Проаналізовано пізнавальні можливості різних форм сміху, участь гумору та іронії в мисленні, їх значущість для філософії, роль сміху у конституюванні та збереженні людської індивідуальності. Розглянуто сміх як соціокультурний феномен, питання взаємодії сміху з різноманітними його проявами у різні періоди культури - від античної доби до сучасності. Описано варіанти сміху, сучасні явища сміхової культури: функціонування сміху в сферах політики, християнських традиційних цінностей, public relations. Висвітлено специфічні риси використання комічного в творчості Шекспіра та казахському фольклорі, в комедії болгарського Відродження та російській класичній літературі, а також літературі абсурду та сучасних анекдотах.

Проанализированы познавательные возможности разных форм смеха, участие юмора и иронии в мышлении, их значимость для философии, роль смеха в конституировании и сохранении человеческой индивидуальности. Рассмотрены смех как социокультурный феномен, вопросы взаимодействия смеха с разнообразными его проявлениями в разные периоды культуры - от античной эпохи до современности. Описаны варианты смеха, современные явления смеховой культуры: функционирование смеха в сферах политики, христианских традиционных ценностей, public relations. Освещены специфические черты использования комического в творчестве Шекспира и казахском фольклоре, в комедии болгарского Возрождения и русской классической литературе, а также литературе абсурда и современных анекдотах.

Проаналізовано різні буттєві та пізнавальні ситуації, що викликають сміх, а також його дію в різних вимірах соціального буття людини. Наведено результати дослідження різноманітних варіантів комічного в різних видах мистецтва від ранніх фольклорних форм до найсучасніших мистецьких досягнень. Висвітлено аспекти сміхової культури за матеріалами сучасних подій в Україні, актуальність проблематики сміху та спроможність людини на основі вивчення її поведінки визначити індивідуальне пізнання та існування, а також соціальне буття суспільства.

Проанализированы разные бытовые и познавательные ситуации, вызывающие смех, а также его действие в разных измерениях социального бытия человека. Приведены результаты исследования разнообразных вариантов комического в разных видах искусства от ранних фольклорных форм до современных художественных достижений. Освещены аспекты смеховой культуры по материалам современных событий в Украине, актуальность проблематики смеха и способность человека на основе изучения его поведения определить индивидуальное познание и существование, а также социальное бытиё общества.

Проаналізовано прояви сміхової культури в різні часи життя людства, які реалізують певні універсальні структури, архетипи персонажів і дій. Розглянуто питання семантики і герменевтики сміху. Висвітлено семантичні засади сміху як певного смислового ефекту, філософські концепції сміху - від античності до сучасної герменевтики, механізми сміхової творчості, наративні засади смішного, закономірності реагування людини через сміх на відхилення від стандартних процесів об'єктивації. Наведено порівняльну характеристику прояву сміху в різних національних культурах, мистецтві карикатури і літератури, а також в мистецтві різних національних традицій: української, казахської, грузинської, французької.

Проанализированы проявления смеховой культуры в разные периоды жизни человечества, реализующие определенные универсальные структуры, архетипы персонажей и действий. Раскрыты древние истоки фигур циркового клоуна, юродивого, скомороха. Рассмотрены вопросы семантики и герменевтики смеха. Освещены семантические основы смеха от определенного смыслового эффекта, философские концепции смеха - от античности до современной герменевтики, механизмы смехового творчества, нарративные основы смешного, закономерности реагирования человека через смех на отклонения от стандартных процессов объективации. Приведена сравнительная характеристика проявления смеха в разных национальных культурах, искусстве карикатуры и литературы, а также в искусстве разных национальных традиций: украинской, казахской, грузинской, французской.

Розглянуто проблему використання різних аспектів сміху та форм виявлення смішного під час здійснення покарань. Висвітлено історію даного питання, зокрема доведено, що сміх був спроможний забезпечувати каральну та інші функції юридичної відповідальності виключно в правових системах давнини та середньовіччя.

Рассмотрена проблема использования разных аспектов смеха и форм проявления смешного во время осуществления наказаний. Освещена история данного вопроса, в частности доказано, что смех был способен обеспечивать карательную и другие функции юридической ответственности исключительно в правовых системах древности и средних веков.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю251.20 + Ю811.52

Рубрики:

Наукова творчість. Наукові відкриття

Комічне

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто природу сміху та його прояви в давній і сучасній культурах. Визначено своєрідність гомеричного сміху в контексті християнського віровчення, вивчено становлення національного козацького архетипу в межах самоіронічного світогляду українців. Проаналізовано анекдоти та їх карнавальну природу, засоби вираження смішного в різних текстах. Розкрито гендерно-когнітивну специфіку вираження комічного під час перекладу текстів, за сміхових форматів в Інтернеті.

Рассмотрены природа смеха и его проявления в древней и современной культурах. Определено своеобразие гомерического смеха в контексте христианского вероучения, изучено становление национального казаческого архетипа в пределах самоиронического мировоззрения украинцев. Проанализированы анекдоты и их карнавальная природа, средства выражения комического при переводе текстов, смеховых форматов в Интернете.

Узагальнено антитрагедійні риси естетико-художнього дискурсу. Виокремлено антитрагедійне як одну із своєрідних ознак сучасного мистецтва, проаналізовано проблемне коло у категоріальному співвідношенні "трагічного"- "комічного", "поетичного" - "прозового" в історико-естетичному аспекті. Встановлено, що антитрагедійне набуває категоріальних ознак, виходячи за межі суто постмодерністської настанови пов'язувати антитрагедію виключно із постмодерною трансформацією традиційних засад доби модерну. Запропоновано схему корелятивного співвідношення антитрагедійного з прозовим, що дозволяє простежити у контексті великого культурного часу антитрагедійне як нівелювання поетичного у бік прозового. Сутність антитрагедійного виокремлено у площину буденості як принципу світобачення і як художнього методу. Антитрагедійне охарактеризовано шляхом деієрархізації людського та речового, за принципу рівності між світом людей та світом речей. Антитрагедійне визначено як естетичну категорію та корелят між трагічним та комічним, їх "третій" стан. У психологічному сенсі антитрагедійне охарактеризовно як нездатність людини постійно перебувати у стані смислопошуків, обгрунтовано положення про антитрагедійне як певний механізм захисту. Розглянуто категоріальне співвідношення "поетичне" - "прозове", в якому поетичне виступає ознакою трагедійного, а прозове - антитрагедійного. Зроблено висновок, що антитрагедійні риси виникають у площині буденності, повсякдення, прозовості, коли "стомленість" від трагедії та трагічного вимагає відходу у неконфліктний світ звично-звичайного.

На підставі джерел європейської культури розглянуто феномен сміху та іронії в українській філософії. Досліджено традицію формування іронічного світосприйняття в українській духовній культурі. З'ясовано, що своїм корінням воно сягає бурлескно-травестійної творчості школярів та мандрівних дяків, а також чисельних пародій XVI - XVIII ст. Зазначено, що епоха романтизму в українській духовній культурі розпочалася майже одночасно з німецьким романтизмом, і діячі українського романтизму поряд з іншими ідеями, зокрема, з ідеєю одухотвореності природи Ф.Шеллінга, осмислили й прищепили на українському грунті концепцію романтичної іронії, що має свої витоки з філософії неоплатонізму, яка особливо близька специфіці українського менталітету. Опрацьована теоретиками єнської школи, зокрема, Ф. Шлегелем, концепція романтичної іронії має в своїй основі ідею розбіжності дійсності з її духовним джерелом, що за умов поневолення України дозволило романтикам привернути увагу до української історії, критично осмислити колоніальну політику царизму, кріпацтво, конформізм та пасивність еліти тогочасного українського суспільства. З урахуванням концепції романтичної іронії розглянуто творчість класиків українського романтизму І. Котляревського, М. Гоголя й Т. Шевченка, а також крізь призму романтичної іронії травестійну поему І. Котляревського "Енеїда". Показано, що концепція романтичної іронії сприяє розкриттю ідейного змісту творів М. Гоголя, а також осмисленню сатиричних творів Т. Шевченка, що дозволяє збагнути його роздвоєність у ставленні до релігії, Бога та інших святинь.

Дисертацію присвячено розв'язанню проблеми функціонального використання поняття "трагічне" як засобу естетичного аналізу художніх явищ. Досліджено динаміку формування і трансформації "трагічного" у контексті моністичного та нігілістичного способів мислення, представлених класичною і некласичною традиціями. Основну увагу приділено розробці методологічних засад використання поняття "трагічне" у дослідженні композиційно-структурних та змістових особливостей художніх творів, що репрезентують нігілістичний спосіб мислення.

Дисертацію присвячено новим поглядам на трагічне як наскрізну тему культури, що стосується усіх галузей людського буття, усіх сфер діяльності особистості, але набуває етичної та естетичної самоцінності в релігійній ("літургічній") та художній сферах, які є історично близькими та постійно взаємозумовленими. Подана тема звернена до діалогу особистісного та історичного в культурі - як протилежних, але однаково необхідних, антиномічних сторін людського досвіду. Досліджено різні типи авторських поетик в музиці як різних способів діалогу "свого - чужого": прийняття - ототожнення, з одного боку, уникання - очуднення (відсторонення), з іншого.

Здійснено соціально-філософський аналіз сміхової культури України за умов трансформації сучасного суспільства. Вивчено характер співвідношення структурних інваріантів функціонування даної культури у суспільстві та форм їх конкретно-історичного вияву. Розглянуто проблему генезу сміхової культури як соціального явища. Проаналізовано соціальну природу сміху у суспільстві. Установлено принцип карнавалізації соціальної дійсності як універсального параметра побудови сміхової культури, охарактеризовано його основні ознаки. Досліджено конкретно-історичні форми реалізації цього принципу в європейському та українському суспільствах. Значну увагу приділено вивченню анекдоту у контексті здатності цієї сучасної форми сміхової культури до індикації аксіологічного аспекту процесів суспільних перетворень, що тривають у сучасній Україні.

Досліджено історію та теорію сміхового музичного світу російської класики XIX - XX ст. у його ментально-історичному, психокреативному і жанрово-стилістичному аспектах. Обгрунтовано виокремлення сміхового музичного світу як феномену культури. Визначено процеси взаємодії сміхового тексту з "престижною" культурою. Уперше у вітчизняному музикознавстві розроблено теорію сміхового музичного тексту та пародії, опрацьовано їх жанрову типологію, досліджено структурно-інтонаційні ознаки вітальних і пародійних музичних текстів. Суттю даних розробок є створення методологічної бази для аналізу будь-яких творів сміхової семантики. Розроблено спеціальний понятійний апарат для вивчення інтонаційно-семантичних процесів сміхового музичного світу. Введено наукові дефініції сміхового музичного тексту та пародії. Запропоновано методику її аналізу. Досліджено унікальні "сміхові стилі" М.Мусоргського, О.Бородіна, С.Танєєва, Д.Шостаковича. Виявлено динаміку жанрово-стилістичних перетворень у творчості М.Мусоргського та Д.Шостаковича у взаємозв'язку з їх індивідуальними психокреативними властивостями та соціокультурним контекстом.

Визначено інтерпретацію як складний інтелектуальний процес, комплексну форму аналізу, що є взаємодією смислових цілісностей, їх якісне перетворення та реконструкцію. Доведено, що вона грунтується на розумінні як способі людського буття, має репрезентативний характер, пов'язана з мовними структурами, логічним описом і висловлюванням; обумовлюється індивідуальними характеристиками інтерпретатора, його системою цінностей, соціокультурним контекстом. Зазначено, що метою інтерпретації є самовизначення індивідуальності, її самореалізація та самоутвердження. Встановлено, що метафора та іронія є художніми засобами даного феномену, які доповнюють один одного. Виявлено, що метафора - основний спосіб смислоутворення, іронія - загальна спрямованість свідомості інтерперетатора. Досліджено, що перша зумовлює такі характеристики інтерпретації, як антропометричність, діалогічність, об'єктивацію у мові індивідуальних сутнісних характеристик особистості, притаманного їй способу осмислення та розуміння, орієнтує на створення цілісного образу світу; друга - активний, критичний її характер,вводить ціннісну систему та мету інтерпретації, розкриває можливість і перспективи індивідуального переосмислення смислового змісту тексту, свободу у виборі шляхів творчої самореалізації. Встановлено, що даний аналіз свідчить про наявність зв'язку між появою ірраціонального та креативного моментів інтерпретації та домінуванням у ній естетичного елементу.

Розроблено концепцію теології радості та сміху як культурної практики постмодерну в контексті розкриття сутності, причин, протиріч двох взаємозалежних процесів - карнавалізації сакрального та сакралізації карнавалу. Визначено антропологічний центр теології радості та сміху - Блазень Господень та його відносини зі світом, а також іншими діючими особами Божественної комедії - Богом і його головним антагоністом. Проаналізовано філософсько-антропологічні виміри радості, сміху й блазнювання в просторі постмодерної культури. Досліджено теологію радості, сміху й блазнювання як ставлення до світу та культурну практику в комплексі з іншими культурними практиками постмодерну, зокрема, неомедієвізму, переосмислення середньовічного дискурсу; інтерпретаційні та герменевтичні практики у сфері біблійного тексту, ритуалу, персонажів; теологічне блазнювання.

Рассмотрены сущность и история развития теологии смеха. Дана информация об основных представителях этого направления в религиозном постмодернизме. Показано как теология смеха в условиях постмодерна выходит за рамки богословия и занимает важное место в пространстве западной культуры. Особое внимание уделено концептам глупости, шутовства и карнавальности в данном контексте.

Розкрито сутність і специфіку мови сміху як філософсько-антропологічного феномену. Проаналізовано зв'язок сміху з архаїчними ритуальними практиками. Розглянуто давні архетипові мотиви й образи у міфологічній спрямованості сміху у разі його деконструкції. Проведено систематичне дослідження основних етапів і тенденцій розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності. Визначено філософсько-антропологічні домінанти осмислення мови сміху у контексті концепції "редукції" сміху (за М.М. Бахтіним), основна ідея якої полягає у тому, що людина (мікрокосм), носій сміху, не має власне "прямої" мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю, граючи з усіма речами всесвіту (макрокосм). Виділено основні різновиди антропотипу "homo ridens": Той, Хто Іронізує, особистість, що перетворюється на "клоуна", "блазня", "маріонетку", надлюдина (як його предтеча Заратустра). Визначено основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах та її підстави у філософській антропології. Доведено, що сміх має трангресивне подвоєння, смислом якого є власне повернення. Обгрунтовано об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні. Розглянуто основні футурологічні аспекти мови сміху. Доведено можливість використання сміху та мови як засобів маніпуляції свідомістю. Інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху.

Розглянуто філософсько-культурологічне вивчення поняття "іронія", яке запропоновано розглядати як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного сенсу прихованим, фіксує порушення звичного сприйняття або комунікації та спрямування на відновлення смислотворення.

Досліджено романтичну іронію, яка, усуваючи зі свого поля поняття істини та перетворюючи в істину "безкінечне заперечення", є своєрідною "грою у світ". В естетичному дискурсі романтизму романтична іронія формує особливий тип світовідношення, пов'язаний з деструктивно-руйнівними тенденціями та окреслений у філософській творчості Ф. Шлегеля, Гете, Гельдерліна, Новаліса, Т. Кьопке та ін.

Досліджено трагедійний у філософсько-естетичному та художньому дискурсі естетики постмодернізм. З'ясовано основні тенденції естетичного досвіду, проаналізовано особливості естетики внутрішньої людини, яка складається в трагічних обставинах. Проаналізовано принцип аналізу єдності війни та миру як цілісного естетичного простору в діяльності та мистецтві, зображення краси й істини життя людини в класичних зразках літератури та мистецтва в руслі естетики вічності. Розглянуто естетичні погляди представників різних епох, щодо різноманітних форм їх втілення, акцентовано увагу на дослідженні теоретичного становлення естетики війни та миру, та виявлено тенденції, які сприяли тлумаченню героїчного як типу духовності, що у взаємозв'язку сприяло концептуалізації зазначеної проблеми в естетичній теорії.

З філософсько-українознавчих засад досліджено феномен поетичного діаріушу й повсякденного буття визначного поета ХХ ст. - Володимира Свідзінського. Окремо окреслено сутність світоглядно-буттєвого контексту епохи, в якій був змушений творити митець. Визначено закономірності специфіки духовно-філософського впливу поета на вітчизняну естетику й світобачення.