернативні символи і смисли використовуються у полі символічного виробництва. Мета дослідження - потреба у вивченні свята не лише як традиції та культурної пам'яті, але як інструменту символічної політики. Серед завдань можна назвати такі: визначити провідні функції свята у суспільному житті; виявити своєрідність семіосфери свята по відношенню до інших знакових систем культури; охарактеризувати основні тенденції зміни семантики святкової культури транзитивного суспільства. Методологія дослідження: Базою для проведення данного дослідження стала наукова спадщина М. Бахтіна, А. Гуревича, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, Й. Хейзінги, які вивчали різноманітні методологічні аспекти теорії свята. Використані наступні методи, зумовлені специфікою обраної проблеми: структурно-функціональний метод, на базі якого визначається суттєвий зміст свята, його складові компоненти, механізми функціонування; порівняльно-історичний метод, що дозволяє уявити свято в конкретних історичних формах; інтегративний метод, що дозволяє застосувати знання, отримані різними науками до завдань, поставлених в цьому дослідженні. Розгляд свята в протиставленні повсякденності дозволяє визначити властиве йому специфічне сприйняття навколишнього світу та віднесення до сфери сакрального. Простором свята є ритуал, для адекватного вивчення якого погляд стороннього спостерігача, що дозволяє досліджувати його структуру, визначити функціональне призначення його елементів має бути доповненням поглядом "зсередини". Це дає можливість аналізу емоційного стану учасників, занурення в ритуал, можливість відчуття зв'язку із екзистенціальної цінністю, що лежить в його основі. Положення свята у транзитивному суспільстві є неоднозначним: відбувається тотальна буттєва експансія атрибутивних властивостей свята у світ повсякденності, в результаті чого свято як форма емоційно-символічної діяльності втрачає специфіку своєї самодостатності у культурі. Обговорення: свято є подвійним за своєю природою і внутрішньо суперечливим. Будучи одним із чинників рівноваги соціального життя, свято при цьому грає в реальній історії і прямо протилежну роль, реалізуючи свою власну ідею вічного оновлення життя і вносячи в той чи інший суспільний лад деструктивні сили. Висновки: однією з особливостей розвитку сучасного суспільства є тенденція до ослаблення смислового навантаження свята внаслідок розмивання меж між святковістю і буденністю, взаємопроникнення святкового у повсякденне і навпаки. Свято нерідко зводиться до його декоративних, розважальних форм, втрачає зв'язок із закладеним у нього від початку смислом, що веде до заміни свята довільно встановленими урочистостями. Святковий текст складається із нашарувань різних семіотичних систем: карнавальної культури, елементів християнських, дохристиянських язичницьких свят, радянських звичаїв, обрядів.

Відповідно до актуальних понять у межах лінгвістичної гендерології - фемінна гендерна поведінка та маскулінна - увагу приділено проявам стереотипу фемінності у ритуальних магічних діях дівчат і жінок на різдвяні свята в Україні. Описано та проаналізовано символічні значення окремих предметів і магічних дій, які були обов'язковими напередодні Різдва. Виділено та пояснено "нелогічності" у виконанні деяких магічних ритуалів, які у традиційній культурі вважаються суто жіночими, зокрема, долучення чоловіка до захисних магічних дій. Відмічено аксіологічний аспект у виконанні ритуалів на різдвяні свята, акцентовано увагу на елементах руйнації гендерних стереотипів у наш час.

Індекс рубрикатора НБУВ: Л996.9 + Т595.241

Рубрики:

Обрядова кулінарія

Етнографія - Народні свята та розваги

Шифр НБУВ: ВА840539 Пошук видання у каталогах НБУВ 

На основі комплексного аналізу текстів народних Ігор Поділля як національно-ідентичних фольклорних форм виокремлено часопросторову модель дитячого соціуму. Запропоновано авторське визначення фольклористичної категорії "гра". Акцентовано увагу на тому, що грі властиве чітке окреслення ігрового часопростору та гендерного, вікового, соціального цензу учасників. Текстовий матеріал проаналізовано відповідно до часу ігрової практики; виокремлено ігри дорослих із дітьми, які забезпечують соціалізацію та розвиток індивіда (фізичний, психологічний, духовний). Зосереджено увагу на універсальній здатності гри долати межі реального світу, бути одним із фундаментальних способів його пізнання.

Наведено наукові розвідки та статті, присвячені проблемам генезису святково-обрядових традицій, їх розвитку і трансформації в просторі і часі. Зокрема, розглянуто як складався казковий образ Миколая, як поширювалися в Європі звичаї різдвяних ясел, живого вертепу й аристократичних балів-маскарадів. Звернено увагу на весільні перевтілення і бешкети, магію церковних дзвонів тощо.

Проведено аналіз здійсненого попередниками в галузі наукових вивчень народної обрядовості. Обрядовість фіксували Г. де Боплан, Г. Калиновський, П. Чубинський, І. Червінський, І. Франко й О. Рошкевич, М. Лисенко, І. Демченко, В. Верховинець, Б. Грінченко, Є. Ярошинська. Якісно новий рівень студіювання народних обрядів в українській науці з'являється, починаючи з 90-х рр. ХХ ст., завдячуючи працям В. Балушка, О. Курочкіна, І. Несен, Н. Лисюк. Дослідження символіки статевих стосунків, тілесності, культу родючості, фалічного та оргіастичного культів склало основу праць О. Боряк, І. Ігнатенко, Г. Кабакової, О. Кісь, С. Лащенко, М. Маєрчик, Н. Пушкарьової, створених в останні роки.

Наведено матеріали з календарної обрядовості майже всіх областей України, записані в експедиціях початку 80-х років ХХ - початку ХХІ ст. (загалом близько 90 етнографічних експедицій та експедиційних виїздів). До збірника ввішли матеріали із 345 сіл, отримані від 788 інформаторів. За майже півстолітній період фіксації цих обрядових відомостей колективом етнографів-укладачів тому змінилося кілька поколінь носіїв традиції: від інформаторів, котрі народилися наприкінці ХІХ ст., до тих, хто народився в 50-х роках ХХ ст. Цей тривалий часовий проміжок, упродовж якого фіксувався стан календарної обрядовості, дозволяє простежити трансформацію окремих ії елементів, перехід від ії живого побутування до збереження лише у фольклорній пам'яті. Найбільш збереженими виявилися обряди різдвяно-новорічного та великоднього циклів. У томі вміщено польові записи співробітників Українського етнологічного центру Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України та колег-етнографів з музейних установ, вищих навчальних закладів.

Вперше на основі писемних, етнографічних, фольклорних і керамологічних джерел досліджено роль і функції глиняних виробів у в'ятській Свистоплясці та краківській Ренкавці. Критично проаналізовано історіографію цих слов'янських обрядових комплексів, її напрями та тенденції. Встановлено етнічні та локальні особливості самих свят. Простежено їх послідовний шлях від язичницьких урочистостей до християнського святкового дня, веселої міської забави, дитячого свята, відродженого нині як символ зв'язку етносу зі своїми предками, спадкоємності поколінь. Запропоновано пояснення цих обрядових комплексів як святкувань на честь предків і бога грому Перуна. Виявлено відповідність дійства основному міфові слов'янської міфології та показано вплив дохристиянських вірувань на традиційні ремесла, що простежується й на українському матеріалі. Удосконалено уявлення щодо історичного підгрунтя календарних обрядових комплексів, а також знання щодо еволюції, яку від культового предмету, традиційного календарного символу до іграшки, дитячої забавки, а потім до сувеніру й авторського мистецького виробу, пройшла в слов'янських етносів, у тому числі українців, глиняна пластика, ставши втіленням народного мистецтва взагалі й ознакою етнічності. Одержали подальший розвиток уявлення щодо факторів, яки вплинули на статус глиняних виробів, а також дані щодо системи традиційних образів іграшки, їх символізм і паралелі в українців та інших слов'янських етносів.

Дослідження присвячено календарній обрядовості з використанням глиняних виробів у традиційно-побутовій культурі росіян і поляків - Свистоплясці та Ренкавці. Простежено генезу й еволюцію цієї обрядовості, первісно пов'язаної з язичницьким культом бога грому Перуна й відродженої нині як громадській урочистості. Проаналізовано шлях глиняних виробів від культової пластики до дитячої іграшки та мистецьких творів, які стали уособленням етнічності, фактором збереження локальної й національної ідентичності за доби глобалізації.

Висвітлено сучасний стан святковості в Україні, який вирізняється ідеологічною еклектичністю, наявністю звичаїв і традицій різнорідного змісту й походження. Визначено певну типологію свят залежно від того, як вони репрезентують фольклорно-етнографічні компоненти культури. Зазначено, що за нинішніх умов агресивної глобалізації та загроз нівеляції етнічно марковані святкові традиції виконують не лише художньо-естетичну й розважальну функції, але є і важливим інструментом збереження національної пам'яті та самосвідомості.

На підставі компаративного аналізу проведено порівняльну характеристику основних елементів календарної обрядовості східнороманського й українського населення у досліджуваному регіоні. Простежено основні напрямки трансформації системи календарних свят, звичаїв та обрядів на різних етапах історичної еволюції суспільства: доіндустріальна ера, радянська доба, період незалежної України. Картографування та типологізація інформації стосовно народного календаря здійснені на основі даних з близько 60 % румуномовних сіл Буковини.

Висвітлено особливості розвитку фітокультури й основ права у Київській Русі. Охарактеризовано елементи фітокультури у нормативній побутовій культурі середньовічної Русі. Розглянуто травознавство та фітохарчування як елементи культури даного періоду. Зазначено, що хліб, хлібні вироби (проскурки, короваї тощо), кутя, обрядові каші, кисіль, освячені городина та садовина як давньоруські ритуальні страви мали духовне значення та виступали як елементи стабільності, антианомії. Увагу приділено фітокультурі у регламентованих календарних ритуалах східних слов'ян, зокрема, календарній ритуальності та фітокультурі Русі-України, фітокультурі у весняному та літньому циклах народних обрядів, а також використанню рослин в осінніх і зимових ритуалах слов'ян.

Розглянуто весняну обрядовість як комплекс вірувань, обрядодій, міфологічних уявлень, магічно-ритуальних практик в контексті трьох поетапно змінюваних періодів: ранньовесняного, великоднього та пізньовесняного. Висвітлено семіотичну та семантичну складові обрядовості весняного періоду, сучасне побутування звичаєво-обрядових форм з спробою відстеження первинного смислу та шляхів трансформаційних змін.

Висвітлено історію створення, принципи організації, тематичну структуру музеїв під відкритим небом,зокрема, Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогово), Музею українських обрядів НІЕЗ "Переяслав", Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, Сарненського історико-етнорграфічного музею, Музею народної архітектури, побуту та дитячої творчості села Перелесне, Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту та ін. Розглянуто проблеми скансенознавства, різні ділянки народної культури України, особливості збереження, охорони та використання пам'яток, особливості комплектування та наукового опрацювання фондових колекцій, комп'ютеризації даних процесів.