Освещен опыт философско-теологического обоснования религии и христианства мыслителями православно-академической традиции Российской империи ХІХ - начала ХХ вв. Проанализировано творчество известных в данный период богословов и философов: В.Д.Кудрявцева-Платонова, П.Я.Светлова, В.И.Несмелова, М.М.Тареева. Рассмотрена проблема христианской свободы, приведены доказательства существования Бога.

Індекс рубрикатора НБУВ: Э372.24-422.3 + Ф054

Рубрики:

Руська Православна Церква

Політична культура (брендінг як фактор розвитку політичної культури)

Шифр НБУВ: Ж68307 Пошук видання у каталогах НБУВ 

З'ясовано теологічні особливості символу віри в "Ізборнику Святослава 1073 р." та "Повісті временних літ". Розглянуто співвідношення понять "подобосоущьнъ" та "єдиносоущьнъ" у понятійному лексиконі ранньохристиянської богословської традиції. Наведено оцінку текстів із застосуванням методу теологічної герменевтики. Проаналізовано християнське віровчення М. Сінкелла в "Ізборнику Святослава 1073 р." та "Повісті временних літ".

Выяснены теологические особенности символа веры в "Изборнике Святослава 1073 г." и "Повести временных лет". Рассмотрено соотношение понятий "подобосоущьнъ" и "единосоущьнъ" в понятийном лексиконе раннехристианской богословской традиции. Дана оценка текстов с применением метода теологической герменевтики. Проанализировано христианское вероучение М. Синкелла в "Изборнике Святослава 1073 г." и "Повести временных лет".

На підставі аналізу методологічних засад осмислення інтелектуальної спадщини Київської Русі та її специфіки, зумовленої синкретичним характером середньовічного світогляду, обгрунтовано необхідність залучення до царини історико-філософського дослідження есхатологічних ідей і мотивів, якими пройнята давньоруська культура.

Розкрито сутність та особливості становлення релігійно-філософських поглядів архієпископа Інокентія (Борисова) на підставі комплексного аналізу його наукової, викладацької, проповідницької та духовно-адміністративної діяльності, відтвореної у богословських лекційних курсах і творах, епістолярній спадщині й офіційних документах. Окреслено основні етапи розвитку дослідницької думки щодо релігійно-філософських поглядів архієпископа, розкрито специфіку їх висвітлення на кожному з них. Обгрунтовано періодизацію становлення поглядів мислителя, визначено сутність та особливості кожного з періодів, визначено чинники впливу на становлення системи переконань та уявлень архієпископа. Висвітлено його гносеологічні й антропологічні погляди, оцінено специфіку використання ним історико-порівняльного методу у дослідженні христологічних питань. Досліджено гомілетичні уявлення та переконання архієпископа, висвітлено його реформаторські погляди щодо організації навчання богословських предметів.

Проведено комплексний міждисциплінарний аналіз трансформації еклезіологічної думки в умовах якісних і кількісних змін у відносинах Церкви з державою. На прикладі подій у Росії у XX ст. установлено основні закономірності розвитку визначення поняття "Церква" у православній еклезіології російських богословів, зокрема пряму залежність формування еклезіологічних поглядів від характеру та ступеня близькості відносин Православної Церкви з тим чи іншим політичним режимом, а також від ступеня протистояння з державними структурами чи відсутності відносин із державою. Встановлено, що тісний зв'язок із державою призводить до тенденційних викривлень еклезіології. Державою підтримувалося визначення Церкви як квазі-держави задля просування релігійно-політичної думки про державу як майже Церкву. З'ясовано, що в результаті емансипації Церкви від держави відбувається повернення до власне церковного підходу до визначення поняття Церкви (через поняття Тіла Христового, діяльної присутності у Церкві Духа Святого, Боголюдськості Церкви, поняття Любові, Царства Небесного та ін.). Розроблено базовий інструментарій (маркери), який відображає практичний вплив зафіксованих у законодавстві положень щодо Церкви на стан Церкви та державно-церковних відносин, що дозволило на об'єктивних засадах відрізнити реальний статус Церкви у державі від декларативного. На основі критеріїв оцінки місця та ролі держави у житті Церкви здійснено типологізацію ідеологічних груп російського Православ'я (богословів, окремих діячів чи груп мислителів російського Православ'я у XX ст.) і проведено компаративний аналіз трансформацій еклезіологічних поглядів цих ідеологічних груп на базі згаданих критеріїв. Проаналізовано взаємозв'язок між змінами у громадсько-політичному житті держави та змінами в еклезіології, у результаті чого встановлено, що найбільший вплив відбувається за умов легітимного зв'язку (модель державної Церкви) або колаборації зі сторони церковних діячів (сприяння модерністським течіям в еклезіологічній думці в умовах революції та задіяння представників Церкви у розвідувальній діяльності часів "холодної війни"). З'ясовано, що у випадку відсутності легітимного зв'язку між Церквою та державою не утворюються стійкі моделі впливу зміни державного ладу на еклезіологічну думку Православної Церкви. Розроблено універсальну класифікацію типів держав за релігійною ознакою, що дозволяє, з одного боку, констатувати або моделювати можливі стосунки держави з Церквою або їх відсутність залежно від позиціонування держави за комплексом ознак (не)релігійності держави. З іншого - визначати причину та ступінь сумісності політичних режимів із певними статусами Церкви у державі.

Уперше здійснено комплексний історико-богословський аналіз концепту передання в російській православній неопатристичній думці, зокрема проаналізовано концепцію передання протоієрея Г. Флоровського і В. М. Лосського в контексті їх версій неопатристичного синтезу й у тісному зв'язку з їх екуменічними поглядами. Встановлено, що термін "Передання" неопатристичні богослови використовують ідіосинкратично, якщо не соліпсично. Неопатристична концепція передання значно та недостатньо обґрунтовано відійшла не тільки від свого семантичного й біблійного значення, але й від святоотецького розуміння цього поняття у відповідь на рецепцію західноєвропейських формулювань і акцентів, що її здійснили російські академічні богослови та філософи, які використовували їх у теоретизації передання. Виявлено, що в неопатристичній парадигмі межа поміж поняттям "живе Передання" і такими суміжними поняттями, як "Церква" та "Святий Дух", не завжди чітко простежується, а в деяких випадках навіть зовсім елімінується. З'ясовано, що концепція передання в неопатристичній парадигмі є її методологічною основою, яка надала їй антиекуменічні, партикуляристські, абсолютистські і традиціоналістські властивості, які, у свою чергу, призвели до того, що неопатристичне православ'я надовго випало із сучасного наукового та церковно-суспільного дискурсів. Доведено, що неопатристична концепція передання Г. Флоровського і В. М. Лосського, незважаючи на деякі її достоїнства, є недостатньо чіткою, досить проблематичною, суперечливою та недостатньо обґрунтованою.