Цель работы - систематизировать существующие в современной филологической науке взгляды на природу основных структурных составляющих символа, выявить механизмы символизации в художественном тексте. Объект исследования - структура художественного вербального символа. Предмет - механизмы символизации в художественном тексте. Использованы общенаучные методы систематизации и описания, а также метод лингвокогнитивного анализа и сопутствующие ему методы контекстологического и культурологического анализов. Систематизированы взгляды учёных на природу означающего и означаемого в символе, некоторые из которых осмыслены критически. Обоснована точка зрения на означающее символа как на художественный образ, а на означаемое - как на концепт. Показана роль профилирования в создании художественного образа как означающего символа. Описаны механизмы символизации. Выводы: символ представляет собой знак особого рода, означающее и означаемое в котором имеют идеальную (нематериальную) природу. Означающим в символе является образ, означаемым - в его рационализируемой части - концепт. Связь между означающим и означаемым в символе мотивирована и основана на совмещении отношений сходства и смежности. Этими же отношениями связаны элементы в составе означаемого. Символическим значением обладает образ предмета, а не слово, которое его именует. Однако словесное выражение символа может конкретизировать этот образ за счёт его профилирования.

Досліджено структуротвірну роль та особливості функціонування символу як універсального засобу літературної полісистеми на всіх текстових рівнях символістського наративу. На матеріалі творчості М. Пруста та М. Метерлінка показано, яким чином символ як домінантний образ в ієрархії засобів творить однойменний стиль, впливає на всю образну систему твору. Вперше показано роль символу як структуризатора символістського наративу, що простежується від мікро- до макрорівня тексту та формує цілісність твору. Поєднано міфокритичний, архетипний, структуралістський, психоаналітичний методи під час вивчення ролі символу у структурі наративу. Показано доцільність символогічного аналізу великих прозових і драматургічних творів. Запропоновано концепцію символу як домінантного елемента символічного мовлення, котрий виявляє себе на поетичному, лінгвостилістичному, міфологічному й архетипному рівнях. Символ досліджено на метакритичному рівні як сегмент літературної полісистеми. Продемонстровано взаємозв'язок символічного мовлення з моделюванням мономіфу. Запропоновано авторську дефініцію символістського наративу: це розповідь про життя героя як шляху до істини між профанним і сакральним світами (мономіф), подана символічною мовою, коли майже всі деталі реального часу та простору вказують на існування ідеального часу і простору. Запропоновано дефініцію символістського наративу у драмі: це показ найбільш драматичного фрагменту історії героя чи героїв, зіткнення профанного та сакрального світів у межовій екзистенційній ситуації, коли сценічні деталі мовою символів творять містичну атмосферу шляху до істини. Вперше творчість М. Пруста та М. Метерлінка розглянуто крізь концепт символу. Окреслено й охарактеризовано структуру "символістський роман", доведено доцільність такої ідентифікації щодо епопеї М. Пруста "У пошуках утраченого часу". В основі драматичного твору М. Метерлінка виявлено символістський наратив, структурований як мономіф. Запропоновано авторську інтерпретацію творів класиків французького символізму, ґрунтовану на детальному аналізі мікро- та макрорівнів тексту.

Розглянуто підходи до дослідження семантики художнього тексту з перспективи когнітивно-дискурсного та лінгво-естетичного аспектів художнього концепту. Художній концепт представлений як динамічна складова художньої картини світу, лінгво-когнітивна одиниця, породжена у результаті взаємодії авторської та читацької художньої свідомості у процесі комунікативно-пізнавальної діяльності, опосередкованої межами художнього текстосвіту.

Розглянуто підходи до дослідження семантики художнього тексту з перспективи когнітивно-дискурсного та лінгво-естетичного аспектів художнього концепту. Художній концепт представлений як динамічна складова художньої картини світу, лінгво-когнітивна одиниця, породжена у результаті взаємодії авторської та читацької художньої свідомості у процесі комунікативно-пізнавальної діяльності, опосередкованої межами художнього текстосвіту.

Вивчено поетонімну опозицію як комплекс власних назв художнього тексту, поєднаних смисловим зв'язком, який виникає на основі відношень між позначуваними цими іменами віртуальними референтами - об'єктами і суб'єктами художньої дійсності. Висвітлено типологічні особливості поетонімної опозиції в художніх текстах, що належать до української, російської, англійської, німецької, французької та іспанської лінгвокультур, виходячи зі структурного та семантичних параметрів типологізації. Виокремлено типи поетонімних опозицій за структурним параметром, за ступенем контекстуальної зумовленості, за експліцитністю / імпліцитністю та за характером референтів, що становлять опозицію, а також проаналізовано залежність між типом поетонімної опозиції та історичним періодом створення художнього тексту.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш401.171.1 + Ш5(7СПО)6-4 Гуїн Ле У. 457

Рубрики:

Трагічне в літературі

Література

Шифр НБУВ: РА439128 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Досліджено лексичні граматичні засоби репрезентації категорії адресантності в сучасній українській прозі. Обгрунтовано комунікативно-прагматичний підхід до аналізу художнього тексту та охарактеризовано художню комунікацію в категорійному аспекті. Розглянуто мовні засоби репрезентації категорії адресантності крізь призму міжкатегорійної взаємодії. Виявлено особливості лексичних, морфологічних і синтаксичних одиниць як репрезентантів категорії адресантності. Описано комунікативні ролі учасників текстової взаємодії відповідно до виокремлених типів адресантності - внутрішньої та зовнішньої. Визначено й охарактеризовано мовленнєві стратегії взаємодії адресанта з адресатом в сучасній українській прозі.

У роботі застарілі слова за традиційним принципом розділені на 2 категорії: історизми й архаїзми. Під "стилізацією" розуміється стилістичний прийом, якого як засіб естетичної дії використовуються застарілі мовні засоби для образів епох, що "давно пішли".

Проаналізовано композиційно-естетичну своєрідність сучасного "жіночого" прозового дискурсу, зокрема розгляду взаємодії в ньому різних композиційно-мовленнєвих форм. Виокремлено та системно описано форми репрезентації персонажного та авторського мовлення в художньому прозовому дискурсі. Реконструйовано мовну особистість персонажа художнього твору через розгляд системи наявних у тексті її мовленнєвих виявів. Одержано результати про спільні та відмінні характеристики в структурі різномовних прозових дискурсів. Досліджено особливості структури мовної особистості Дж. К. Оутс, Є. Кононенко, Ф. Саган у контексті мовлення оповідача, невласне-пряме мовлення та мовлення персонажів.

Розглянуто різні типи семантичних трансформацій мовних одиниць у художньому тексті як акт творчості, як суттєва складова вторинної моделюючої системи - тексту, як основа образного смислу, як глибинний зв'язок частини і цілого - семантики слова і семантики тексту.

Розглянуто нечіткість і непослідовність підручникових і словникових статей про алегорію та символ. Доведено тезу про розходження теорії та практики, коли надто складна і заплутана теорія не надає змогу термінам ефективно працювати під час аналізу художніх текстів. Окреслено історію вивчення алегорії та символу від античності до сучасності, пояснено аспект поперемінного акцентування синонімії й антонімії цих понять. Запропоновано пояснення причин розриву між теорією та практикою, указано на потребу використання концепту бінарності для узгодження протилежних інтенцій одних і тих самих понять.

Розглянуто питання кореляції метафори і синтаксису в поетичному дискурсі у 2-х типах віршування - архаїчному, орієнтованому на синтаксичні моделі паралельному вірші, та більш пізній поезії, що не прив'язана до певних синтаксичних структур. Як матеріал для дослідження обрано біблійну давньоєврейську поезію, її парафрази арамейською мовою, створені в добу пізньої античності, та літургійну юдейську поезію арамейською мовою IV - VIII ст.ст. Висновки статті стосуються теорії поетичного синтаксису, а також синтаксичної реалізації метафори в поетичному тексті.

Раскрыты теоретические основы исследования метафоры и метаметафоры в художественном тексте и дискурсе. Рассмотрены виды метафоры в немецкоязычном художественном дискурсе. Изучены определения и номинация концептов, образованных при помощи метаметафоры, в указанном дискурсе. Выяснена роль метафоры в образовании художественного дискурса. Исследованы прагмалингвистические характеристики метаметафоры в художественном дискурсе романов "Verdi. Roman der Oper" Ф. Вефеля и "Der Engel vom westlichen Fenster"

Проаналізовано історію розвитку і становлення літературної ономастики, розглянуто основні здобутки у цій галузі з часів античності, охарактеризовано ономастичну лексику як одну з універсальних категорій художнього тексту з особливою семантикою та функціями, окреслено основні підходи до визначення смислового змісту власних імен; наголошено на відмінностях поетонімів і мовних власних імен.

Проведено теоретико-прикладное исследование метафорики художественного текста. Дано обоснование нового семантико-когнитивного подхода к изучению метафоры, изложены его основные принципы и произведена верификация, вследствие которой установлены закономерности метафорического моделирования, репрезентации и концептуализации мира в русской поэзии и прозе первой половины XX в. Предложены методики построения метафорических моделей, анализа метафорических концептов и реконструкции метафорической концептосферы. Выявлены продуктивные метафорические модели и базовые метафорические концепты, охарактеризованы метафорические картина мира и концептосфера литературы данного периода. Рассмотрены отдельные вопросы лингвистической семантики, лингвокогнитологии, лингвокультурологии, лингвоконцептологии, лингвопоэтики.

Описан прием редупликации в структуре поэтонима ("имя-отчество"). Исследована мотивация удвоения; прокомментирована звуковая семантика, контрастные признаки в имени персонажа, прием "разлитого" повтора и др. Доказано, что повтор в произведениях Гоголя является доминантой поэтики комического.

Раскрыты теоретические основы парадигматического анализа лексики поэтического текста. Описан функциональный подход к тексту. Обоснованы принципы выделения доминантных парадигм. Осуществлен парадигматический анализ лексики поэтических произведений.

Проаналізовано роль концептуальної метафори в утворенні евфемізмів і дисфемізмів, а також визначено відмінність між метафоричним і метонімічним полюсами категорії "подібність і суміжність".

Простежено синтаксичні засоби як стилістично-експресивні зв'язувальні чинники формування художньотекстової структури. Розглянуто вияв стилістичних засобів на синтаксичному рівні реалізацією категорії зв'язності в межах надфразної єдності. Проаналізовано функції стилістичних маркерів як експресивно-емотивних інтенсифікаторів та активаторів імпліцитно-глибинних смислів, що закодовано в межах художньотекстового утворення.

Обгрунтовано правомірність вивчення художнього твору, починаючи з його форми, яка оприявлюється в категоріях тексту та світу, зокрема постає у слові, образі, сюжеті, репрезентує його жанрове призначення. Висвітлено сучасні підходи до вивчення епічних творів, зокрема новелістичного типу. Увагу приділено метафоризації, яка має свою специфіку в епосі на відміну від лірики. Наведено зразки аналізу форм метафоричного образотворення, виконані на матеріалі романів "Вершники" Ю. Яновського та "Канал" І. Григурка. Розроблено методичні матеріали з вивчення деяких аспектів поетики епічного твору, засвоєння питань теорії та історії метафоричних форм і методики їх аналізу в епічному творі. Наведено фрагменти праць М. Д. Тамарченка, А. Р. Волкова, Б. І. Іванюка, Ю. І. Коваліва, М. Х. Коцюбинської.