У роботі здійснено порівняльний філософсько-епістемологічний аналіз трьох класичних концепцій прекрасного у математиці: піфагореїзму, платонізму, арістотелізму. Проаналізовано розвиток ідей математичної гармонії в античній філософській та науковій традиції, теоретично з'ясовано наявність об'єднуючого смислотворчого зв'язку поміж ними. Матеріали досліджень дають підстави розглядати джерелом ідеї математичної естетики античну філософію.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ю3(4Рос)5/6

Рубрики:

Історія філософії

Шифр НБУВ: Ж61798 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Висвітлено вплив філософії Платона та платонізму на формування і розвиток російської релігійної філософії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Розглянуто історичний процес поширення платонічної філософії в Росії та взаємовідносини російської релігійної філософії з платонізмом. Проаналізовано платонічні елементи у філософській спадщині П.Юркевича, В.Соловйова та П.Флоренського. Описано платонізм російської естетики кінця ХІХ - початку ХХ ст. Розкрито платонічний характер російської історичної свідомості.

Освещено влияние философии Платона и платонизма на формирование и развитие русской религиозной философии второй половины ХІХ - начала ХХ ст. Рассмотрены исторический процесс распространения платонической философии в России и взаимоотношения русской религиозной философии с платонизмом. Проанализированы платонические элементы в философском наследии П.Юркевича, В.Соловьева и П.Флоренского. Описан платонизм русской эстетики конца ХІХ - начала ХХ ст. Раскрыт платонический характер русского исторического сознания.

Наведено результати психоаналітичного дослідження художньої творчості та інтелектуальної концепції О.Кобилянської на тлі європейського феміністичного руху. Розглянуто сучасні гендерні та постмодерні теорії, ідеї Ніцше, платонізму і фрейдизму. Розкрито особливий меланхолійний контекст творчості О.Кобилянської, який є основним об'єктом психоаналітичної інтерпретації. Проаналізовано аполлонівський тип "нової жінки", колізії високої культури та гендерну утопію, яка об'єднує у творах української письменниці фемінізм, націоналізм і модернізм.

Приведены результаты психоаналитического исследования художественного творчества и интеллектуальной концепции О.Кобылянской на фоне европейского феминистического движения. Рассмотрены современные гендерные и постмодерные теории, идеи Ницше, платонизма и фрейдизма. Раскрыт особый меланхолический контекст творчества О.Кобылянской, который является основным объектом психоаналитической интерпретации. Проанализированы аполлоновский тип "новой женщины", коллизии высокой культуры и гендерная утопия, объединяющая в произведениях украинской писательницы феминизм, национализм и модернизм.

Висвітлено засади метафізики, антропології та етики Г.Сковороди, визначено його місце та роль у формуванні європейської мисленнєвої традиції. Універсалії й образи великого українського філософа розглянуто в контексті античного платонізму та неоплатонізму, патристики, середньовічної та новочасної, зокрема німецької, містики.

Освещены основы метафизики, антропологии и этики Г.Сковороды, определено его место и роль в формировании европейской мыслительной традиции. Универсалии и образы великого украинского философа рассмотрены в контексте античного платонизма и неоплатонизма, патристики, средневековой и современной, в частности немецкой, мистики.

Дисертацію присвячено питанням виникнення та становлення християнського віровчення, зокрема, такого його аспекту як християнська антропологія. Розроблено новий підхід до з'ясування механізму зародження віровчення християнської релігії, згідно з яким процес зародження і оформлення її віровчення відбувався переважно під впливом філософії Платона. Так, розкриваючи зміст релігійно-філософської концепції віровчення раннього християнства і встановлюючи спільні риси Платонової філософії і головних християнських віроповчальних положень, платонізм визначається за головне ідейне підгрунтя становлення християнської релігії. Атмосферою і географічним місцем, що слугувало за праматірне підгрунтя появи християнства, як релігійної системи, постала іудео-олександрійська діаспора Єгипту.

Досліджено вплив філософсько-релігійного принциру деміургізму Платона на погляди мислителів Київської Русі. На підставі аналізу релігійно-міфологічної та філософської свідомості зроблено висновок про єдність історико-культурного процесу формування деміургічних ідей і зв'язок вітчизняної релігійно-філософської традиції з найбільш якравими філософськими системами античних та середньовічних східнохристиянських теорій. Розкрито напрями еволюції деміургічної свідомості у досократівській філософській традиції та її вплив на систему поглядів Платона. Проаналізовано платонівські діалоги та запропоновано тезу про послідовний розвиток ідей деміургізму, яких обгрунтовано як творчу силу у різноманітних галузях філософського та філософсько-релігійного знання. Зазначено, що впливу деміургічної концепції зазнали гносеологічні, соціально-політичні, етичні, антропологічні, космологічні та теологічні погляди Платона. Виявлено розвиток деміургічних ідей у наступній релігійно-філософській традиції (елліністично-римській та східно-христянській). Розглянуто зв'зок між прийняттям християнства Київською Руссю та ретрансляцією через візантійську духовну культуру ідей Платона на давньоруських мислителів. Зокрема, проаналізовано "Повість врем'яних літ" Нестора, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово про Закон і Благодать" митрополіта Іларіона. Зазначено, що виявлення завдяки проведеному дослідженню специфічних особливостей деміургізму дозволяє зробити висновок про оригінальних характер давньоруської релігійно-філософської традиції, яка сформувалася під впливом платонізму.ь

Доведено, що філософія Ж. Бодрійяра є філософською стратегією, відкритою та вільною від будь-яких концептуальних обмежень та класифікаційних історико-філософських дефініцій. Ж. Бодрійяр, діючи у парадигмі некласичної філософії, намагається здійснити "низверження платонізму", позбавити копії, симулякри прив'язаності до вихідної моделі, показати включення їх у чисто диференціальну гру, віднайти у симулякрах прояви позитивної сили, яка заперечує одночасно і оригінал і копію, і модель і репродукцію. Зазначено, що головна заслуга Ж. Бодрійяра полягала у тому, що він переніс проблему симуляції із онтологічної площини у сферу сучасної соціальної реальності.

Вперше проаналізовано метафізичний аспект філософії організму А. Н. Вайтгеда через розкриття її головних понять та принципів в історико-філософському ракурсі. Проаналізовано, що онто-гносеологічний вимір філософії організму А. Н. Вайтгеда встановлюють наступні фази: початкову (дане, фізичні почуття, векторна форма), додаткову (концептуальні почуття, об'єктивно дане, скалярна форма, естетичне та інтелектуальне додавання) та сатисфакцію (обмеження абстрактної можливості до особливої реальної потенційності); та види процесів (мікро- та макроскопічний). Розглянуто, що семіотичним аспектом філософії організму А. Н. Вайтгеда є символічне відношення як пропозиція зміни аристотелівської суб'єктивно-предикативної форми побудови суджень. Визначено, що особливістю етико-теологічного змісту філософії процесу є: когерентність індивідуальної та суспільної відповідальності; процесуальний характер свободи та абсолюту; танок, як образ співвідношення свободи та залежності людини та Бога. Вдосконалено генетичну основу метафізики процесу А. Н. Вайтгеда, якою є античний платонізм у бінарних опозиціях "порядок/хаос", "буття/становлення", "субстанція/акциденція".

Висвітлено процес трансформації головних концептів естетики Платона у філософській традиції. Важливими для дослідження естетики платонізму є такі риси: визнання трансцендентного першопринципу, першочерговості алогічного початку творчості, діалектичного протиставлення цілого та частини, матеріального та ідеального, абсолютного та відносного; виявлення особливостей міметичної логіки; пошук шляху до істини. Зазначено, що певні принципи естетики платонізму є органічною складовою розвитку європейської естетики та філософії XX ст. Різні інтерпретації ідей Платона розглянуто на прикладі визначення основних концептів естетичних поглядів Плотіна, Р. Декарта, І. Канта, Е. Гуссерля та М. Гайдеггера. Наведено висновок про перехід основних трансформаційних інтенцій платонівської філософсько-естетичної думки в естетику XX ст. Наголошено, що розроблені Платоном питання в галузі філософського знання стали основою для формування естетичних поглядів послідовників античного мислителя.

Проведено концептуально-аналітичне осмислення проблематики любові у філософії російського Срібного віку у контексті зв’язку з історико-філософською традицією "філософії любові". Інтерпретації любові філософами цієї епохи представлено як концепт, що цілісно відтворює характерні для традиції підходи щодо любові та виробляється на підставі категорії свободи (вільної єдності), яка дається через обоження — перетворення духу, тіла та душі людини. Виявлено, що школа російського релігійного ренесансу модифікує та розвиває ідеї платонізму, грецької патристики (теозіс), ренесансний ідеал творчого натхнення в гармонії духа та тіла, раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи щодо любові у класичній і некласичній філософії. Встановлено, що російські філософи беруть за основу християнське розуміння любові як ідеалу. Виявлено, що філософія Срібного віку постулює любов як останню таїну буття, смисл життя, в якому здійснюється зв’язок "Я - Ти" як онтологічна єдність особистостей. Доведено, що дискурс любові в цій традиції онтологізується та персоніфікується, що дозволяє розглянути філософію любові Срібного віку як каталізатор становлення нової антропології.

Здійснено історико-філософське дослідження уявлень кембриджських платоніків XVII ст. про душу, розум та свідомість. Визначено зміст цих понять у працях таких представників Кембриджського гуртка як Б. Вічкоут, Р. Кедворт, Г. Мор. Розкрито специфіку використання цих понять для розв'язання теологічних і філософських питань того часу, зокрема, безсмертя душі та критика картезіанської філософії. Вказано, що уявлення Б. Вічкоута про розум як "свічку Бога" стали результатом теологічних дискусій саме з приводу цих питань. Тоді як уявлення Р. Кедворта та Г. Мора формувалися під впливом неоплатонічної космології та сучасної для них новочасної натурфілософії. Проаналізовано історико-філософські джерела Кембриджського платонізму. Вивчено специфіку уявлень про душу, розум та свідомість у античній та середньовічних традиціях філософування, а також у філософії Нового часу. Показано, що в межах цих традицій сформувались основні риси уявлень про душу, розум та свідомість, які стали невід'ємною частиною інтелектуального спадку кембриджських платоніків.

Система наук європейської культурної традиції виводить власну генеалогію з греко-римської цивілізації. Головним чином з теоретизувань досократиків і платонізму-аристотелізму, для якого центральною фігурою є Сократ. Не є виключенням і соціокібернетика - нова школа теоретичної соціології другої половини ХХ ст., засновником якої був учень Талкотта Парсонса Ніклас Луман. Актуальною є потреба здійснити ревізію історичної соціології з позицій дослідницької програми соціокібернеки, починаючи з часів античності. Перспективними є історико-соціологічні та історико-філософські дослідження здійснення комунікацій в добу Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Модерну та Постмодерну, а також неєвропейських культур і цивілізацій в їх історичній і соціальній динаміці.

Реконструйовано та порівняно погляди двох відомих філософів, які є засновниками аналітичної філософії, а саме: К. Твардовського та Б. Рассела. Порівняльний аналіз базується на їх поглядах на істину, передбачення та природу неіснуючих предметів. Стверджується, що К. Твардовський зосереджується на критиці кореспондентської теорії істини Б. Рассела та її реалізації в його книжці "Проблеми філософії". Зроблено висновок, що К. Твардовському вдалося знайти серединний шлях між психологізмом і платонізмом у логіці та епістемології.

Розкрити пізнавану Августином Аврелієм у культурі раннього середньовіччя сутність вічної проблеми - спрямованість ціннісних орієнтирів антропологічного пошуку. Різні аспекти творчого спадку Августина лише у XX столітті стали предметом наукових пошуків багатьох авторів. Як напрямок їх наукових пошуків розглядалась проблема відношення розуму, віри, знань, що гостро постала у середньовічній християнській культурі. Логічним підсумком цих досліджень стали твердження про те, що з філософських учень античності головним для Августина був платонізм; що Августин, перебуваючи в руслі християнської філософії, сенсом людського життя вважав осягнення естетичної досконалості Божественного творення світу. Здійснений аналіз їх праць дає підстави стверджувати те, що визначення сутності людини - антропологічна проблематика Августина, - представниками вітчизняної та зарубіжної філософської думки практично не досліджувалась, а тому залишилась не розкритою. Доведено, що визначення сутності людини Августином Аврелієм знаходиться у взаємозв'язку з його відповідями на питання про природу появи людини, про таємниці буття й ін. Розкрито етичний ідеал мислителя, що системно формується в його працях. Обгрунтовано тезу про те, що антропологічні погляди Августина Аврелія знаходяться у взаємозв'язку з його гносеологічними судженнями. Лише пізнавши порядок речей в універсумі, визначений волею Господа, ми пізнаємо і порядок наших ціннісних орієнтирів. В основі філософського осягнення сутності людини в Августина Аврелія знаходиться низка питань, що постійно постають перед людством - про природу його появи, про таємниці людського буття, сенс життя, смерті та безсмертя й ін. Етичний ідеал мислителя - вічне місто, що засноване не на природі людській, вона надто мінлива, тому лише незначною мірою підлягає дослідженню, але на Божественній основі - християнській ідеї.

Розкрити пізнавану Августином Аврелієм у культурі раннього середньовіччя сутність вічної проблеми - спрямованість ціннісних орієнтирів антропологічного пошуку. Різні аспекти творчого спадку Августина лише у XX столітті стали предметом наукових пошуків багатьох авторів. Як напрямок їх наукових пошуків розглядалась проблема відношення розуму, віри, знань, що гостро постала у середньовічній християнській культурі. Логічним підсумком цих досліджень стали твердження про те, що з філософських учень античності головним для Августина був платонізм; що Августин, перебуваючи в руслі християнської філософії, сенсом людського життя вважав осягнення естетичної досконалості Божественного творення світу. Здійснений аналіз їх праць дає підстави стверджувати те, що визначення сутності людини - антропологічна проблематика Августина, - представниками вітчизняної та зарубіжної філософської думки практично не досліджувалась, а тому залишилась не розкритою. Доведено, що визначення сутності людини Августином Аврелієм знаходиться у взаємозв'язку з його відповідями на питання про природу появи людини, про таємниці буття й ін. Розкрито етичний ідеал мислителя, що системно формується в його працях. Обгрунтовано тезу про те, що антропологічні погляди Августина Аврелія знаходяться у взаємозв'язку з його гносеологічними судженнями. Лише пізнавши порядок речей в універсумі, визначений волею Господа, ми пізнаємо і порядок наших ціннісних орієнтирів. В основі філософського осягнення сутності людини в Августина Аврелія знаходиться низка питань, що постійно постають перед людством - про природу його появи, про таємниці людського буття, сенс життя, смерті та безсмертя й ін. Етичний ідеал мислителя - вічне місто, що засноване не на природі людській, вона надто мінлива, тому лише незначною мірою підлягає дослідженню, але на Божественній основі - християнській ідеї.

Вперше в українській науковій думці здійснено цілісний історико-філософський аналіз основних засад та особливостей християнсько-неоплатонічної естетики Максима Сповідника та її вплив на формування теоретичного обгрунтування візантійського іконошанування. Виявлено, що вчення Сповідника про символ суттєво залежить від неоплатонізму Ямвліха і Прокла. Особливе значення мають вчення про синфеми як матеріальні ("втілені") символи, про теурга як носія божественної діяльності. Ці теорії були творчо переосмисленні Максимом при творенні його теорій естетичної герменевтики, святості, обожнення, трансценденції, містагогії. Усі ці теорії значно вплинули на формування теорій, що обгрунтовували іконошанування у творчості Іоанна Дамаскіна, а, отже, вплинули на візантійське розуміння символізму в цілому. Доведено, що використання теорій щодо онтологічних основ символізму іконошанувальниками мало принципово неоплатонічний характер та було частиною полеміки з християнським платонізмом, який заперечував сакральну роль чуттєвих символів та відстоював необхідність чистого спіритуалізму.

Досліджено антропологічну рецепцію спадщини Діонісія Ареопагіта у філософії Миколи Кузанського з урахуванням того, що ідеї Corpus Areopagiticum були сприйняті Кузанцем як безпосередньо, так і через праці посередників (Альберта Великого, Мейстера Екхарта, Раймунда Луллія та Геймерікуса де Кампо), а отже були видозмінені відповідно до духу епохи та настроїв, які панували в теологічно-світоглядних дискурсах того часу. Аргументується, що філософські системи Діонісія Ареопагіта та Миколи Кузанського не є християнським неоплатонізмом, адже запозичені ними неоплатонічні терміни переосмислені у новій світоглядній парадигмі, і замість "єдності", навколо якої будується розуміння людського індивіда у платонізмі, неоплатонізмі та Західній патристиці, пропонується ідея "інакшості" в якості конститутивного онтологічного принципу християнського персоналізму. Саме на цих засадах ґрунтується ідея гуманізму пізнього Середньовіччя стосовно єдності людства на основі специфічного призначення людської сутності. Цю інтенцію Микола Кузанський розгортає у наступну антропологічну концепцію: в єдності sensus, ratio та intellectus набуває максимального вираження здатність людини до здійснення власної природи, яка в цьому акті перевершує усю тварну природу, та постає вищою за розуміння і раціональне мислення.

Доведено, що методологія православної теології слугує мовою для богословської та релігійно-філософської думки, необхідною для її конституювання та конкретизації в контексті вирішення нагальних світоглядних проблем релігійних спільнот. При варіативності мов, які використовувалися у православній думці, панівною тенденцією для методології був інтуїтивізм, тобто визнання надприродної можливості для розуму в його справжній ідентичності безпосереднього пізнання присутності Бога та ідеальної основи світу. Встановлено, що православна теологія виникає внаслідок синтезу біблійного персоналізму - як внутрішнього сенсу та мови платонізму - як зовнішньої форми. Цей синтез виявився продуктивним та евристичним, надавши можливість для формування православної догматики, систематичного богослов'я, релігійно-аскетичної культури. Православна теологія золотого віку патристики є базовою формою ідентичності для всієї православної теології, а її методологія визначає загальні особливості для всієї методології православної теології. Виявлено, що для методології грецької патристики класичної доби характерним є бачення філософської культури як "пропедевтики" до теології, коли християнство сприймається як "нова пайдея", теологія - як "істинна філософія", метою яких є всебічна довершеність християнина. Антична філософія оцінюється як така, що мала покликання до богопізнання, однак в основному не змогла виконати цього покликання, і тому має бути подоланою більш досконалою філософською культурою християнства, підкріпленою надприродним Одкровенням. Головною рисою методології грецької патристики класичної доби став містичний раціоналізм. Вважається, що людський розум не здатний пізнати Бога та ідеальну основу дійсності, а тому перебуває у полоні чуттєвої феноменальності. При цьому віра допомагає долати сумніви та розпочати духовне життя. Мислителі грецької патристики переконані, що під впливом благодаті та аскетичних вправ, спрямованих на трансформацію людської особи, розум здатний до розкриття вродженої інтуїтивної здатності до містичного споглядання, за допомогою чого і досягається несумнівне екстатичне знання Бога та всього у Богові. Виявлено, що "природна теологія" для мислителів Візантії є цілісним філософсько-богословським дискурсом, що включає в себе "антропологію", "космологію", "теологію", як свої основні частини, хоча містить сукупність знання і по іншим дисциплінам того, що в сучасності є філософською теологією. Теоретична антропологія - це система теоретичних знань про виникнення, будову людини, її призначення та мету існування. Теоретична космологія - описує світ, його виникнення, будову та майбутнє. Теоретична теологія - розпадається на дві частини: "теологію" у вузькому значенні слова - науку про Трійцю, та "ікономію" - науку про Божу діяльність по відношенню до створеного сутнього. Оприявлено, що у візантійській думці "догматична теологія" - це система християнських доктринальних вчень, догматів, що виводилися з Одкровення та конституювалися вірою. У християнських отців не було завдання побудови особливої християнської міфології, на кшталт проклівської. Її місце в структурі теології займає догматичний дискурс, що знаходить свій максимальний вираз у догматиці. Догматична теологія має своїм джерелом одкровення Бога в Біблії. Доведено, що у Візантії "містична теологія" - це форма теологічних знань, що безпосередньо спирається на містичний досвід. Поряд з Писанням, Церква мала містиків, що безпосередньо споглядали Бога як надприродну реальність. Для методології православної теології доби модерну характерним є коливання між схоластичним та романтичним розумінням теології. Реакцією на модернізацію православної теології стала неопатристика як неотрадиціоналістична парадигма мислення. Розвиток постметафізичного персоналізму як засобу ідейного подолання постмодернізму пропонується послідовниками феноменологічної теоестетики Д.Гартом та Дж.Мануссакісом. Створюваний ними персоналізм є неоавгустіанським за власними методологічними установками, і як такий має великий екуменічний потенціал.