Узагальнено внесок українських музикознавців до процесу формування компаративних студій у царині мистецтвознавства, висвітлено основні досягнення (фундаментальні ідеї і положення та часткові напрацювання) й запропоновано запровадження філософсько-герменевтичної категорії "емінентного тексту" Г.-Г. Гадамера як термінологічної одиниці ідіому музично-культуральної компаративістики. Предметом дослідження є концептуалізація музично-вербальної емінентності як культурно-мистецького феномена, що грунтується на творчій інтерпретації закладеного у творі додаткового змісту. Розглянуто деякі виміри сполучення музики й слова (програмна й вокальна творчість, "музична" проза, музична критика письменників і белетристика музикантів, музична номеносфера в літературі) у руслі сучасних компаративістичних теорій.

Розуміння "кінематографічного безумства" здебільшого зводиться до тлумачення його як деякого "трешу", "безглуздя" чи "штампованої картинки" з поверхневим сюжетом та відсутнім змістом. У роботі здійснюється спроба визначити "кінематографічне безумство" в якості події. Окреслюються межі концепту "події" та на основі аналізу досліджень виводяться головні критерії, завдяки яким ми можемо фіксувати подію як таку, що наділена співпричетністю та співіснуванням у бутті, а також виявляється безструктурним носієм чогось дивного та абсолютно нового. Відповідно, "безумство" ми розумітимемо у тих його виявах, про які говорить Мішель Фуко в "Ликах безумства". В якості ілюстрації та унаочнення події та подієвості в статті задіюється візуальний контент задля увиразнення події "кінематографічного безумства". Щодо останнього, то мова йде про різноманітні іпостасі безумства, які пропонує сфера візуального та з-поміж яких можливе безумство як "подія", або ж ні. В площині кінематографу циркулює надмірна кількість фільмів, які розкривають ті чи інші аспекти безумства, або є суцільним безумством. Однак наше завдання побачити, що дійсно є подією та якими є її змісти.

Здійснено культурологічний аналіз фотографії. Виявлено трансформації в динаміці людського сприйняття світлини та реалізації її соціокультурних функцій. Висвітлено вплив фотографії на культуру і життєвий світ людини. Проаналізовано співвідношення об’єктивного й суб’єктивного під часі фотографування, особливості просторово-часових координат фотографічного зображення та феноменологічний аспект сприйняття фотографії в умовах зміни візуальної парадигми культури. Показано фотографію як пріортетний складник медіакультури. осліджено феномен фотографії в умовах зміни візуальної парадигми культури. Роботу призначено для фахівців галузей культурології, філософії, естетики, аспірантів, студентів та всіх, хто цікавиться сучасною медіакультурою і фотографією.

Розглянуто філософсько-методологічну проблематику сучасних музикознавчих досліджень, проаналізовано особливості застосування методів і підходів сучасної філософії (герменевтичний, системно-структурний, функціональний, культурно-історичний, семантичний, інтегративний підходи). Обгрунтовано доцільність розширення методології вузько спеціалізованих музикознавчих досліджень методиками сучасної філософії музики. Зауважено, що філософська методологія значно розширює можливості теоретичного осмислення та розуміння конкретних і практичних проблем сучасного музикознавства. Виявлено, що філософські концепції багатьох музичних феноменів, долаючи недоліки вузькоспеціалізованих досліджень, поглиблюють розуміння їх специфічної сутності та визначають перспективи подальших досліджень.

Мета роботи - на базі антропоцентричного підходу до аналізу візуальних самопрезентацій Артемізії Джентілескі у творах живопису представити художню творчість як самооб'єктивації мисткині, що, породжуючи нову культурну реальність, виступають водночас засобами пізнання сутності людини. Використано принципи та методи філософсько-антропологічного дослідження у поєднанні з хронологічним, іконографічним та образно-стилістичним методами. З поміж філософсько-антропологічних використано принцип антропологічної редукції, керуючись яким проаналізовано творчість Артемізії Джентілескі як її самооб'єктивація, принцип екстраполяції окремого факту життя художниці та антропологічної інтерпретації еволюції творчості, коли крізь низку хронологічно послідовних творів як образних об'єктивацій, здійснюється спроба пізнання їхнього творця. Іконографічні та образно-стилістичні методи (прийоми композиції, сюжети, колористичні характеристики) - при аналізі художнього відеоряду: автопортретів, алегорій і сюжетних картин. Аналітичну роботу здійснено поетапно як перехід від іконографічної інтерпретації картини з поступовою елімінацією художньостильових характеристик як позаантропологічних культурних констант із подальшою антропологічною редукцією культурного образу. Наукова новизна полягає в авторській методиці аналізу творів візуального (образотворчого) мистецтва з точки зору антропоцентричного підходу, а також у розгляді художньої творчості Артемізії Джентілескі як її самооб'єктивацій як таких, що, породжуючи нову культурну реальність, виступають водночас засобами пізнання сутності людини. Творчість Артемізії Джентілескі в діахронічному розгортанні можна розглядати як самооб'єктивацію художниці, в якій простежується еволюція самовиявлення від особистості з традиційним самосприйняттям за соціальними гендерними стереотипами (1610 р.) до феномену особистого життя, який визначатиме подальшу еволюцію її самоідентифікування (згвалтування 1611 р.) і викорінення почуття сорому через віртуальну помсту (самовиявлення в циклі Юдиф), каяття (цикл Марії Магдалини), провини (цикл Лукреції) та формування складової ідентичності художниці як звільнення від соціальних гендерних забобонів і стереотипів щодо соціально приписаних жінці ролей і стандартів поведінки (цикл Сусанни).

Мета дослідження - осмислення антропологічних тенденцій метамодерну, що передбачає послідовне вирішення наступних завдань: експлікація змісту постпостмодерну в сучасній філософській літературі; виявлення світоглядної основи антропології метамодерну; характеристика проблемного поля метамодерної антропології та стану людини в сучасну епоху. Антропологія метамодерна вперше визначає соціокультурний контекст через коливальний стан між цінностями модерну та їх запереченням постмодерном, що надає можливість сформулювати особливість часу як прагнення до реконструкції людини-цілісної, незаангажованої домінуючими світоглядними настановами соціального характеру. Антропологію метамодерну наведено як індивідуалізацію соціокультурного простору у вигляді самореконструкції людини на всіх антропорівнях. Епоха без однозначно вираженого морального орієнтиру спирається на етику загальноприйнятого, єдиним виправданням якої є наявність універсального права на буттєвість. Діджиталізація як процес цифрової трансформації суспільства формує умови для ціннісного здійснення вільного вибору людини метамодерну, через який і самоздійснюється цілісна людина. Обгрунтовано, що метамодерн як описова позиція сучасної культурної домінанти діджиталізованої епохи, характеризується станом коливання між цінностями модерну та постмодерну. Антропологія метамодерну маніфестує себе у вигляді реконструкції людини-цілісної та самореконструкції людини-внутрішньої. Особливостями людини метамодерну визнано взаємодовизначеність індивідуального та масового. Зроблено висновки, що метамодерн - це постановка проблеми людини в новому ракурсі: яким бути і як вижити між крайнощами смислових полюсів, не втративши гідності та унікальної самоцінності. Виходячи з цього, доля людини метамодерну визначається в переслідуванні нескінченно відступаючих горизонтів антропології незавершеності, що здійснюється через постіронію, наївну щирість, оптимістичну відкритість до світу.

Здійснено культурологічний аналіз основних структурних компонентів монографії О. Г. Шостак "Художні виміри національної ідентичності творчості сучасних північноамериканських письменників корінного походження", що зумовлюють трансформації уявлень про національну ідентичність у транзитних суспільствах сучасних корінних спільнот Північної Америки. Обгрунтовано положення, що різноманітні компоненти національної ідентичності детермінують відповідні ролі й функції індіанської особистості, а також відповідають за практичну реалізацію прав і свобод у США та Канаді. О. Г. Шостак вперше у вітчизняному літературознавстві комплексно і системно обгрунтовує поняття літератур корінних народів північноамериканського континенту, що дає можливість запропонувати цілісне розуміння та інтерпретацію творчості письменників корінного походження.

Дослідження присвячено проясненню філософських засад visual studies (візуальних досліджень) і вирішенню центральних теоретичних складнощів галузі засобами культурфілософського аналізу. З’ясовано дисциплінарний статус студій і увиразнені методологічні координати, у яких працюють ключові представники візуальних досліджень. Прояснено, які філософські й методологічні розробки склали теоретичний фундамент різних векторів, за якими розвивається дисципліна. Завдяки реконструкції феноменологічного підґрунтя візуальних досліджень (Е. Гусерль, М. Мерло-Понті, М. Дюфрен) у роботі як центральний об’єкт студій артикулювано досвід візуального на противагу візуальному досвідові. Така термінологічна зміна запропонована з метою уникнення теоретичної редукції цього досвіду до його оптичної компоненти. Розгорнуте дослідження культурфілософських вчень, що доповнюють феноменологічну перспективу вивчення візуального (Ж. Дельоз, Ж. Диді-Юберман, К. Вульф, Г. У. Ґумбрехт і інші), дає змогу увиразнити структуру досвіду візуального і сформулювати основні принципи його дослідження. Окреслено особливості трансформацій досвіду візуального в добу розвитку технологій (на основі підходів В. Беньямін, П. Вирильо). Висновлено, що дослідження досвіду візуального можливе лише за тілесної включеності дослідника (глядача) до переживання присутності речі і відкритості способам її афектації в акті досвідчування візуального.

Уперше здійснено цілісне дослідження стильової еволюції драматургічних функцій хору в українській опері. Уперше виявлено генезу хорового компонента в українському оперному жанрі. Уперше визначено драматургічне навантаження хорового компонента в українській опері з позиції ментальної обумовленості. Уперше концептуалізовано відображення типів національного характеру у драматургічній будові хорових епізодів в українській опері. Уперше виконано комплексний аналіз хорових епізодів і хорових сцен в операх українських композиторів ХІХ - ХХ ст.

Досліджено особливості художньої творчості Микалоюса Константінаса Чюрльоніса (1875-1911) - унікального представника литовської та європейської культури кінця XIX - початку XX ст. Висвітлено феномен художньої творчості митця, втілений через притаманну йому образну полісемантичність та світоглядну багатовекторність. З'ясовано різні аспекти творчого феномену М. Чюрльоніса, розглянутих в їхній синтетичній взаємопов'язаності. Проаналізовано музичну, живописну та літературну творчість митця. Висвітлено особливості філософського світогляду, образно-асоціативного сприйняття та духовної сфери музичної творчості композитора. Охарактеризовано один з оригінальних мистецько-філософських напрямів розвитку європейської культури кінця XIX - початку XX ст. - космізм як концептуальне втілення художнього світобачення М. Чюрльоніса. У контексті висвітлення теургічного аспекту мистецького світосприйняття композитора досліджено асоціативно-образні та смислові паралелі музично-філософської творчості М. Чюрльоніса та О. Скрябіна як прояв зв'язку митців із законами Всесвіту. Проаналізовано прояви музичної, живописної та літературної сонатності М. Чюрльоніса як комплексного музично-художнього явища.

Здійснено історико-філософський аналіз становлення ідеї абсолютної музики, що полягає в уявленні про онтологічну автономність музики. Ключовим чинником формування ідеї абсолютної музики постала специфічна природа музичної темпоральності, що формує площину об'єктивної кореляції суб'єктивного досвіду часу. Класична онтологія музики породжувала метафізичне протистояння інструментального раціоналізму та теорії афективної детермінації музики. Визначення ідеї абсолютної музики було результатом подолання дуалізму раціональної дії та афективного імпульсу в музичній творчості засобами ототожнення музичного часу та історичного процесу (Р. Вагнер). Проте подальша еволюція ідеї абсолютної музики засвідчила пріоритет проблеми конституювання суб'єктивності в стихії музичного часу (Е. Ганслік, О. Лосев). Феноменологічна модифікація ідеї абсолютної музики постала конститутивним етапом розробки поняття абсолютної свідомості у Е. Гуссерля. Постмодерна деконструкція та музикологічна історіософія абсолютної музики визначають статус цієї ідеї в сучасному філософському дискурсі.

Вперше у вітчизняній соціальній філософії встановлено, що соціальний простір кінематографа відображує властивості процесу продукування соціального простору капіталізму та втілює відносини мимовільної уваги, яка матеріалізується в просторі кіноекрана. Обгрунтовано актуальність застосування історико-матеріалістичного підходу до аналізу соціального простору кінематографа та феномена уваги. Розкрито властивості соціального простору кінематографа: приховування антагоністичних суспільних відносин через організацію простору; часткове самоподолання абстрактної природи простору через виробництво просторів видимого життя; субституція форми організації одного соціального простору як норми для соціального простору в цілому. Охарактеризовано анатопію як здатність відтворювати в різних формах характерні для соціального простору капіталізму властивості. Розкрито просторову форму, функцією якої в рамках капіталістичних відносин є приховування матеріальності власної, та репрезентованого простору (простір-репрезентація); прийом організації чуттєвого сприйняття простору- репрезентації, спрямований на заміщення цього просторуйого образом (атракт); комплекс просторових практик, що спрямовані на виробництво видимості реальності, виключеної з порядку капіталістичних відносин (виробництво природності). Окреслено сукупність просторових практик, спрямованих на кризову увагу і приведення її до мимовільної форми (локалізація кризи).

Исследованы многообразные взаимные связи философии и художественной литературы как форм духовного освоения мира. Представлены пространство и время бытия человека в контексте философско-литературных дискурсов, творчество и самотворчество человека в философском и литературно-художественном аспекте. Отдельно рассмотрены философские идеи, представленные в романах Ф. М. Достоевского, М. Пруста, Т. Манна, А. Платонова. Древнекитайская "Книга времен" и "Исповедь" Аврелия Августина представлены как памятники истории и культуры, а также как источники по теории творчества и самотворчества человека. Отдельные главы посвящены философско-литературному творчеству А. Герцена и В. Розанова. Изучено отражение идей И. Канта в восточнославянской культуре.

Исследован феномен музыки в контексте философии целостности. Проанализирован музыкальный аспект творчества А. Шопенгауэра, А. Скрябина, П. Флоренского, наследие которых представляет эволюционный этап в становлении философии музыки. Рассмотрены феномены музыки, культуры и философии как смысловое пространство становления Человека-Духовного.

Проаналізоано сучасні проблеми трансформації музичної культури в просторі самоствердження митця, виникнення протестних рухів, нонконформістської ідеології як етичного, естетичного та мистецького феномену. Антропологічна та культурно-історична складова нонконформізму в музиці України XX ст. презентовані як персональний вчинок митця в умовах посттоталітарної та постмодерністської культури. Філософський дискурс у музиці проаналізовано як своєрідну сферу антропологічної та культурно-історичної рефлексії митця, як засаду формування музичного мислення композитора. Музичне мислення визначене як детермінанта композиторської творчості. Нонконформізм як фактор стильової динаміки набув інтерпретації в контексті формування міфопоетики музичного мистецтва XX ст. Художній нонконформізм 1960 - 1980-х рр. в українській музиці реконструйовано як соціокультурний феномен формування протестних рухів у посттоталітарному суспільстві. Проаналізовано трансформацію нонконформізму в постнонконформізмі як механізм художньої комунікації в музичній культурі України кінця XX - початку XXI ст.

Досліджено семіозис, як процес знакоутворення та інтерпретації знаків з образотворчому мистецтві. На основі аналізу структурно-естетичних рівнів семіозису в цьому мистецтві та дослідження особливостей естетичного сприйняття художнього простору в образотворчому мистецтві, виявлено специфіку естетичних знаків, особливості візуальних, образотворчих знаків. Проаналізовано синтаксичний та семантичний рівні семіозису та виявлено їх специфіку в такому мистецтві. Досліджено прагматику та стилістику образотворчого мистецтва. Семіозисний аналіз зазначеного мистецтва поєднано в дослідженні з аксіологічним підходом. Розкрито своєрідність художнього повідомлення в образотворчому мистецтві та його знакові засоби в контексті категорій класичної естетики. Показано можливості й обмеження образотворчого мистецтва у вираженні прекрасного, піднесеного, трагічного, комічного, потворного та низького, а також прийоми їх кодування. Здійснено семіозисний аналіз сучасного образотворчого мистецтва (модерну, авангарду та постмодернізму), та показано, як нові тенденції у візуальних мистецтвах, пошук знакових засобів, комунікативних стратегій пов'язані з характером естетичних цінностей епохи. Проаналізовано специфіку семіозису образотворчого мистецтва XX - XXI ст. в його комунікативному та аксіологічному вимірах.

Висвітлено проблему самопізнання у контексті романної творчості за допомогою екзистенційно-феноменологічного, постструктуралістського підходів і сучасної персонології. Естетичний вимір сучасності, який передбачає звернення як до класичних, так і некласичних естетичних теорій, глибоко розкриває особливості формування культурної ідентичності як самототожності суб'єкта за умов деконструкції культури. Розглянуто взаємозв'язок сучасного естетичного виміру антропологічних теорій та інтертекстуальності роману як ефективного засобу й умови формування культурної ідентичності. Висвітлено феномен інтертекстуальності не лише як міжтекстового діалогу, цитацій, а як методу художнього мислення суб'єкта творчості (автора/читача). Естетичне осмислення феноменів тілесності, повсякденності, Іншого за умов інтертекстуальності розкриває екзистенційні стани суб'єкта автора/героя/читача та відображає актуальні проблеми культурної ідентичності на початку XXI ст.

Вперше розроблено методи аналізу естетичної складової екологічного архітектурного середовища (АС). Розроблено модель екологічної естетики АС (екоестетики). Основою цієї моделі є синтез екології й естетики АС в аспекті його комфортного візуального сприйняття. Екологію АС розглянуто як синтез технічних та природних елементів в архітектурі. Естетика АС виступає як класичний набір естетичних парадигм в аспекті аналізу їх з точки зору візуальної екології. У зазначеній моделі інноваційну екологічну архітектууа розглянуто як синтез трьох видів архетипів: архітектурних, біонічних і технологічних. Екологічна естетика забезпечує ступінь кореляції основних складових в інноваційній архітектурі для досягнення максимального естетичного ефекту. Сучасну екоспрямовану архітектуру розглянуто як синтез трьох видів архетипів: архітектурних, біонічних і технологічних. Зазначено, що архітектурні архетипи належать до галузі класичної архітектурної композиції. Біонічні архетипи сягають своїм корінням до витоків архітектури та в своєму розвитку на сучасному етапі доповнюються широким континуумом засобів нелінійної архітектури. Підкреслено, що технологічні архетипи є наслідком розвитку знань і технологій, які дозволяють забезпечити екологічно позитивний розвиток архітектури в навколишньому середовищі.

Вперше досліджено світоглядно-філософські засади таких естетичних новацій сучасної української академічної музики, як полістилістика та стильовий синтез (неокласицизм, неоромантизм, неофольклоризм), алеаторика, сонорика, залучення джазу в арсенал академічної музики, ставлення до музики через тишу; поява нових жанрів - електронна музика, музичний римейк; мультисенсорні процесори (музика оточуючого середовища), що пов'язані як із технічними, так і світоглядно-культурними змінами останніх десятиріч. Здійснено комплексний аналіз звукового дизайну, що формує естетичне середовище буття людини, впливає на стиль життя молоді. Запропоновано філософське осмислення феномену "шизофонії", який змінив форму буття звуку, знявши межи природного хронотопу та сформував новий тип слухача, котрий не концентрує своєї уваги на сприйнятті музики. Проаналізовано музичний римейк як нове бачення зразків музики через інтерпретацію зі зміною умов сприйняття. Доведено, що сучасна музика сприяє ідентифікації молоді через групові музичні об'єднання.

Проаналізовано поняття художності як вокального виконавства, так і музичних творів. Висвітлено художню цінність музики з позиції естетики, продемонстровано вплив музичних творів на слухача. Підкреслено, що високого рівня художності виконання вокального твору не можна досягти без належної виконавсько-технічної підготовки співаків. Зазначено важливий чинник художності – спроможність музики бути об’єктом пізнання, нести слухачам художню інформацію. Узагальнено, що основою художності вокального твору є його здатність викликати у слухачів насолоду, яка грунтується на повному розумінні, осягненні твору, глибокому сприйманні й усвідомленні художніх образів, цілісному інтелектуально-емоційному освоєнні всіх компонентів художності, зокрема таку насолоду в слухачів викликають найпопулярніші твори сучасних композиторів, класична музика та народна творчість. Зроблено висновок, що процедура виявлення змістовної сутності і структури художності, її першооснов здійснюється шляхом об’єднання конкретних елементів музики, яким належить вирішальна роль у присвоєнні їй ознак художності.

Проанализировано понятие художественности как вокального исполнительства, так и музыкальных произведений. Освещена художественная ценность музыки с позиции эстетики, продемонстрировано влияние музыкальных произведений на слушателя. Подчеркнуто, что высокого уровня художественности исполнение вокального произведения нельзя достичь без надлежащей исполнительско-технической подготовки певцов. Указано на важный фактор художественности – способность музыки быть объектом познания, нести слушателям художественную информацию. Обобщено, что основой художественности вокального произведения является его способность вызывать у слушателей наслаждение и основывается на полном понимании, постижении произведения, глубоком восприятии и осознании художественных образов, целостном интеллектуально-эмоциональном освоении всех компонентов художественности, в частности такое наслаждение у слушателей вызывают популярные произведения современных композиторов, классическая музыка и народное творчество. Сделан вывод, что процедура выявления содержательной сущности и структуры художественности, ее первооснов осуществляется путем объединения конкретных элементов музыки, которым принадлежит решающая роль в присвоении ей признаков художественности.

It’s analyzed the concept of artistry as a vocal performance and music. Illuminated artistic value of the music from the perspective of aesthetics, we demonstrate the influence of music on the listener. It’s pointed out that a high level of artistry vocal composition can not be achieved without proper executive and technical training singers. Pointed to the important factor of artistry – the ability of music to be the object of knowledge, the students carry artistic information. Summarized that the basis of artistic vocal works is its ability to cause the listeners to enjoy and is based on a thorough understanding, comprehension of the work, a deep perception and awareness of artistic images, holistic intellectual and emotional development of all components of artistry, in particular, such a pleasure to have students produce popular works of contemporary composers, classical music and folk art. It is concluded that the procedure to identify the content and structure of the artistic spirit, its fundamental principles, carried out by combining the specific elements of the music, which plays a decisive role in the assignment of her artistic features.