Зроблено спробу систематичного наукового аналізу світогляду видатного представника київської духовно-академічної школи В.І.Екземплярського та з'ясування значення спадщини мислителя в історії філософської культури України. Простежуються віхи життя та творчості В.І.Екземплярського, становлення його релігійно-філософського світогляду в контексті київського духовно-академічного життя та релігійно-філософського відродження початку ХХ ст.

Робота знайомить з особистістю та творчим доробком церковного й громадського діяча, письменника, мислителя й філософа ХVIII ст. - Г.Кониського, який створив драму-мораліте в українській літературі, завершив процес переорієнтації філософії від схоластичного арістотелізму до дослідного природознавства, послідовно відстоював права православного населення в Речі Посполитій. У додатках вміщено уривки з його філософського курсу та окремих промов в українському перекладі.

Індекс рубрикатора НБУВ: Э372-4-3 + Ю215 + Э212 + Э242.1

Рубрики:

Православ'я

Філософія релігії. Раціональна теологія

Релігія та наука

Догматичне обґрунтування буття бога

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Наведено результати дослідження істориків Києво-Могилянської академії. Особливу увагу приділено концепції виховання й освіти, запровадженої в академії, яку зіставлено з досвідом тогочасних європейських університетів. Відтворено реальну картину взаємодії професорів і вихованців Києво-Могилянської академії з найзначнішими університетськими центрами Європи. Висвітлено специфіку впливу даного закладу на творчість Г.Сковороди. Розкрито ідеї відомого німецького вченого, історика культури і релігієзнавця, ректора Галльського та Берлінського університетів, академіка Е.Вінтера, предметом спеціального дослідження якого була спадщина Києво-Могилянської академії та її місце в європейській культурі.

Приведены результаты исследования ученых истории Киево-Могилянской Академии. Особое внимание уделено концепции воспитания и образования, которая внедрялась в Академии, сопоставлении ее с опытом европейских университетов. Воспроизведена реальная картина взаимодействия профессоров и воспитателей Киевской академии с известными университетскими центрами Европы. Освещена специфика влияния Киево-Могилянской академии на творчество Г.Сковороды. Раскрыты идеи известного немецкого ученого, историка культуры и религиеведа, ректора Галльского и Берлинского университетов, академика Э.Винтера, предметом специального изучения которого было наследие Киево-Могилянской академии и его место в европейской культуре.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю3(4Укр)42-203 + Э372-4-3

Рубрики:

Історія філософії

Православ'я

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Здійснено історико-філософську реконструкцію ісихастського вчення про обожнення людської істоти, що завдяки унікальному характеру імплантації духовно-містичного досвіду та практики синтезувало прадавні містичні традиції з ранньохристиянським і середньовічним містицизмом і перетворилось на теоретико-богословське підгрунтя подальшого історичного розвитку греко-візантійської традиції православ'я та вітчизняної "філософії серця". Визначено, що ісихазм є напрямком греко-візантійського християнства, унікальність якого полягає в залученні містичного досвіду до духовно-релігійної практики, що є втіленням синтезу рефлексивно-пізнавальної та ритуально практичної діяльності подвижника-аскетика, світоглядна концепція якого заснована на ідеї обожнення людської істоти шляхом пізнання містичних смислів. Встановлено, що стрижневим загально-світоглядним принципом ісихазму є "необхідність обожнення", який визначає основну церковну ісихастську ідею щодо поведінки індивіда в суспільстві, створюючи ідеал синтезу індивідуального світорозуміння та світоглядної системи суспільства. Розкрито зміст "необхідності обожнення" в історико-філософському аспекті, що є підгрунтям створення світоглядної концепції, яку можна порівняти з українською версією "філософії серця", оскільки дана теорія орієнтується на пошук трансцендентних, відносно раціональності, основ гармонізації індивідуального буття людини.

Здійснено комплексний і цілісний релігійно-світоглядний аналіз видатного перекладного твору української середньовічної культури "Бджола", визначено його роль в історії вітчизняної релігійно-філософської думки XII - XVII ст. Виявлено тенденції, ідеї й найбільш виразні риси, які певною мірою обумовили специфіку й особливості вітчизняної релігійно-філософської традиції та християнської культури доби їх становлення та формування. Доведено, що релігійно-світоглядні засади даного твору полягають в орієнтації на Новий Завіт, патристичну й античну філософію. Висловлено думку щодо домінування софійності й оптимістичності світобачення, необхідності органічного поєднання навчання й виховання у процесі соціалізації особистості. Виявлено, що пам'ятка наголошує на тому, що у суспільному житті абсолютний пріоритет мають духовність, гуманізм, солідарність. У текстах обстоюються євангелістські принципи державно-церковних відносин. Реконструйовано смисложиттєві й антропологічні ідеї античних і християнських мислителів.

Досліджено релігійно-філософську спадщину київського духовно-академічного мислителя кінця XIX - початку XX ст. В.І.Екземплярського. З використанням архівних документів і матеріалів, друкованих праць богослова, відтворено духовний світ мислителя в контексті вітчизняної культури зазначеної доби, визначено його місце у релігійно-філософському відродженні в Києві. Здійснено новий крок у вивченні київської духовно-академічної традиції, в осмисленні релігійно-філософських процесів у київському культурному осередку. На підставі аналізу першоджерел виявлено пріоритетність проблем християнської етики як напрямку наукових студій мислителя. Серед провідних мотивів християнської етики В.Екземплярського виокремлено проблему життєвості християнського морального ідеалу, концепцію любові-юродства як найвищого самозречення та самопожертви заради ближнього та соціальні аспекти етичного вивчення про співвідношення моралі та політики, держави та церкви, заперечення смертної кари.

Проаналізовано основні парадигми філософського розуміння свідомості та здійснено системну реконструкцію феномену свідомості у містичній традиції ісихазму з застосуванням феноменологічного та історіографічного методів, а також контент-аналізу концепцій свідомості у ісихазмі в його теологічному, праксеологічному, антропологічному і гносеологічному аспектах. Здійснено порівняння підходів до феномену свідомості філософсько-наукової та релігійної парадигм, формулювання визначення свідомості та систематизації її основних характеристик у ісихастському дискурсі. Основним відповідником філософського поняття "свідомість" у ісихазмі визнано сумління. Зроблено висновок про схожість розуміння феномену свідомості у межах ісихастського дискурсу та її постмодерної інтерпретації та про відмінність у трактуванні ними свідомості як ноумену. Розроблено епістемологічну стратегію теоретичного визначення свідомості як містичної й онтологічної універсалії, враховуючи полісемантичність існуючих підходів до її осмислення.

Уперше зроблено спробу комплексного дослідження впливів візантійської і поствізантійської спадщини на формування української культури. Доведено, що Острозька греко-слов'яно-латинська академія на початку ранньомодерної доби була важливим осередком грецистики Центрально-Східної Європи. Досліджено переклади та нові редакції творів східних отців Церкви і грецьких богословів, здійснені острозькими вченими. Вивчено питання новаторства венеціанських учених-греків у богослов'ї XVI ст. і поширення нових тенденцій у східнохристиянському світі, зокрема на українських землях. Уперше на основі джерельних текстів докладно висвітлено питання розвитку богословської думки в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст. і роль острозького осередку в цьому процесі. Залучено до наукового обігу маловідомий текст - український переклад богословського трактату Гавриїла Севера "Синтагматіон про сім святих тайн", а також низку листів з кореспонденції між патріархами грецького Сходу та острозькими діячами. Встановлено, що українська версія "Синтагматіона" мала виразний вплив на розвиток українського богослов'я в могилянський період, а також на формування культурної парадигми в Україні в XVII ст.

Досліджено релігійний феномен ісіхазму - містичного вчення, спрямованого на вдосконалення людини та практику богопізнання. У контексті історіософського аналізу зроблено порівняльну характеристику ідей візантійського, києво-руського та московського ісіхазму. Проаналізовано вплив ісіхазму на тип східнослов'янського філософування. Візантійський ісіхазм сформовано на грунті взаємодії патристичного богослов'я та аскетичного напрямку, що призвело до створення універсального вчення про "обожнення" людини. Перетворення досягалося шляхом містичної практики "розумної молитви", через виховання в подвижнику всеохоплюючої любові до Бога та цілого світу. Догматичним виразом прагнення людини до поєднання зі світом постав культ Св. Трійці. Давньоруський ісіхазм не став офіційною ідеологією церкви, що суттєво зменшило його вплив на культуру.

Розглянуто найважливіший етап у розвитку православної теології - візантійський. Дослідження присвячено еволюції панівного у Візантії напряму богословської та філософської думки - християнському неоплатонізмові. Показано, що візантійський неоплатонізм виникає в деконструкціях Ареопагітик, досягає власної творчої кульмінації в метафізиці Буття Максима Сповідника, зберігає неоплатонічні традиції у метафізиці есенціалізму (кінець VII - початок XIII ст.). До падіння Константинополя візантійський неоплатонізм встигає здійснити ще одне коло розвитку. Неоареопагітизм Григорія Палами змінюється творчою метафізикою Каліста Ангелікуда, а з 70-х рр. XIVст. панує паламітська схоластика, новий есенціалізм. Зазначено, що закономірності розвитку філософської теології візантійського неоплатомізму можуть бути ключем до розуміння закономірностей розвитку православної теології загалом.

Проаналізовано закономірності еволюції візантійського неоплатонізму. Відмінною рисою візантійського неоплатонізму є побудова філософської теології, ідею якої засновники візантійського неоплатонізму запозичили з системи Прокла. У межах першого кола еволюції візантійського неоплатонізму виникли три оригінальні філософські системи: антиметафізична філософія надбуття Діонісія (Філопона), філософія буття Максима Сповідника та метафізика візантійських есенціалістів VII - початку XVI ст. У 1530-ті рр. внаслідок теологічних дискусій виникла особлива форма візантійського неоплатонізму - паламізм, яка в межах власного інтенсивного розвитку пройшла три стадії еволюції, аналогічні до загального ходу еволюції класичного візантійського неоплатонізму: неоареопагітизм Палами, християнське прокліанство Каліста Ангелікуда, паламітська схоластика другої половини XIV і XV ст. Дослідження еволюції візантійського неоплатонізму дозволяє виявити конкретні форми, яких набував вплив філософії на християнську теологію на грецькому Сході в VI - XV ст.

Проведено релігієзнавчий аналіз творів сучасних православних теологів у межах православного богослов'я, яке за власною парадигмальною характеристикою - неопатристика, визначено основні течії: неопатристичний об'єктивний ідеалізм, неопатристичний екзистенціалізм і неопатристична синтетична теологія. Встановлено, що для побудови теорій богопізнання теологи неопатристики використовують чотири види теорій богопізнання: інтуїтивізм, містичний емпіризм, екзистенціалізм і герменевтику, які виникають внаслідок переосмислення вчень грецької патристики засобами сучасної філософії. Досліджено, що прихильники неопатристичного інтелектуального інтуїтивізму виводять теорії богознання з безпосереднім спогляданням природним розумом дій Бога, речники містичного інтуїтивізму способом богознання вважають екстатичне споглядання Бога обоженним розумом людини. Викладено основний критерій сучасних представників містичного емпіризму в побудові теологічних концепцій на основі містичного досвіду. Зазначено, що православний екзистенціалізм розвивається здебільшого як творче переосмислення патристичної персоналістичної містики засобами сучасного екзистенціалізму. Висвітлено джерело інтерпретації трьох одкровень Бога - природного, біблійного та містичного в неопатристичній герменевтиці. Досліджено теорії теогносії, які розвиваються представниками української неопатристики.

Проаналізовано понятя енергейного дискурсу (на прикладі православного ісихазму) і понять, розвинених у онтологічних теоріях мови, що надає можливість прослідкувати схожість і відмінності між природою зусиль людини як суб'єкта містичного досвіду і природою зусилля мовного розуміння.

Подано цілісне богословське дослідження, яке присвячено вченню про обоження преподобного Симеона Нового Богослова в контексті христологічної та пневматологічної екклезіології. З'ясовано, що вчення прп. Симеона про обоження дозволяє твердити, що він захищав позиції позараціонального містичного підходу до визначення головних принципів цього питання. Саме обоження преподобний Симеон розуміє, як повне преображення людського єства, яке звершується благодаттю Святого Духа через тісне єднання християнина з Христом. Встановлено, що вчення про теозис преподобного Симеона пронизане ідеєю особистісної співпраці між Богом і людиною, що повністю відповідає Святому Переданню Православної Церкви. Обгрунтовано, що акцент мислителя на пневматології та христології у вираженні сотереологічної позиції теозису робить його богослів'я збалансованим синтезом зазначених аспектів Церкви. Показано, що в основі доктрини преподобного Симеона Нового Богослова про обоження людини лежать ключові положення холістичної антропології: теозис передбачає участь у процесі обоження як душі так і тіла, тут немає місця для платонівського дуалізму.

Проведено концептуально-аналітичне осмислення православного богослов'я в контексті виявлення діалогізму як способу постановки й експлікації ідейно-догматичного змісту та розуміння питань культово-релігійного життя. Проаналізовано історичне становлення догмату троїчності та виявлено характер понятійної роботи, яка привела до висунення понять "усія" та "іпостась" як таких, що виявляють специфіку єдності та троїчності. Обгрунтовано, що діалогічна аналітика тринітарності надає можливості для понятійно-концептуального схоплення реальності особистісного буття. Прослідковано діалогічну природу христологічного догмату, що виразилося у визнанні мови христології мовою неурізаної, цілісної антропології, яка для збереження повноти людського буття має бути христоцентричною. Під час розгляду ісихазму виявлено, що проведене Г. Паламою розрізнення сутності й енергій Божих за умов збереження їх єдності надає сучасній думці, зацікавленої темою "інакшості" й "Іншого", зразкову формулу для висловлення з'єднуючої дистанції як умови автентичності сприймання Іншого. З'ясовано діалогічні аспекти розуміння Церкви та проведено герменевтично-екзистенціальне осмислення Євхаристії як реального, а не образно-метафоричного або номінального залучення до Бога: божественна присутність у Євхаристії має символічний, але реальний характер. Християнське розуміння символу не протиставляє його реальності, фіксуючи у його природі здатність виводити за межі самого себе, являти та передавати "інше" саме як "інше", що повертає Богопізнанню його первинний смисл - не бути знанням про Бога, але бути знанням Бога, єдністю з ним, і це позбавляє християнське життя самодостатньої автономної замозачиненості.

Проведено комплексне філософсько-релігієзнавче дослідження ідейної генези і віроповчальної модифікації християнської теодицеї у православ'ї та католицизмі. З'ясовано, що теодиційне вчення, яке посідає важливе місце в християнській доктрині, виникає завдяки існуванню дуалістичних течій, від яких і повинно захищатись християнство. Встановлено, що теодиційне вчення містить низку складових, основними з яких є: вчення про абсолютну всемогутність та всеблагість Бога; гріхопадіння; передвизначення та свободу людини; викупну жертву Ісуса Христа; в своїй сукупності вони і становлять цілісність вчення теодицеї. Введений у філософсько-богословський дискурс на початку XVIII ст. термін "теодицея" почав використовуватися богословами та філософами для захисту Бога від зазіхань на Його всемогутність з використанням складових теодиційного вчення. Розглянуто передумови, причини виникнення та розкрито основні фактори концептуалізації християнського теодиційного вчення в епоху Середньовіччя, а також окреслено основні етапи його становлення та розвитку. Визначено спільні риси та відмінності між католицизмом і православ'ям, а також тих положень з інших релігійних систем, які доповнюють християнську теодицею.

Досліджено концепцію відкритого православ'я як можливу відповідь українського православ'я на виклики сучасності та перспективу розвитку найбільшої релігійної спільноти українців. Окреслено джерела та витоки концепції від євангельських текстів і до найсучасніших документів Православної церкви в царині соціальних питань. Проаналізовано динаміку ставлення українців до релігії та релігійної самоідентичності. З'ясовано закономірності, парадокси і невідповідності релігійної статистики та соціології, внутрішньоцерковних парадигм і запиту суспільства щодо релігії. Розглянуто релігійний вимір Революції гідності й агресії РФ щодо України. Визначено небезпеки та виклики, від відповідей на які може залежати як майбутнє релігійної спільноти, так і українського суспільства та держави. Відкрите православ'я розглянуто як альтернативу "політичному православ'ю" та ідеології "русского міра". Одночасно воно має потенціал знаходити відповіді і на глобальні виклики, що постають перед людством. Запропоновано до розгляду як зовнішнє щодо релігії коло соціальних і суспільних проблем (пандемія, екологія, діджиталізація, розбудова миру тощо), так і умовно внутрішні релігійні питання (календар, міжконфесійний і міжюрисдикційний діалог тощо). Щодо кожного з них запропоновано ідеї для вирішення в дусі концепції відкритого православ'я. Окремо розглянуто та проаналізовано приклади втілення ідей відкритого православ'я на практиці в діяльності Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості й інших проєктів.

Дисертаційна робота присвячена систематичному критичному аналізу рецепції християнсько-персоналістичної теології Августина у православній думці кінця XX - початку XXI століть. Доведено, що сучасна історико-філософська та історико-богословська думка переживає зсув парадигми у розумінні теології Августина від есенціальної до персоналістичної. Православні теологи початку XXI століття у творчості Августина знаходять джерело для спекуляцій про Бога не просто як про спілкування Трьох, а як про спільноту любові. Виявлено, що православні фундаменталісти критикують Августина за есенціалізм, фаталізм, представлення Бога як джерело покарань. Доведено, що виправдання августинізму від усіх звинувачень православних фундаменталістів стало можливим через відкриття радикальності персоналізму Августина та через критичне переосмислення історії православної рецепції августинізму. Встановлено, що для тріадології Августина принциповою є відмова застосовувати щодо Бога категорії загального та індивідуального. Відповідно, Божа сутність не може розумітися як щось "загальне", а іпостасі як "індивідуальне". Для Августина характерна більша конкретність в уявленнях про Божу сутність та про спілкування Трьох як реальність, яка цій сутності тотожна. Бог і є спілкування Трьох. Це спілкування є єдністю, і Троє різняться своїми відносинами у цьому спілкуванні. Наголошено, що сучасні православні богослови наголошують, що існує певна свобода у висловлюваннях при інтерпретації віросповідної ортодоксії, якою скористався Августин у своїй тріадології. Однак Августин завжди строго відрізняв у єдиному Богові Отця, Сина і Святого Духа, виступав проти субординаціонізму, модалізму та інших викривлених уявлень про Трійцю. Тому тріадології Августина і каппадокійців - це варіації у вираженні єдиного християнського віросповідання. Так само Августинове і каппадокійські вчення про співвідношення свободи людини і напередвизначення є цілком прийнятними для сучасної теології, вказуючи на таємницю відносин, яка осягається скоріше не у раціоналізованих системах, а через особистий досвід.