Робота присвячена дослідженню феноменів ідентичності та самоідентичності людини в розрізі її соціального буття на предмет виявлення глибинних причин екзистенціальної напруги, притаманної цивілізованій істоті, та пошуку ефективних засобів подолання численних внутрішніх конфліктів, в т.ч. породжених протистоянням між самовідчуванням як основою самоідентичності та саморозумінням як результатом рефлексії ідентичності. Повноти та наочності в процесі осмислення суті феноменів ідентичності й самоідентичності надає звернення до гендерних, соціокультурних та екзистенціальних вимірів згаданих ключових елементів соціального буття людини. В такий спосіб простежено послідовність формування та кристалізації ідентичності соціального суб'єкта, починаючи з його природних ознак і властивостей, зважаючи на соціокультурні набутки та завершуючи культурними досягненнями та духовними скарбами.

Окреслено спектр теоретико-літературознавчих проблем, пов'язаних із дослідженням художньоестетичної природи інтелектуалізму в літературі як її світоглядно-філософської, жанрової, змістово-стильової та поетологічної особливості. Вперше здійснено спробу концептуального осмислення інтелектуалізму як особливого поетологічного та світоглядного явища, а також уточнено саме поняття "інтелектуалізм у літературі". Встановлено форми виникнення та стратегії репрезентації інтелектуалізму в літературі. Обгрунтовано інтелектуально-раціональний підхід до художньо-образного зображення дійсності в літературі. З'ясовано жанрову специфіку інтелектуалізованого художнього наративу. Виявлено поетологічні засоби експлікації інтелектуалізму в літературному творі та встановлено мету їх використання. Окреслено ідейно-тематичні особливості української інтелектуальної прози кінця XVIII - початку XXI ст., що дозволило визначити національну специфіку інтелектуалізму як особливого художнього та когнітивного явища.

Філософськи проаналізовано природу та сутність феномена агресивності та проблеми її упередження, що обумовлено проблемами практики, завданнями виховання людини як особистості, яка здатна до толерантного спілкування, цивілізованого розв’язання будь-яких конфліктних ситуацій та життя суспільно унормованим чином. Досліджено теоретичні засади феномену агресивності в сучасному філософському дискурсі в контексті проблеми упередження чи мінімізації агресивності та проаналізовано природу та сутність агресивності, різновиди її вияву на різних етапах соціалізації особистості. Розкрито психологічні аспекти агресивності особистості, а також проаналізовано соціальні детермінанти феномену агресивності в сучасному суспільстві. Виявлено потенціал культури як дієвого засобу упередження агресивності. Виявлено засади та можливості упередження агресивності засобами виховання в сім’ї. Досліджено потенціал дошкільної освіти щодо упередження чи мінімізації агресії. Виявлено можливості шкільної освіти щодо упередження агресії, а також досліджено механізми упередження агресії у системі ВНЗ. В якості практичних рекомендацій, обгрунтовано потенціал формування емоційної стійкості особистості як засобу упередження агресивності, а також виявлено можливості виховання комунікативних компетентностей особистості як засобу упередження агресивності. Поглиблено сучасні уявлення щодо можливостей мистецтва як дієвого чинника упередження агресивності.

Розроблено й обгрунтовано теоретичну модель соціокультурної трансформації дитинства, у відповідності з якою в межах ціннісно-онтологічного підходу доведено, що дитинство - одна з визначальних форм буття людини, ціннісно зорієнтована на створення "образу людини" як майбутньої особистості (особа в Суспільстві, особа в колективі, особа в "самості"). Підкреслено, що у дитячому віці формується комплекс уявлень щодо пізнання світобудови та суспільства, засобів досягнення та засвоєння своєї ролі та місця у дорослому житті. Аргументовано, що основним призначенням соціокультурного виміру дитинства як початкового періоду розвитку особистості є самоствердження дітей, формування образу людини в контексті гармонізації її стосунків з навколишнім світом, унеможливлення асоціальних і протиправних форм самореалізації. На основі соціально-філософського аналізу дитинство як соціокультурний феномен розкрито у контексті історичних типів культури (архаїка, християнство, модерн, постмодерн). Дитина, як "потенція" дорослої особистості, підпорядкована загальним закономірностям буття. Констатовано, що дитинство як соціальна спільність зі своїми інтересами, цінностями, світосприйняттям і потребами, займає певне положення в соціальній структурі суспільства, має свої характерні ознаки, змістовну специфіку, яка підвладна змінам соціально-історичної реальності. Окреслено сутність і напрями розгортання глобальних соціокультурних процесів, що зумовлюють характерні особливості соціалізації й індивідуалізації сучасної дитини. Доведено, що, впливаючи на буття дитини, сутнісні риси сучасної епохи породжують "кризу дитинства", амбівалентність у змісті сучасного дитинства. Охарактеризовано прояви асоціальних і протиправних форм самореалізації дітей. З'ясовано, що у вітчизняній культурі ідентифікація дитини традиційно відбувалася через затверджені норми як основи несуперечливості й адекватності розвитку дитини в конкретній соціокультурній ситуації. Виявлено досягнення та прорахунки України щодо забезпечення якості дитинства, досліджено ефективність вітчизняного нормативно-правового підгрунтя його існування та розвитку. Запропоновано можливі шляхи подолання "кризи дитинства" та покращання становища дітей в Україні.

Здійснено історико-філософське дослідження антропологічного змісту виховання у філософії Нового часу (XVII - середина XVIII ст.). Охарактеризовано поняття виховання та показано його місце в системі філософії Нового часу. Розкрито специфіку педагогічно-виховних концепцій мислителів класичної новочасної філософії. Визначено особливості філософії виховання у просвітницькій парадигмі пізнання. Проаналізовано філософські основи педагогічно-виховних концепцій у контексті основних ідей філософії Нового часу. Виявлено специфіку визначення виховання як засобу розвитку особистості, а також його вплив на процес становлення суспільних відносин. Визначено вплив виховання на розвиток суспільства та потреби суспільства в розвитку виховання. Проаналізовано основні положення теорії виховання філософів періоду французького Просвітництва через визначення їх розуміння сутності природи людини.

Досліджено проблему системного філософського осмислення театру як цілісного феномену. Доведено, що театр, як ніякий інший вид мистецької діяльності, фокусує сутнісні феномени людського буття, а філософська антропологія надає світоглядні можливості для виділення, осмислення й впорядкування цих феноменів. Сформульовано предмет, принципи та основні положення загальної антропології театру, виокремлено та увиразнено її ключові феномени, такі як театральний інтертекст, внутрішня форма твору, формула сюжету, театральні екзистенційні апріорі, буттєве еволюціонування. На основі базового принципу єдності зовнішнього та внутрішнього (онтико-онтологічної дуальності) розроблено теорію формули сюжету як цілісний підхід щодо аналізу театрального твору, заснований на антропологічних засадах. Окреме місце у дослідженні займають філософсько-світоглядні ідеї Л. Курбаса, досі практично не розглянуті у контексті вітчизняної філософії.

Мета дослідження - розгляд концепту "філософський спосіб життя", його структурі й функціональній різноманітності. Для окреслення специфіки цього явища здійснено порівняння його з іншими, близькими за характеристикою, способами життя. Також для повноти аналізу концепту розкрито соціальні й етичні антиподи філософського способу життя. Це дозволило рельєфно показати особливості останнього. Становлення філософського способу життя мислителя є важливий етап розвитку філософської культури суспільства, формування філософськими школами, напрямами, окремими філософами імперативів своєї творчості.

Розглянуто актуальну, недостатньо опрацьовану в сучасній філософській літературі проблему ідентичності людини у вимірах духовно-ментальних означень. Систематизовано розвідки, пов'язані з вивченням екзистенціально-ментальних вимірів ідентичності людського буття, а також основні поняття стосовно духовних засад ідентичності людини. Простежено еволюцію розуміння поняття ідентичності людини в європейській філософсько-культурологічній думці від Античності до сьогодення, висвітлено внесок німецьких і французьких мислителів-екзистенціалістів у дослідження ідентичності людського буття. Проаналізовано проблему ідентичності в українській філософській думці, охарактеризовано духовно-ментальні екзистенціали української культури та сакральні сигнатури, які у взаємопоєднанні з духовно-ментальними екзистенціалами становлять духовний простір української культури.

Розроблено нову концепцію сміхової культури тоталітарного суспільства, яка тлумачиться як заперечення псевдо-сакральної ідеології, що виявляється профанацією профанації первинних релігійних сенсів, тобто поверненням до них. Визначено дві основні парадигми радянської сміхової культури - титанічну та десакралізовану християнську. Виділено основні форми сміхової культури в діахронічному та синхронічному аспектах. Показано, що сутність сміхової культури по відношенню до ідеології виявляється в антиідеологічній спрямованості артефактів культури, а також в різних формах конвенції з ідеологією. Зроблено висновок про принципове протистояння тоталітарної "оптимістичної трагедії" та комедії, класової моралі та моральнісних сенсожиттєвих настанов у межах сміхової культури.

Досліджено адаптаційну функцію культури та механізми її реалізації. Проаналізовано когнітивні підстави культурної адаптації, визначено місце когнітивної схеми в ряду інших адаптаційних механізмів культури, диференційовано когнітивну схему відносно суміжних об'єктів культурної антропології. Наведено комплексний опис функціональних характеристик когнітивної схеми і заснованих на них принципів схематизації, завдяки яким відбувається включення фрагментів колективного досвіду в індивідуальну світоглядну систему людини. Зазначено, що акцентування зазначеної проблематики сприяє вирішенню наукової проблеми співвідношення між біологічною та культурною адаптацією та їх механізмами, визначенню методології досліджень (інженерно-кібернетичної, що припускає ідентичну організацію людського мислення і програмно-машинного інтелекту, або гуманітарної, що використовує філософсько-психологічний інструментарій), а також встановленню міждисциплінарних зв'язків в даній сфері з метою систематизації результатів, накопичених різними галузями гуманітарної науки.

Досліджено духовне здоров'я у контексті становлення постнекласичної освіти та модернізації вітчизняної системи освіти. Обгрунтовано філософсько-освітню методологію аналізу духовного здоров'я як мету та механізм становлення постсучасних освітніх і соціальних практик. Визначено специфіку духовного здоров'я як предмет філософсько-освітнього аналізу, як освітній феномен, як складову особистісного розвитку та як філософську категорію, що інтегровано відображає позитивний аспект духовного світу особистості.

Розглянуто питання: чи може самопізнання все ще бути авторитетним з точки зору інактивізму? Дана проблема грунтується на 2-х припущеннях: визначення самопізнання свідчить, що суб'єкт одержує безпосереднє знання про його интенциональном змісті установок; зміст установок суб'єкта визначено зовнішніми факторами, які можуть бути невідомими для суб'єкта. Це означає, що суб'єкт має обмежений доступ до даного утримання чи його детермінанти розуміються як умови задоволення його ментальних станів. На основі цього очевидного конфлікту між двома тезами авторитет першої особи може бути поставлений під сумнів.

Цель работы - осмыслить феномен духовности общества в связи с человеческой сущностью как "трансценденцией", свободой в условиях глобализации социальной деятельности; предложить идею мировоззренческой космо-теоцентрической парадигмы, основанной на принципе "метафизической ответственности" человека как "трансцендентного проекта"; в связи с поставленной целью на уровне общефилософского синтеза выделить особенность онтологического положения человека в бытии как творца культуры и указать на его служебную роль в универсуме, исполнение которой автор считает основной духовной функцией человеческого сообщества; обосновать ограниченность антропосоциоцентризма как принципа мировоззрения современного цивилизованного общества, в котором человек служит самому себе; дать анализ понятия обусловленности индивидов и узости их смысловых интенций в круге целей и интересов цивилизационного развития; выделить возросшее значение духовного авторитета, мудреца в современном обществе, указать на важность гармонического ансамбля душевных качеств личности, сочетающихся на основе сбалансированной дополнительности познавательного, эстетического, морального, религиозного отношений к действительности. Характер методологического подхода к исследованию феномена духовности автор связывает с принципом экзистенциального единства элементов телесно-духовной организации человека - разума, переживания, воли, веры. Такой подход предполагает учет не только факторов объективной детерминации форм и тенденций человеческого существования, но и включение ценностного, смыслового, мировоззренческого полагания в культуру на партикулярном и универсальном уровнях. Воссоздавая космо-теоцентрическую конструкцию вектора развития общества в направлении духовости, автор исходил также из априорно принимаемой им очевидности особого положения человека в бытии как "проекта Трансцендентного" с "метафизическим долженствованием". Проблема духовного мироотношения человека в истории культуры так или иначе является сквозной архетипической. В современных условиях, однако, при глобализации человеческой жизнедеятельности, она приобретает особую остроту, хотя в массовом обществе она почти не замечается или воспринимается как некое ювелирное украшение культуры личности. От того, насколько общество овладеет духовным, космо-теоцентрическим мировоззрением, зависит практическое выживание человечества, судьба цивилизации а в метафизическом смысле - возможность реализации человека в качестве онтологически заданного духовного существа. Связывая размышления о духовности человека с априорной онтологической предпосылкой его положения в бытии как "трансценденции", автор придает философствованию спекулятивный характер, поскольку если бы он исходил из эмпирических оснований и двигался аналитическим путем, таяли бы его вера и надежда на духовную реализацию человечества. Переход современного цивилизованного общества к космо-теоцентрической парадигме мировоззрения подготовлен противоречиями его технологического и культурного развития. В условиях возрастания силы сознательного влияния общества на самого себя многое в реализации этого процесса зависит от духовного направления деятельности людей в сфере культуры и душевных качеств субъектов культурной деятельности, которые идеально обрисованы в статье как мудрецы, духовные авторитеты. Самым серьезным препятствием на пути духовной трансформации потребительского общества является мировоззренческий антропоцентризм. Его недостаток не только в том, что он превращает человека в культ для самого себя, а его жизнедеятельность в служение себе, антропоцентризм ослабляет потенцию веры человека и его волю. Демократический плюрализм, многообразие культурных форм, усиление аналитической тенденции в познании превращаются в факторы смысловой растерянности и неуверенности знания, безуспешно ищущего надежных доказательств на уровне общего выбора направления общественного развития. Эту слабость в сфере стратегического нравственного предпочтения многие постмодерные философы представляют как силу противодействия "большим нарративам", "тоталитарным идеологиям". Однако людей без идеологии нет, как нет и сомнения в наличии ценностных ориентиров, в отношении которых может быть установлено решающее общественное единодушие.

Сформульовано загальне уявлення про зародження, становлення та поширення феміністичних теорій у сучасній філософії. Висвітлено основні погляди на проблему співвідношення статей в історії філософії. Простежено становлення гендерної теорії у межах феміністичної філософії та поза нею, висвітлено теоретичні та методологічні проблеми розвитку гендерних досліджень. Охарактеризовано основні філософські аспекти гендерної ідентичності та соціалізації. Проаналізовано гендерний вимір в основних сферах життєдіяльності сучасного українського соціуму.

Розглянуто поняття ситуації як можливості переходу від Я до людини. Доведено, що Я і людина - це не одне і те саме. Обгрунтовано важливість екзистенціально-феноменологічних досліджень ситуації Сартра, Ясперса та Рікера для формування соціальної комунікації на основі екзистенціальної відкритості людини до трансцендентного.

Обгрунтування значення дослідження комплексу соціальної безпеки особистості як складного структурного компонента, що забезпечує адекватне світосприйняття та діяльність індивіда, актуалізують процеси функціонування онтологічної безпеки особистості, які за сучасних неоднозначних умов їх динамічного перебігу зазнають дисфункціональних "розладів". Послідовний аналіз основних етапів становлення поняття онтологічної безпеки особистості - від психологічних концепції страхів Р. Мея й Р. Лейнга до комплексної теорії структурації Е. Гідденса - дає можливість зробити висновок про суперечливість впливу цивілізаційних процесів як таких, що, створюючи комфортніші умови людського існування, водночас призводять до екзистенційних проблем, а також доведення актуальності комплексного дослідження основних чинників становлення та функціонування онтологічної безпеки особистості.

Досліджено феномен театру в аспекті філософської антропології. Зазначено, що театр, як ніякий інший вид діяльності, фокусує сутнісні феномени людського буття, а філософська антропологія надає світоглядні можливості для виділення, осмислення та впорядкування цих феноменів. Розкрито передумови й основні теоретичні засади театральної антропології (філософської), принципи єдності внутрішнього та зовнішнього (онтико-онтологічна дуальність). Проаналізовано засади метафізики тотальності та принципи єдності зовнішнього та внутрішнього в художньому творі. Увагу приділено осмисленню єдності теорії та практики в театрально-антропологічних дослідженнях. Визначено вплив театру на становлення антропної реальності (буттєтворення). Розкрито антропологічні витоки прагнення до становлення театральної реальності. Показано, чим є театральний твір у процесі творення та сприйняття. Розглянуто театральний твір як тотальність, а формулу сюжету - як закон розгортання тотальності. Досліджено театральний твір у процесі становлення як вияв онтико-онтологічної цілісності людини, взаємодію театральної й антропної реальностей у світі, що стрімко змінюється, а також становлення театральної реальності як антропологічну потребу. Розкрито антропологічну сутність впливу театру на людину. Висвітлено філософсько-світоглядні ідеї Л. Курбаса, досі практично не розглянуті у контексті вітчизняної філософії.

Розкрито генезис особистості людини у дискурсі саморозгортання Всесвіту. Розглянуто механізм смислогенезу особистості в онтогенезі. Проаналізовано духовну цінність як атрибут особистості. Досліджено організаційну свідомість особистості за умов становлення інформаційного суспільства. Визначено самореалізацію особистості як механізм її інтеграції в суспільстві. Увагу приділено особистості в алгоритмі саморозгортання соціального світу. Охарактеризовано моделювання соціально-політичної поведінки проектувальної активності особистості. Подано інформацію про особистість у просторі організаційної культури фірми.

Досліджено моральні й естетичні параметри життєвого світу людини як ціннісно-смислового універсуму культури в екзистенційних модусах "справжність-несправжність" людського існування. Проаналізовано феноменологічно-онтологічні, аксіологічні та комунікативні аспекти морально-естетичних засад особистісного самовизначення у світі в контексті людиновимірних констант нової онтологічної парадигми та дотичний до неї світоглядно-антропологічний дискурс представників Київської філософської школи. Розкрито евристичний потенціал концептуального ресурсу нової онтології: подієвості, модусів "справжність-несправжність", ідеально належної царини цінностей, відповідального вчинку, "не-алібі в бутті", діалогічності, що на вітчизняному грунті репрезентовано проблемами світогляду, досвіду, моральнішого світовідношення, дихотомії "байдуже-небайдуже". Окреслений морально-естетичний фундамент буття людини у світі акумулює у своїх глибинах вагомі перспективи вільного вибору "бути чи не бути собою" у ситуації втрати стійких духовних орієнтирів сучасного поступу культури.

Досліджено феномен самовдосконалення особистості як філософсько-антропологічну проблему, що виявилося у побудові концептуальної схеми самовдосконалення особистості як найвищої усвідомленої форми саморозвитку особистості. Подібний аналіз самовдосконалення особистості передбачає визначення його духовно-ціннісної природи, індивідуальнісностворювальної сутності та гуманістичного змісту. Крім того, у дослідженні виявлено соціальне призначення явища самовдосконалення, продемонстровано залежність між процесом самовдосконалення особистості та процесом її індивідуалізації, практика самовдосконалення особистості на прикладах особистісних гуманістично спрямованих біографічних проектів. Доведено необхідність формування потреби у самовдосконаленні як запоруки успішного функціонування суспільства та запропоновано шляхи реалізації біографічних проектів у сучасному українському духовно-моральному просторі.