Досліджено основоположні принципи вчення про ікони богослова і мислителя VIII ст. - Йоана Дамаскина, котрий на основі текстів Святого Письма та творінь попередніх Отців Церкви показав підстави для вшанування та поклоніння іконам. З'ясовано факт появи зображень у старозавітні часи через нестримне бажання людства уявляти Бога у чуттєвому вигляді. Сформульовано узагальнення основоположних принципів вчення про ікони Йоана Дамаскина у його праці "Три захисних слова проти тих, котрі зневажають святі ікони". Перше "Слово" містить правильне розуміння Бога і показує відмінність між шануванням Бога та шануванням ідолів, що мало місце у старозавітні часи. Друге "Слово" розкриває істинне вчення про Пресвяту Трійцю: правильне розуміння Пресвятої Трійці дає підстави для правильного зображення Бога у священних зображеннях. Третє "Слово" пояснює суть та зміст священного зображення, пояснено проблему - поклоніння іконам. У питаннях шанування та поклоніння іконам продемонстровано аспект віри, як найбільшого достоїнства християнства.

Досліджено розуміння догмату іконошанування як софіологічного аспекту у концепції філософа і богослова Сергія Булгакова. Здійснено аналіз систематичного викладу богословсько-філософського вчення про ікони у праці "Ікона та іконошанування. Догматичний нарис". На підставі дослідження постанов Сьомого Вселенського Собору (787 р.) Сергій Булгаков будує свою концепцію софіологічного розуміння ікони, звертаючи увагу на догматичні підстави іконошанування.

Досліджено основоположні принципи вчення про ікони богослова і мислителя VIII ст. - Феодора Студита, котрий на основі текстів Святого Письма та творінь попередніх Отців Церкви показав підстави для вшанування та поклоніння іконам. На підставі аналізу праці "Три спростування іконоборства" та декількох листів догматичного змісту сформульовано узагальнення основоположних принципів вчення про ікони Феодора Студита.

Розглянуто філософсько-релігієзнавчий напрям розвитку богословсько-філософської традиції обгрунтування православного культу іконошанування. Проаналізовано історію виникнення християнської ікони та розвитку культу іконошанування виявив не зовсім типову для православної традиції відмінність між теоретично-філософською та релігійно-практичною стороною сучасної християнської ікони. Доведено, що класичне (візантійське) богословсько-філософське обгрунтування культу іконошанування в концепціях Йоана Дамаскіна та Феодора Студита богословське за змістом та філософське за формою доведення. На основі дослідження праць С. Булгакова, П. Флоренського, митрополита Іларіона (Івана Огієнка), Д. Степовика розкрито відмінність між класичною (візантійською) концепцією іконошанування та богословсько-філософськими й релігієзнавчими концепціями мислителів XX - початок XXI ст. Зауважено, що сучасний концептуально-теоретичний відхід від класичного (візантійського) розуміння ікони та культу іконошанування має негативні наслідки у релігійно-практичній площині, що стосуються виникнення сучасних ікон, які не завжди відповідають іконографічному канону у класичному розумінні цього поняття. Наголошено, що це, у свою чергу, призводить до небезпеки втрати релігійної традиції шанування ікон.

Розглянуто українську традицію філософування про Бога, людину і релігію як самобутній національний прояв філософії релігії в історії української філософської, релігійно-філософської та філософсько-богословської думки. Проаналізовано її історичний зміст як поєднання універсальних форм існування філософії релігії зі специфікою "національного" у ній, зумовленого характерними рисами української світоглядно-філософської ментальності. З огляду на вищерозглянуте, цілком обгрунтованим буде висновок, що українська традиція філософії релігії - філософування про Бога, людину і релігію виступає як історична еволюція такого осмислення релігійно-богословської проблематики в українській релігійно-філософській та філософській думці, у якому універсальне - загальне для світового історико-філософського процесу поєднується з "національним" і самобутнім, особливим. Відтак ця еволюція необхідно охоплює плюралізм методів, стилів, типів філософського мислення, парадигмальних та концептуальних підходів, а також плюралізм конфесійної зорієнтованості, що притаманне для української філософії в осмисленні релігійно-богословської проблематики. Однією з найбільш самобутніх особливостей української традиції філософування про Бога, людину і релігію є осмислення у вітчизняній релігійно-філософській та філософській думці релігійно-богословської проблематики передусім у її антропологічно-етичному контексті. Таке домінування в історії вітчизняної філософії релігії антропологічної та морально-етичної проблематики, стійкий інтерес до людської особистості, до її глибокої релігійної духовності та високої моралі, у чому відчувається помітний вплив яскраво вираженої екзистенційної зорієнтованості української світоглядно-філософської ментальності, таких її складових, як українство і християнство, поєднання християнського теоцентризму й антропоцентризму тощо, - загальна прикметна риса української традиції філософування. Нею зумовлене гуманістичне підірунтя філософських й релігійно-філософських поглядів багатьох вітчизняних мислителів ще з доби Київської Русі. Звідси і особлива "людиномірність" філософії релігії в українській філософській традиції. Такими найбільш яскравими, хрестоматійними прикладами домінування антропологічних аспектів в українській традиції філософування про Бога, людину і релігію стали: "філософія людини" ("внутрішньої, істинної людини", "людини серця") Г. Сковороди в українській релігійній філософії (філософсько-богословській думці); кордоцентризм "філософії серця" П. Юркевича в академічній філософській теології; "філософія мови" О. Потебні та позитивізм І. Франка у філософському релігієзнавстві тощо. Власне така особлива "людиномірність" філософії релігії в українській філософській традиції, її екзистенційна зорієнтованість, кордоцентричний характер, передусім у релігійно-філософському, філософсько-богословському контексті, надає підстави для цілком правомірної інтерпретації української традиції філософії релігії саме як традиції філософування про Бога, людину і релігію, а не лише про Бога і релігію.