Висвітлено основні положення оригінальної естетичної концепції П.О. Флоренського, представленої в його іконології. Розкрито естетичну природу та релігійний зміст феномену ікони, особливості її становлення у контексті оформлення християнства в його православній версії. Показано аксіологічну значущість іконопису у культурному просторі візантійської та давньоруської естетичних традицій. Розглянуто формування богословського тлумачення ікони як образу та символу. Увагу приділено місцю іконографічної символіки у працях православного мислителя.

Освещены основные положения оригинальной эстетической концепции П.О. Флоренского, представленной в его иконологии. Раскрыты эстетическая природа и религиозное содержание феномена иконы, особенности ее становления в контексте оформления христианства в его православной версии. Показана эстетическая значимость иконописи в культурном пространстве византийской и древнерусской эстетических традиций. Рассмотрено формирование богословского толкования иконы как образа и символа. Внимание уделено месту иконографической символики в трудах православного мыслителя.

Проаналізовано праці архімандрита Гавриїла (Воскресенського) "История русской философии" (1840) та її вплив на розвиток історіографії російської філософії.

Досліджено проблему духовної реальності в "конкретній метафізиці" П.О.Флоренського. Визначено провідні складники "круглого мислення" П.О.Флоренського, що продукують таку форму містичного споглядання духовної реальності, як міфосимвол. Запропоновано методологію дослідження концепції духовної реальності П.О.Флоренського, яка грунтується на понятті міфосимволу. Представлено варіант комплексної реконструкції концепції духовної реальності П.О.Флоренського, який базується на методі міфосимволічного аналізу. Концепцію духовної реальносі реконструйовано шляхом розкриття ключових питань метафізики П.О.Флоренського, таких, як структура духовної реальності, антроподицея (христологія, релігійно-антропологічний аспект антроподицеї), культ.

Досліджено проблеми метафізики всеєдності в російській релігійній філософії. З'ясовано предмет метафізики всеєдності та процес формування основних метафізичних концепцій даної філософії в XIX - XX ст. На підставі аналізу текстів мислителів російського духовного ренесансу, реконструйовано головні характерні особливості відповідного напрямку в історії філософії. Відображено позитивний зміст релігійності, метафізики всеєдності, через яку осмислюється сутність людського буття та реалізується своєрідна форма антропоцентризму.

Уперше у релігієзнавстві подано цілісну картину православно-академічної філософії релігії у період її становлення та розвитку протягом XI - початку XX ст. у Російській імперії, зважаючи на принципи і методи академічного релігієзнавства. Висвітлено питання, що належать до компетенції філософії релігії, а саме: питання про філософію та її ставлення до релігії, про філософію релігії у її співвідношенні з богословською апологетикою, про суть релігії, закономірності її виникнення й еволюції, співвідношення релігії та моралі, віри та розуму, віри та знання. Детально проаналізовано проблематику православно-філософського обгрунтування ідеї Бога, доказів його бутття. Значну увагу приділено розкриттю механізму використання богослов'ям філософського дискурсу в апології релігії та теїстичного світогляду. Значну увагу приділено аналізу дискусій, що відбувалися у середовищі православної думки, а також раціоналістичних вчень західноєвропейської філософії з питань релігії.

Вперше у вітчизняному релігієзнавстві проведено компаративний аналіз вчень двох видатних представників раннього слов’янофільства О. Хомякова й І. Кіреєвського, їх ставлення до проблеми віри як способу осягнення себе, інших людей та світу. Людина - це цілісність, яка складається з тіла, духу й душі. Тому віра й розглядається як головний компонент, що зберігає цю цілісність. 0. Хомяков розглядає віру в межах екзистенціального богослов’я - як граничний інтерес, що відбувається в самому центрі життя людини, яке містить у собі всі православні чесноти: істину, добро та красу, віра трансцендує їх вплив і сама модифікує їх. І. Кіреєвський здійснив синтез раціональних традицій Заходу й ірраціональних традицій Сходу, в його вченні діалектика поєднується з православним антиномізмом, що дозволяє не тільки зберегти установку на абсолютні цінності православ’я (істину, добро і красу), але й водночас надати православній вірі та православній релігії більш динамічного характеру. Для І. Кіреєвського важливою є також модифікація віри в історичному русі людства. Для того, щоб суспільство залишалося цілісним, Європа звернулася до "суспільної угоди", а Росія - до православної релігії, що гарантувало єдність віри та побуту. Православна релігія була та залишається вірною джерелам християнства, єдності церкви, зберігає чистоту віри (О. Хомяков, І. Кіреєвський). Підкреслено, що при вивченні проблем, які мають своє "продовження" в сучасному соціокультурному просторі України та Росії, необхідно дотримуватися принципів поза-конфесійності та поза-політичності, об'єктивності, історизму. У слов'янофільської ідеї самодержавної влади, яка спирається на місцеве самоврядування (модель соборності; сам термін "соборність" вперше запропонований О. Хомяковим), минаючи бюрократичні механізми, справедливо вбачати передбаченням сучасних ідей прямої демократії, без політичних посередників між владою та народом. Серед традицій, що мають безпосереднє відношення до політики, в сучасних Україні та Росії, відзначаються такі, як сакралізація влади, муніципальні вольності, суспільно-політична активність населення, пов'язана з рішенням місцевих або загальнонаціональних проблем.