Досліджено особливості перебігу цереброваскулярних захворювань за часткової андрогенної недостатності у осіб, які зазнали впливу іонізуючого випромінювання, та стан статевих гормонів за даної патології у чоловіків зрілого віку. Встановлено, що порушення гормональної статевої функції у осіб, які зазнали впливу іонізуючого випромінювання, виникають раніше, ніж у радіаційно інтактних хворих, що сприяє прискоренню процесів старіння. Виявлено, що синдром часткової андрогенної недостатності у даної категорії хворих є проявом прискорених процесів фізіологічного старіння. Вперше обгрунтовано нові підходи щодо діагностичної тактики за цереброваскулярних порушень з проявами часткової андрогенної недостатності за умов амбулаторного нагляду. Встановлено, що позитивна клінічна динаміка під час лікування супроводжується тенденцією до нормалізації показників андрогенної функції у осіб, які зазнали впливу іонізуючого випромінювання, що підтверджує вплив центральних регуляторних механізмів на периферичну ланку гормональної функції. Визначено підходи щодо проведення комплексу лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на підвищення якості амбулаторного нагляду осіб з цереброваскулярними захворюваннями та проявами часткової андрогенної недостатності.

Розглянуто проблему стрес-відповіді нейроендокринної системи в ранній відновний період інфаркту головного мозку. Досліджено вміст кортизолу в плазмі крові хворих на ішемічний інсульт та вплив цього гормона на перебіг хвороби. Установлено, що кортизол негативним чином впливає на відновлення рухових та когнітивних функцій у пацієнтів. Відмічено обернений кореляційний зв'язок між плазмовими концентраціями кортизолу та сумарним балом за шкалами Бартел та MMSE у хворих на інфаркт головного мозку в ранній відновний період.

Відомо, що венозний інсульт (ВІ) зазвичай розвивається на тлі тромбозу вен або синусів головного мозку. Захворювання належить до вкрай рідкісних форм порушень мозкового кровообігу. Основними етіологічними факторами виступають травми черепа, внутрішньочерепна інфекція (абсцес, субдуральна емпієма, менінгіт), захворювання лор-органів (отит, синусит), наслідки люмбальної пункції, сепсис, пухлини, васкуліти, вагітність і пологи, а також пероральний прийом контрацептивів. Найчастішими клінічними проявами захворювання є ознаки підвищення внутрішньочерепного тиску (гіпертензійний синдром) і симптоми вогнищевого ураження головного мозку. ВІ може мати гострий, підгострий або хронічний перебіг. Вогнищеві симптоми проявляються руховими й чутливими порушеннями, ураженням черепних нервів, зоровими, вестибулярними або мозочковими розладами. Діагностичний протокол хворого, який переніс судинну катастрофу, передбачає ретельний загальноклінічний огляд, проведення дуплексного сканування судин голови і шиї, обов'язковий огляд офтальмологом з дослідженням очного дна (характерні повнокров'я вен і набряк диска зорового нерва). В першу чергу проводять МРТ і КТ головного мозку з контрастуванням (МР-ангіо-, венографія), а також обов'язково хворий має бути оглянутий нейрохірургом з метою уточнення діагнозу та визначення тактики хірургічного лікування. Важливо дослідити спинномозкову рідину, де нерідко виявляють підвищення лікворного тиску й білково-клітинну дисоціацію. Терапевтична тактика спрямована на поліпшення реологічних властивостей крові із застосуванням антикоагулянтів (гепарин). У разі виникнення тромбозу верхнього сагітального синуса можливе проведення тромболізису або тромбектомій, також застосовано симптоматичну терапію. Симптоми неврологічного дефіциту у вигляді рухових, сенсорних, мовних і когнітивних розладів потребують комплексу реабілітаційних заходів, спрямованих на якнайшвидше відновлення уражених функцій. Наведено клінічний випадок ВІ потилочної долі мозку в пацієнта молодого віку, а також розглянуто етіологію, патогенез, діагностику та лікування ВІ.

Сьогодні тільки на Східну Європу припадає не менше ніж 130 тисяч нових випадків зараження ВІЛ, що, безсумнівно, свідчить про актуальність цієї медичної проблеми. У нашій країні середній показник захворюваності на імунодефіцит серед населення становить 58 випадків на 100 тис. осіб. Відомо, що захворювання викликає РНК-умісний вірус імунодефіциту людини. Вивчено 2 його типи - ВІЛ-1 і ВІЛ-2, які мають безліч підтипів. Важливою клінічною особливістю цього вірусу є його тропність до клітин нервової та імунної систем людини. Основну групу ризику становлять ін'єкційні наркомани, реципієнти крові та особи з низькою соціальною відповідальністю. Механізм ураження нервової системи у випадку ВІЛ пов'язаний з безпосередньою дією вірусу на функцію нервової клітини, а також із нейротоксичним впливом продукованих вірусом токсинів. Слід підкреслити, що опосередкований вплив на нервову систему обумовлений опортуністичними інфекціями, пухлинами, а також токсичною дією антиретровірусної терапії на організм хворого. Провідними шляхами проникнення вірусу в ЦНС і ліквор є гематогенний і периневральний. Ураження нервової системи у випадках СНІДу представлено комплексом СНІД - деменція, гострим асептичним менінгітом, ВІЛ-асоційованою мієлопатією, патологією периферичної нервової системи, а також впливом опортуністичних інфекцій та новоутворень. Зазначимо, що комплекс СНІД - деменція - це клінічний синдром підкірково-лобової деменції, що розвивається на тлі вираженої імуносупресії і системних проявів ВІЛ/СНІДу. Водночас когнітивні порушення зазвичай поєднуються з розладами емоційно-поведінкової сфери. У термінальній стадії захворювання розвивається акінетичний мутизм. Нерідко рухові розлади дебютують симптомами паркінсонізму і тремором, міоклонічним гіперкінезом, мозочковими й пірамідними симптомами. Розлад глибокої чутливості проявляється спастичним парапарезом нижніх кінцівок із сенситивною атаксією, часто виникають епілептичні напади. Сучасна терапія ВІЛ-інфекції представлена високоактивною антиретровірусною терапією, спрямованою на блокування реплікації вірусу й уповільнення прогресування захворювання (зидовудин, ставудин, абакавір тощо). Проведено імунотерапію, лікування опортуністичних інфекцій та супутніх захворювань. Первинна профілактика спрямована на запобігання поширенню інфекції серед населення статевим і парентеральним шляхами, а також на роботу з групами ризику. Наведено клінічний випадок ураження нервової системи, асоційований з ВІЛ-інфекцією, а також розглянуто етіологію, патогенез, особливості перебігу, діагностики та лікування хворих на нейроСНІД.

Досліджено адміністративно-правові засади створення єдиного медичного простору України. Проаналізовано єдиний медичний простір як об'єкт адміністративно-правової науки, досліджено адміністративно-правові принципи його формування та функціонування. Розкрито адміністративно-правові засади формування та реалізації публічної політики у контексті єдиного медичного простору України. Особливу увагу приділено приватним медичним закладам як важливій складовій даного простору. Запропоновано шляхи удосконалення адміністративно-правового забезпечення єдиного медичного простору України. Окремо розглянуто адміністративно-правовий вимір приватних медичних закладів як важливу складову єдиного медичного простору України.

Синдром Еді (Adie-Holmes), або синдром тонічної зіниці, - стан, що характеризується тріадою основних симптомів: одностороннім тонічним розширенням зіниці, парезом акомодації з відсутністю або значним зменшенням реакції зіниці на світло і зниженням сухожильних рефлексів. В основі захворювання лежить порушення функції парасимпатичної нервової системи. Синдром виникає внаслідок ураження циліарного ганглія, що забезпечує парасимпатичну іннервацію м'яза зіниці (m. sphincter pupillae), рогівки й оболонки очного яблука. Нерідко стан супроводжується порушенням функції спінальних гангліїв і, як наслідок, вегетативною дисфункцією у вигляді розладу потовиділення, зазвичай на одній стороні тіла, рідше - розладом серцевого ритму, лабільністю артеріального тиску. Частий супутник синдрому Еді - відсутність або зниження колінних рефлексів, рідше - ахіллових. Етіологія захворювання остаточно не з'ясована, не виключений бактеріальний або вірусний чинник. Діагностика синдрому Еді переважно заснована на клінічному зіставленні симптомів захворювання, а також на ретельному й всебічному огляді нейроофтальмолога з обов'язковим проведенням тестування зіничних реакцій за допомогою низьких доз пілокарпіну (характерне звуження зіниці). Незважаючи на позитивний прогноз щодо життя хворого і його працездатності, стан належить до групи складнокурабельних, а лікування зводиться до симптоматичної корекції зору.

Відомо, що прогресування нейродегенеративних захворювань значно обмежує повсякденну побутову й професійну активність хворих, суттєво впливаючи на функції, пов'язані з пересуванням, самообслуговуванням і когнітивним контролем. Незважаючи на значний прорив науки в галузі нейровізуалізації і патогенетичної терапії, діагностика й лікування цієї категорії пацієнтів залишається складним, а іноді й важко вирішуваним завданням. Один з базових принципів ідентифікації порушень функції нервової системи реалізується шляхом використання спеціалізованих індексів, тестів і шкал. Ці діагностичні маркери знаходять своє широке застосування в неврологів, лікарів фізичної і реабілітаційної медицини, ортопедів, ерготерапевтів, фізичних терапевтів, допомагаючи експертам визначити не лише факт наявності патології, але й еволюцію розвитку тих чи інших ознак захворювання з можливістю подальшого своєчасного динамічного контролю, що має особливе значення в реабілітології. Серед пацієнтів з руховими порушеннями окрему групу, що потребує реабілітаційної допомоги, становлять хворі з екстрапірамідними розладами. На жаль, питання лапідарної діагностики екстрапірамідних розладів залишаються актуальними і сьогодні. У доступній спеціалізованій науково-практичній літературі нам не вдалося виявити зручну шкалу для вимірювання вираженості екстрапірамідного тонусу з метою оцінки дієвості медикаментозного й комплексного немедикаментозного відновного лікування. Рекомендована до практичного застосування Шкала вираженості екстрапірамідного тонусу дозволить неврологам оволодіти нескладним, але разом з тим дієвим інструментом, що полегшує ранню ідентифікацію і визначення стадії розвитку дегенеративних захворювань нервової системи, які супроводжуються специфічною зміною м'язового тонусу, а фахівцям у галузі нейрореабілітації дасть надійний орієнтир, що вказує на правильність обраного шляху відновного лікування.

Розглянуто актуальні проблеми створення та функціонування в Україні єдиного медичного простору. Зосереджено увагу на питаннях сутності, ознак, характеристик єдиного медичного простору, його базових принципах. Акцентовано на особливостях функціонування державних, комунальних, відомчих і приватних медичних закладів в умовах медичної реформи. Проаналізовано нормативно-правове забезпечення формування єдиного медичного простору України та позитивний зарубіжний досвід реалізації такого виду проєктів.

Наведені авторські дефініції лікарських помилок і вперше подане ви¬значення терміну “лікарські девіації", описані їх систематизація і при- чинно-наслідкові зв'язки. Показані витоки й механізми виникнення ятрогеній і їх клініко-психо- логічна інтерпретація. Особливу увагу приділено проблемі збереження лікарської таємниці в контексті нових положень про захист персональних даних, юридичну відповідальність, страхування професійної діяльності лікаря. Профілактика лікарських помилок і лікарських девіацій широко ви¬світлюється в дискурсі медичної етики та деонтології. Наприкінці монографії наведені аргументовані висновки та рекомен¬дації з огляду на інноваційний характер поданої інформації.

Жива матерія протягом мільйонів років існує в умовах ритмічних змін геофізичних параметрів навколишнього середовища, і кожна фізіологічна реакція, будь-яке біологічне явище має свою, властиву тільки йому унікальну періодичність. Порушення гармонії ритмічних процесів в організмі людини призводить до неузгодженості регуляторних фізіологічних механізмів і, як наслідок, до розладів його індивідуальних біоритмів. Біологічні ритми є найважливішими механізмами регуляції різних функцій організму, що забезпечують гомеостаз та адаптацію людини до зовнішнього середовища. Останнім часом інтерес до хрономедицини значно зріс через відкриття практичного застосування знань про біоритми та їх порушення (десинхроноз). Добові коливання характерні для роботи практично всіх органів і систем: серцево-судинної, дихальної, травної, видільної. Циркадіанні коливання роботи цих систем багато в чому визначаються станом вегетативної нервової системи й ендокринних залоз. Момент народження кожної людини визначає синхронізацію унікальних, індивідуальних біологічних ритмів. Індивідуальні біоритми збігаються з днем народження людини і перебувають під впливом сонячної активності, положення планет, Місяця, зірок та ін. Призначення ліків як з профілактичною, так і з лікувальною метою має здійснюватись в обов'язковому порядку з урахуванням біоритмів пацієнта. Хворобливі стани формують власні ритми, що негативно впливають на стан пацієнта.

Використання музики та співу в лікувальному процесі відоме з давніх давен. Кінець XIX і початок XX ст. можна вважати часом становлення музикотерапевтичної практики як окремого лікувального напрямку. Суттєвий поступ у розвитку музичної терапії в 50-х роках минулого сторіччя був відзначений виникненням трьох терапевтичних шкіл: шведської, американської і німецької. У цей період основні науково-практичні розробки велися у двох головних напрямках - клінічної та оздоровчої музикотерапії. Тоді ж були закладені основи американської школи музикотерапії, що грунтується на ортодоксальному психоаналізі З. Фрейда. Інша назва цієї методики - музична фармакологія, створюється перелік (лікувальний каталог) музичних творів різних жанрів і стилів з ретельним описом результатів їх дії на організм пацієнта. Флагманами в розвитку музикотерапії у світі є Австрія (Віденська музична академія), Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія, Ісландія (Nordisk Forbund for Pedagogisk Musiktherapie), Велика Британія, де був заснований авторитетний профільний журнал "British Journal of Music Therapy". На сьогодні, переважно в країнах Західної Європи та Америки, успішно функціонують професійні школи з підготовки музичних терапевтів. Функціонально виділяють два типи музичної терапії: рецептивну й активну. Нейрофізіологічний вплив музики на організм людини пов'язують з більшою активацією структур головного мозку від слухових рецепторів порівняно з іншими периферичними сенсорними системами (зір, тактильна чутливість, нюх, смак). Відомо, що провідники слуху пов'язані з таламусом - головним центром вегетативної нервової системи, що бере участь у функціональній регуляції роботи всіх органів і систем. Із психофізіологічної точки зору виділяють два типи впливу музики на організм людини: ерготропний (стимулюючий, активуючий) і трофотропний (розслаблюючий, заспокійливий). Існують декілька підходів до підбору музичних творів з метою лікування пацієнтів у різних нозологічних групах, ось деякі з них: izo- і level-принцип (Дж. Альтшуллер), динамічний принцип (Ch. Kohler), принцип комплексного підбору музичних програм (Ch. Schwabe), принцип самостійного вибору "своєї" музики (Г. Г. Декер-Фойгт). В умовах багатопрофільного реабілітаційного центру клініки сучасної неврології "Аксімед" успішно застосовуються основи музикотерапії у хворих з порушенням функції нервової системи й опорно-рухового апарату. Досвід використання музикотерапії у хворих з розладами центральної і периферичної нервової системи ми об'єднали під назвою rhythm-movement терапія. Rhythm-movement терапія - це застосування різноманітних за ритмом, тембром, голосом і жанром музичних творів у комплексній реабілітації неврологічних хворих залежно від особливостей уражень нервової системи або опорно-рухового апарату. Використання rhythm-movement терапії і dance-терапії в комплексному лікуванні й реабілітації хворих з ураженням нервової системи й опорно-рухового апарату є ефективним, нескладним та економічно доцільним інструментом у досягненні поставлених завдань.

У реабілітології, особливо в неврологічній практиці, якості життя хворого завжди надається велике значення. Якість життя - один із головних показників, що характеризує духовний, емоційний, економічний стан людини, у центрі якого завжди знаходиться здоров'я індивідуума. Якщо один з її маркерів не відповідає очікуванням, людина може не тільки втратити емоційну забарвленість і зовнішню привабливість якості життя, але й мати значно серйозніші наслідки - втрату сенсу життя. Аналіз якості життя пацієнта й визначення ставлення хворого до порушених функцій організму й запропонованого курсу лікування (комплаєнс) є альфою та омегою всієї реабілітаційної допомоги. Наведений варіант оригінального орієнтовного опитувальника якості життя пацієнта дає можливість фахівцю (особливо в неврологічній практиці) скласти базове уявлення про його основні постулати. Якщо на один з пунктів опитувальника відповідь "так", у висновку зазначається: якість життя порушена. Коли в процесі проведення опитування виявляється критичне ставлення хворого до запропонованого лікування, цілі й задачі реабілітації можуть бути докорінно переглянуті.

Найбільш поширеним нейродегенеративним процесом у популяції є хвороба Паркінсона, що характеризується прогресуючою втратою дофамінергічних нейронів чорної субстанції стріато-палідарного комплексу. Останнім часом формується певна тенденція до збільшення кількості хворих на хворобу Паркінсона, що може призвести до зростання цієї нозологічної групи в найближчі десять років майже у два рази. Основні клінічні прояви хвороби Паркінсона - акінезія, ригідність, тремор, постуральна нестабільність і немоторні симптоми. Прояви захворювання дебютують поступово і мають прогредієнтний розвиток у часі, ускладнюючись розладами мовлення й когнітивним зниженням аж до деменції, особливо на пізніх стадіях. Лікування нейродегенеративних захворювань, у тому числі хвороби Паркінсона, залишається однією з найбільш складних проблем сучасної медицини. Реабілітаційний протокол лікування пацієнтів із хворобою Паркінсона включає розробку індивідуального плану відновлювальної терапії з обов'язковим формуванням мультидисциплінарної команди фахівців з урахуванням персоніфікованих особливостей перебігу хвороби. На початкових стадіях захворювання, коли пацієнт достатньо активний і його професійна й побутова компетентність суттєво не порушена, рекомендовано акцентувати увагу на збільшенні об'єму рухів, їх сили й витривалості. Кінезіотерапія особливо ефективна в супроводі ритмічної музики і спрямована на покращення рухової активності, м'язового тонусу, постуральної стійкості пацієнтів з проявами екстрапірамідної недостатності. Застосування елементів музичного акомпанементу справляє значний позитивний емоційний вплив на пацієнта, допомагаючи в досягненні поставлених завдань реабілітаційної програми. Музикотерапію в системі відновлювального лікування поєднують з елементами танцювальних вправ. Такий підхід у профільній літературі має назву Dance-терапія. Особливо ефективна Dancе-терапія у хворих з екстрапірамідною патологією, у цих випадках вплив танцювальних вправ на пластичність м'язового тонусу, симетричність рухів, загальну активність пацієнтів і емоційну складову більш помітний. Dancе-терапія у хворих з екстрапірамідною патологією зазвичай включає танцювальні рухи, спрямовані на відновлення симетричності, злагодженості й пластичності. Найбільш дієвими танцювальними стилями вважаються рухи з елементами вальсу, танго, фокстроту. Також ефективними є локомоторні вправи, що імітують основні рухи танців ча-ча-ча, румба і пасодобль. Індивідуальна програма танцювальної терапії розробляється мультидисциплінарною командою спеціалістів, до складу якої залучають фахівців з хореографії.

Розглянуто міждисциплінарну проблему імплементації сучасного медичного законодавства в щоденну практичну діяльність фахівців у галузі охорони здоров'я з метою підвищення їхньої професійної компетенції у сфері правознавства. Уперше запропоновано для практичного використання оригінальний термін "юридична гігієна медичних працівників". Посібник є уніфікованим компендіумом базових знань і практичних навичок медичних працівників щодо юридичної регламентації професійної діяльності, медичного законодавства та юридичної відповідальності за професійні правопорушення. Комплексний та водночас лапідарний підхід до викладення матеріалу дозволив об'єднати майже весь масив правознавчої інформації, яка знаходиться в царині двох дисциплін: права та медицини. Увагу приділено розумінню фундаментальних принципів функціонування сучасної системи охорони здоров'я, особливо в період її тектонічних структурних перетворень. Наведено приклади реальних судових справ, у яких кожен медичний працівник знайде майже все для превенції власних лікарських помилок і лікарських девіацій.