Індекс рубрикатора НБУВ: Э210.0 + Ю225.6 + Ю223.7 + Ю215.1

Рубрики:

Філософія в релігії

Ірраціональне в пізнанні

Знання та віра

Проблема бога. Теодицея

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто аналіз моделей сакральної та техногенної віри у п'єсі В. Вінниченка "Пророк". Підкреслено руйнівний характер абсолютизації ідеї у процесі її реалізації та втілення у реальне життя як окремої особистості, так і суспільства загалом.

Розглянуто аналіз інтерпретацій київським філософом і богословом Петром Ліницьким (1839 - 1906) ключового для православної духовно-академічної думки XIX - початку XX ст. питання взаємин між вірою і розумом, вірою і знанням.

Визначено пізнавальні межі філософської віри та досліджено роль безумовного, межового досвіду у житті людини. Визначено суть почуття віри як основи пізнання людини чи знання істини шляхом визначення поняття "філософська віра" у контексті його співвідношення з поняттям "релігійна віра". Досліджено особливості суб'єкт-об'єктивних відносин у досвіді філософської віри. Показано буттєву підставу віри, абсолютний взаємозв'язок того, хто пізнає, і пізнавального. Показано механізм здійснення досвіду філософської віри як абсолютної форми абсолютного знання. Обгрунтовано віру як іншу форму іншого знання. Висвітлено комунікативну спрямованість віри та з'ясовано роль комунікативних засобів у процесі асиміляції досвіду віри в екзистенціальному просторі. Розглянуто характер співвідношення понять "віра", "довіра", "надія". Проаналізовано характер підстави невір'я.

Розроблено концепцію європейського адогматизму. Зазначено, що адогматичне мислення виводиться з античного скептицизму та пов'язується з екзистенціальною філософією, зокрема, з філософією С. Кіркегора і Л. Шестова. Розглянуто термін "європейський адогматизм" у контексті узагальненого аналізу критичних течій скептицизму, нігілізму та постмодернізму, кожна з яких є джерелом ментально-креативних і онтологічних особливостей адогматизму. Адогматизм базується на найбільш плідніх ідеях цих філософій і надає їм нових синтетичних смислів та значення, за цього він поступово перетворюється у самостійну парадигму, спрямовану на виявлення й аналіз найбільш гострих суперечностей буття та мислення (абсурду, парадоксів, конрадикцій). За використання текстового підгрунтя праць С. Кіркегора, Л. Шестова як найбільш видатних фундаторів європейського адогматизму у полемічному аспекті висвітлено теорії Ф. Ніцше, Е. Гусерля, М. Гайдеггера, А. Камю, М. Бердяєва й інших представників критичного філософського знання. Проаналізовано простір європейського мислення у контексті поєднання віри та розуму, що дозволило сформулювати метафізичний постулат "віра є ентелехія розуму" та встановити онтологічний зв'язок між цими основоположними філософськими категоріями. На підставі розгорнутого тлумачення цього постулату запропоновано концепцію інтегрального раціоналізму, спрямовану на гармонійне поєднання філософських, наукових і релігійних форм пізнання світу.

В контексті проблем соціально-гуманітарного пізнання розглянуто предмет, специфіку, цілі та завдання епістемології релігії. Доведено, що означена галузь знання має значний евристичний потенціал та може претендувати на статус автономної дисципліни у форматі філософської програми теоретичного релігієзнавства. Досліджено онтологічні, доктринальні та логіко-методологічні засади епістемології релігії, її місце у системі релігієзнавчих дисциплін. Акценовано на міждисциплінарному синтезі та продуктивності пізнавальної парадигми аналітичної філософії. Висвітлено, в який спосіб концепт "можливий світ" сприяє вирішенню проблем епістемології релігії. Окреслено атрибутивні характеристики знання, віри, релігійного знання та релігійної віри як епістемічних станів та як об'єктивованих складових "третього світу". Увагу приділено уточненню теорії референції та понятійно-категоріального апарату релігієзнавства, аналізу дефініцій та класифікацій поняття "релігія". Сформульовано аргументи на користь застосування принципу додатковості в релігієзнавчих дослідженнях.

Розглянуто актуальність дослідження духовності за сучасних умов, обгрунтовано її комплексний характер, який доводить необхідність поєднання філософського та релігійного підходів в її дослідженні.

Розглянуто співвідношення раціонального та ірраціонального у визначенні духовності. Обгрунтовано необхідність поєднання віри та розуму, що зумовлено складністю феномену, який досліджується, а також вимогами сучасної методології. У зв'язку з цим віру розглянуто як одну з підстав духовності та спосіб її розуміння.

Розглянуто тему парадоксу віри та абсурду буття у просторі думок Кіркегора. Як вихідні положення "парадокс віри - абсурд буття" висвітлено як проблемне поле екзистенційного адогматизування. Показано, що Кіркегор своєю філософією окреслив широке коло проблем теології, які потребують адогматичного підходу до їх розгляду. Викладено основні положення лекції папи Бенедикта ХVI про суть і місце християнства в суспільстві, ставлення християнства до розуму та раціональності. З позиції адогматизму дана оцінка цих положень.

Розглянуто бачення Юстином філософом проблеми співвідношення віри та розуму. Стверджено, що проблема співвідношення віри та розуму Юстином вирішується на користь віри, проте з залученням понять та ідей грецької філософії.

Обгрунтовано важливе місце юснатуралістичних ідей у творчості представників німецької класичної філософії. Досліджено значну роль природного права у формуванні їх філософських доктрин. Проаналізовано природне право як сутнісну основу позитивного права. Розглянуто малодосліджені природно-правові ідеї професора права А. Фойербаха.

Розглянуто феномен віри як вектор педагогічних зусиль та смислове різночитання її церквою та школою. Досліджено значущість віри для творення громадянського суспільства. Визначено дискусійні питання щодо тлумачення віри як персоналізованого світогляду.

Рассмотрен феномен веры как вектор педагогических усилий и смысловое разночтение ее церковью и школой. Исследована значимость веры для создания гражданского общества. Определены дискуссионные вопросы относительно толкования веры как персонифицированного мировоззрения.

The article deals with the phenomenon of belief as a vector of pedagogical efforts and a semantic different interpretation by its church and school. The importance of belief for creation of a civil society is investigated. The questions worth discussions concerning interpretation of belief as personificied outlook are determined.

Проаналізовано віру і знання як атрибути досягнення істини. Показано їх діалектичну взаємодію та місце у науковому пізнанні. Обгрунтовано один зі шляхів модернізації навчального процесу. Зазначено, що в основі сучасної невіри у владу духу над природою є помилкова віра у силу природи і в її самостійність стосовно духу. Визначено суть віри у мисленні, яке самостійно не здатне осягнути істину і смертельне для істини. Описано значення віри, яка потрібна людині, щоб збагнути своє місце у Всесвіті, збагнути його нескінченний початок і безмежний кінець.

Проанализированы вера и знание как атрибуты достижения истины. Показаны их диалектическое взаимодействие и место в научном познании. Обоснован один из путей модернизации учебного процесса. Указано, что в основе современного неверия во власть духа над природой является ошибочная вера в силу природы и в ее самостоятельность по отношению духа. Определена суть веры в мышлении, которое самостоятельно не способно постичь истину и смертельное для истины. Описано значение веры, которая нужна человеку, чтобы понять свое место во Вселенной, понять его бесконечное начало и безграничный конец.

Аnalyzed the faith and knowledge of how to achieve the attributes of truth. Showing their dialectical interaction and a place in scientific knowledge. Proved one of the ways of modernization of the educational process. Indicated that the basis of modern disbelief in the power of spirit over nature is a mistaken belief in the power of nature and its autonomy in relation spirit. The essence of faith in thinking, which alone is not able to comprehend the truth and fatal to the truth. Described the valueof faith that a person needs to understand their place in the universe to understand its infinite beginning and end of the limitless.

Рассмотрено значение феномена веры в профессиональной деятельности психолога. Выделены особенности веры в условиях работы психолога с психологической информации, в рамках познавательной деятельности, в контексте консультативной практики. Доказано, что гармоничное сочетание веры и рационального знания характерно для развитой интеллектуальной культуры психолога, выступает одним из его факторов продуктивного существования в профессии.

Розглянуто значення феномену віри у професійній діяльності психолога. Виокремлено особливості віри за умов роботи психолога з психологічною інформацією, у рамках пізнавальної діяльності, у контексті консультативної практики. Доведено, що гармонійне поєднання віри та раціонального знання, що характерно для розвиненої інтелектуальної культури психолога, постає одним з його факторів продуктивного існування у професії.

We consider the significance of the phenomenon of belief in the professional psychologist. Marked features of the faith in the work of psychologist with psychological information in the cognitive activity, in the context of counseling practice. It is proved that a harmonious combination of faith and knowledge management, which is typical for a developed intellectual culture of the psychologist, is one of the factors of its productive existence in the profession.

Репрезентовано нову галузь релігієзнавчого знання - епістемологія релігії. Розроблено її парадигмальні засади, які складаються з визначення дисциплінарної та структурної конфігурації, онтологічних припущень, понятійно-концептуального каркасу, критеріїв відбору пізнавальних підходів. Доведено продуктивність використання пізнавальної програми, що склалася в межах аналітичної філософії. Досліджено атрибутивні характеристики знання, віри та релігійного знання. Вперше показано, в який спосіб концепт "можливий світ" сприяє вирішенню проблем епістемології релігії. Стратегії пізнання релігії, що відрізняються новизною, розроблено у логіко-методологічній та метаметодологічній площинах. Запропоновано теорію референції, релевантну для аналізу релігійних і релігієзнавчих понять. Репрезентовано варіант понятійно-категоріального апарату релігієзнавства. Проведено аналіз дефініцій і класифікацій поняття "релігія" та гіпотези як форми розвитку релігієзнавчих знань. Сформульовано аргументи на користь застосування принципу додатковості в релігієзнавчих дослідженнях.

Проаналізовано феномен віри як екзистенціал, що зумовлює трансцендуючий характер людського буття. Зауважено, що віра усвідомлюється як продуктивний вихід за межі проблемних життєвих ситуацій, а марновірство і фанатизм як замкненість у їх межах. Відзначено, що віра тлумачиться як особлива ідеалізуюча діяльність, яка поєднує екзистенцію та трансценденцію. Проаналізовано онтологічні та гносеологічні виміри віри, її зв'язок з екзистенціалами сумніву та розпачу. Наведено поняття "віротворення" для означення продуктивної ідеалізуючої здатності людини. Визначено місце, роль та способи віротворення в структурі екзистенції. Досліджено темпоральні вияви віри, що мають різновекторну інтенцію: переконаність - у минуле, довіра - у теперішнє, впевненість - у майбутнє. Зазначено, що віра виступає трансцендуванням за межі сучасного через відтворення неповторного минулого і невизначеного прийдешнього.

На підставі міждисциплінарного аналізу досліджено проблеми віри та розуму в російській духовно-академічній філософії XIX - початку XX ст. з метою виявлення основних підходів, теорій та концепцій, що запропоновані професорами київського, санкт-петербурзького, московського та казанського академічних осередків для вирішення цієї проблеми. Приділено увагу становленню та особливостям функціонування основного гносеологічного концепту "розуміючої віри" або "віруючого розуму" в межах духовно-академічного дискурсу Російської імперії, який формувався під впливом зовнішньо- та внутрішньо-інституційних і зовнішньо- та внутрішньо-ідейних детермінант і позначився на переважній більшості підходів академічних вчених. Висвітлено не лише основні риси філософсько-академічного стилю православних мислителів, але й сукупність складових їх епістемологічного проекту, в межах яких ними запропоновано варіанти теоретичних пошуків нових когнітивних синтезів, які б об'єднували віру та розум, інтелект та інтуїцію. Доведено, що декларуючи ідею наслідування спадщини Святих Отців, самі академічні теїсти під впливом німецького ідеалізму відійшли від заповітів останніх, разом з тим, відійшли і від класичної патристичної та схоластичної гносеологій, намагаючись надати їм сучасних інтерпретацій. Зауважено, що їх синтетична методологія, концепція "цілісного знання" та гносеологічні концепти "віруючого розуму" та "розуміючої віри" як формули посередництва між наукою та православ'ям, розумом та Одкровенням, вказують на те, що гносеологія російського духовно-академічного теїзму XIX - початку XX ст. є некласичною та синтетичною теорією пізньо-модерного типу з елементами еклектики та постметафізичного мислення.

Досліджено середньовічну (ІV - ХІV ст.) освітянську думку, зокрема, питання визначення межі між духовним і світським, поведінкою та знаннями, яке було порушено в період раннього середньовіччя й отримало розвиток через розв'язання проблеми співвідношення віри та розуму, релігії та науки, богослів'я та філософії. Відзначено, що розв'язання проблеми запропонував томізм твердженням, що співвідношення віри та розуму полягає в тому, що вони в кінцевому підсумку спрямовані до пізнання однієї й тієї ж істини - Бога; через створений світ істина відкривається людині природним чином, а через одкровення - надприродним, тому знання та віра не повинні суперечити одне одному: розум виявляється релігійним, а віра - розумною. Підсумовано, що перетворення церкви в єдине джерело освіти та науки стимулює проникнення знань до релігії, яка і до цього часу конституюється як знання, покликане задовольняти екзистенційно-іраціональні запити людини.

Исследована средневековая (IV - XIV вв.) просветительская мысль, в частности, вопрос определения границы между духовным и светским, поведением и знаниями, который был поднят в период раннего средневековья и получило развитие через решение проблемы соотношения веры и разума, религии и науки, богословия и философии. Отмечено, что решение проблемы предложил томизм утверждением, что соотношение веры и разума состоит в том, что они в конечном итоге направлены к познанию одной и той же истины - Бога; через созданный мир истина открывается человеку естественным образом, а через откровение - сверхъестественным, поэтому знание и вера не должны противоречить друг другу: разум оказывается религиозным, а вера - разумной. Подытожено, что превращение церкви в единственный источник образования и науки стимулирует проникновение знаний к религии, и до нынешнего времени конституируется как знание, призванное удовлетворять экзистенционально-иррациональные запросы человека.

Of is expounded the article testifies that converting of church into the only source of education and science stimulates penetration of knowledge in religion, which and to this time of constituted as knowledge, called to satisfy the existential-irrational queries of man.

Основу репрезентованого дослідження складає філософський аналіз впливу знання на процес формування нових антропологічних образів людини в контекстах досягнень науки та інноваційних технологій. Це передбачає вирішення наступних завдань: експлікація онтологічного змісту знання в антропокультурних смислах епохи; аналіз впливу знання на процес формування нового типу людини; характеристика сучасної антропологічної ситуації в контексті дигітальної культури; обгрунтування взаємозв'язку фатичної комунікації з суспільством пост-правди у вимірах антропосоціальних трансформацій сучасності. Онтологічний зміст знання визначає антропокультурний контекст епохи шляхом формування системи інтелектуальних, ціннісних, соціальних смислів життя людини. Ствердження нових антропологічних типів людини обумовлено зміною соціального та культурного просторів у контексті зростаючих впливів досягнень наукового знання і технологій. Дигітальна революція як процес розширення можливостей інформаційно-цифрової реальності, підміни знання інформацією породжує Homo digitalis - людину цифрову. Вона орієнтована на фатичну комунікацію, яка в своїй інтелектуальній беззмістовності співмірна з антропологічними вимірами суспільства пост-правди. Обгрунтовано, що народжена інформаційно-цифровою реальністю Homo digitalis є результатом впливу складної сукупності гетерогенних ефектів наукового знання, яке в сучасних умовах пост-правди постає в якості різноманітних комунікативних практик. Умовою формування нового антропологічного типу людини в перспективі науково-технологічного прогресу є ствердження етичної мудрості. Знання в процесі еволюції соціокультурного життя набуває конститутивного значення для процесу формування антропологічних ситуацій, які маніфестують себе в нових образах людини. Сьогодні вона співмірна запитам дигітальної культури, в якій практики людського життя все більшою мірою стають інформаційними і цифровими кластерами, включеними в реальність суспільства пост-правди. Засобом подолання пасивності людини дигітальної є формування нового антропологічного типу, заснованого на переосмисленні системи цінностей.