Розглянуто історію та теорію виникнення і подальшого розвитку візантійської нотації. Визначено рівні впливу грецької нотації на слов'яно-руську до часу виникнення лінійного нотопису - київські ноти. Описано розрізнені відомості фахової літератури з історії нотації, які видобудовують послідовний творчий процес зазначеної ділянки. Визначено зв'язок греко-візантійської літургійної музики з українською монодійною практикою. Зроблено порівняльний аналіз піснеспівів української монодії та відповідного репертуару у руському невменному записі.

Оглянуто первинні то вторинні джерела, в яких можно знайти інформацію з теорії і практики цифрованого басу. Розглянуто деякі ключові принципи розшифрування basso continuo й безпосередньої його реалізації. Порушене питання ансамблевих принципів та стилістики виконання барокового акомпанементу в традиціях різних національних клавірних шкіл того часу. Виконано загальний аналіз двох основних типів існуючих готових реалізацій basso continuo та їх порівняння з позиції автентичності.

Досліджено структурно-семантичні особливості музичних термінів нотного тексту. У зазначеній семантичній групі виділено 3 лексико-семантичні підгрупи, а саме, лексеми на позначення музичного темпу, характеру виконання та динамічних відтінків. Лексеми всіх підгруп можуть доповнюватися адвербіальними модифікаторами. Проаналізовано зазначені лексичні одиниці з позицій семантики, структури, парадигматичних зв'язків, узусу та історичного контексту. Розглянуто особливості використання музичної термінології у творах композиторів різних епох та жанрів, основні етапи та процеси її формування, специфіку функціонування та інтерпретації.

Обґрунтовано концепцію музичного мовлення як складної семіотичної системи, що має граматичний (синтактика), когнітивний (семантика) та дискурсивний (прагматика) рівні, внутрішню парадигматику (відносини між елементами всередині музичного тексту), різні параметри взаємозв’язку (часові, просторові), форми [згорнута (внутрішня) - розгорнута (зовнішня)], у контексті якої реалізуються знаково-символічні коди, що, набуваючи додаткових смислових рівнів, формують музичний континуум художньої культури загалом. Розкрито смисловий вимір поняття "музичне мовлення", що мислиться як елемент системи "мова - текст" та є репрезентантом смислових і ціннісних характеристик художніх інтенцій композитора. Здійснено типологічний аналіз двох типів художнього мовлення -музичного і вербального, виявлено споріднені та відмінні характеристики між ними. Виявлено механізм взаємодії між двома типами художнього мовлення на рівні віддзеркалення мовленнєвих інтонаційних модусів. Проаналізовано семантику різних інтонем, що своїм корінням сягають вербального мовлення, та виявлено модуси їх значень у музичних текстах. Доведено, що смисловий вимір музичного мовлення має глибокий підтекст, де поєднуються як вербальні, так і невербальні коди, що нашаровуються на семантеми, утворюючи культурний тезаурус різних смислів. Музично-мовленнєву діяльність композитора розглянуто як різновид дискурсивної практики та водночас як текстовий простір. Здійснено аналіз окремих творів українських композиторів зазначеного періоду з позицій семіотичного підходу, модус аналізу яких спрямовано на виявлення семантично змістовних структур як своєрідних смислових маркерів, що дало змогу осягнути глибинні структури музичних текстів не з позицій їх унікальності, а як складного знаково-символічного простору, які мають прояв на всіх рівнях смислоутворення, а саме: дотекстового (рівень архетипів, символів, концептів, до яких апелює композитор), текстового (рівень музичної граматики та міжтекстових взаємодій [цитації, алюзії, ремінісценції тощо)] та позатекстового (рівень екстрамузичних засобів виразності). Порушено проблематику музичного семіозису як унікального актуалізованого континууму з виробництва смислів. Досліджено різні аспекти категорії "музичний дискурс" у контексті міждисциплінарного наукового поля, що мислиться як поліфонічна форма функціонування музичних текстів. Доповнено положення про музичний дискурс як процес семіотизації художнього простору, у якому музичний текст набуває форм надособистісної музично-мовленнєвої складової художньої практики композитора. Розвинено положення про музичний текст як семіотичну систему, що здатна передавати художню інформацію звукочасової властивості, у якому семантична щільність музичного образу віддзеркалює його знаковий характер.