Розглянуто проблеми побудови теорії соціальної взаємодії, питання символічного інтеракціонізму. Висвітлено положення феноменологічної соціології та комунікативної теорії дії. Проаналізовано значення принципів раціональності, наведено її характеристики. Описано дві системи епістемічної логіки, елементи аналітичної теорії планування.

Рассмотрены проблемы построения теории социального взаимодействия, вопросы символического итерракционизма. Освещены положения феноменологической социологии и коммуникативной теории действия. Проанализировано значение принципов рациональности, приведены её характеристики. Описаны две системы эпистемической логики, элементы аналитической теории планирования.

Представлено спробу розгляду відносин між поколіннями у межах діалогової парадигми, яка розуміє буття як те, що відбувається "між" і поза часом. Відносини поколінь зображено як різновекторну комунікацію - між- та внутрішню, причому цю комунікацію розглянуто як підгрунтя ідентичності покоління. Підкреслено, що феномен покоління має суб'єктивну актуальність у сучасній культурі, і актуалізація ознаки покоління є наявною саме у внутрішній комунікації. Наразі відбувається ідентифікація поколінння не через протиставлення, конфлікт (як у 60-х роках ХХ ст.), а через подію зустрічі Я і Ти, у просторі "між" через переживання Ти як іншого-такого-як-Я.

Показано, що технологічний розвиток (знання плюс вміння) сучасного суспільства впливає на його мислення вже не тільки через речі та послуги, але й безпосередньо шляхом формування суспільної думки і, як наслідок, суспільної структури та поведінки. Масштабне поширення технологій цілеспрямованого використання існуючих певних тенденцій та традицій поведінки людей призводить до того, що формалізація (принаймні, на якісному рівні) суспільних стосунків і зв'язків є можливою. Розглянуто деякі аспекти аналізу кризи структури та поведінки системи (граничне спілкування: "монополізація" ідеї, відсутність "третьої сили", відсутність "компромісу" тощо) на базі відповідної математичної моделі.

Розглянуто типи комунікативних стратегій як технологій соціальної комунікації у відкритій та закритій соціальних системах.

Дисертація присвячена дослідженню природи когнітивного стилю та його впливу на поведінку індивіда у сфері спілкування. Проведене теоретичне та експериментальне дослідження показало, що механізм когнітивного стилю виявляється в характеристиках образу інших людей та самого себе, що дозволило виділити два протилежних особистісних типи, з особливостями їх проявів поведінки у сфері спілкування. Відмінності між ними полягають в різних стратегіях спілкування, а саме в об'ємі, мотивах спілкування, в позитивності оцінки партнерів по спілкуванню. Отримані результати дозволяють підійти до типологізації суб'єктів спілкування і дають змогу в майбутньому будувати прогноз на основі вимірювання когнітивного стилю.

Наведено результати дослідження соціальної віртуальної реальності з позицій тих трансформацій, яких зазнає "суб'єкт" у віртуальній реальності в процесі її актуалізації/конструювання. Розглянуто теоретичне зрушення, яке відбулося в концептуалізації гри - від категорії естетики до категорії соціальної філософії - та збіглося з практичними соціальними перетвореннями, що знаменували собою проникнення гри в усі сфери життя. Проаналізовано феномен соціальної віртуальної реальності в двох його аспектах: віртуальність соціальної реальності та соціальність віртуальної реальності. Визначено фактори віртуалізації сучасного життя та механізми актуалізації/конструювання соціальної віртуальної реальності. Сформульовано основні принципи комунікативних практик "суб'єкта" у соціальній віртуальній реальності - (інтер)текстуальність, анонімність, ігри з ідентичностями, які дозволили аргументувати положення про те, що суб'єкт у віртуальній реальності функціонує як "віртуальний персонаж" і саме на рівні взаємодії віртуальних персонажів відбувається актуалізація/конструювання/симулювання соціальної віртуальної реальності. Доведено, що основною стратегією комунікативних практик в Інтернеті є іронія.

Проведено дослідження громадянської злагоди як одного з найважливіших чинників суспільного розвитку. Розглянуто феномен "визнання" як вираження волі до влади, як перший крок до формування влади авторитету. Проведено дослідження влади авторитету та авторитету влади, взявши за аксіому положення, що основу будь-якої влади складає насильство. Розглянуто феномен публічності та спілкування як передумови та умови громадянської злагоди. Визначено підстави формування громадянських цінностей і встановлено механізм їх адаптації. Проаналізовано намагання України знайти відповідь на свій історичний виклик на підставі розгляду шляхів, форм і способів здійснення громадянської злагоди. Обгрунтовано висновок про можливість формування громадянської злагоди як нової ідеології українського суспільства за умов особливих трансформаційних процесів.

Запропоновано концепцію соціально-культурної суті феномену грошей. Виявлено соціокультурні механізми, через які монетарні відносини спричинюють тоталізацію інструментальної раціональності у життєвому світі людини та передумови, за яких можливо протистояти такій тоталізації у процесі ринкової трансформації в Україні. З'ясовано соціальну природу культурного феномену грошей як медіума соціальних комунікацій. Проаналізовано особливості узагальнення, абстрагування та ідеалізації у процесі історичної еволюції грошей як спеціалізованої мови. Виявлено причини та наслідки перетворення метамови грошей до специфічної матриці культурної реальності, її вплив на розвиток і утвердження раціональності у соціальному житті. Розкрито роль грошей у процесі системної колонізації життєвого світу людини у добу Модерну. Висвітлено коло проблем, що вимагають поглиблення взаємодії філософського й економічного знання. Досліджено місце та роль феномену грошей у системі соціальних та індивідуальних цінностей. Проаналізовано передумови еволюції "людини економічної" у напрямку до "людини етичної". Аргументовано, що єдиною соціальною силою, що протистоїть інструментальній раціональності монетарних кодів, є організована воля громадянського суспільства. Визначено соціальну природу грошей, а саме: фінансові важелі, які держава, реалізуючи суспільний вибір, використовує для надання економіці соціального спрямування.

Розкрито природу ділового спілкування та визначено її провідні духовно-практичні компоненти у ціннісно-екзистенційному вимірі. У філософському аспекті проаналізовано особливості становлення та розвитку феномену "ділове спілкування" та зазначено, що його виокремлення відбувається в епоху розвитку капіталізму, проте формування окремих механізмів і технологій - на ранніх етапах становлення торгово-комерційних відносин. Вперше розкрито духовну природу ділового спілкування в системі понятійної єдності: менталітет, корпоративний дух, творча активність. Обгрунтовано визначення поняття "ділове спілкування" як різновиду соціально значущої діяльності, що конструює аксіологічну систему свого суб'єкта й актуалізує його поведінкові стереотипи, спрямовані на результативність дії. Доведено, що менталітет як соціально-культурний феномен є духовно-практичною базою процесів самоорганізації ділового спілкування з урахуванням історичних і територіальних, релігійних і національних особливостей. Визначено конструктивний характер корпоративного духу як колективної стратегії ділового спілкування та складної системи його духовних утворень (віри, відданості соціальному інтересу, морально-етичного комплексу), обумовлених предметно-практичною діяльністю, що сприяють творчій активності суб'єкта ділового спілкування. На підставі розгляду сучасних форм прояву відчуження показано його вплив на характер ділового спілкування в цілому та на особистість у процесі здійснення соціально значущої діяльності.

Визначено можливості та специфіку діалогу в постсучасній ситуації. Розглянуто варіанти співвідношення основності та безосновності у людському переживанні дійсності. Обгрунтовано, що ситуацією "можливості" основності й безосновності (без/основності), яка виявляється у потенційній наявності, але практичній відсутності основ є постсучасна ситуація. Проаналізовано ідею діалогу у західній філософській традиції, виявлено його сучасні моделі у даному контексті. Обгрунтовано, що діалогічні відносини у постсучасній ситуації як ситуації без/основності представлені особливою моделлю діалогу, специфіка якої виявляється у його трансгресивному характері та набутті ключового значення емоційно-тілесною спрямованістю до Іншого. З'ясовано особливості генезису діалогічних відносин у ситуації без/основності.

Проаналізовано діалог як засіб комунікації та об'єкт філософського пізнання. Класифіковано історико-філософський матеріал і виділено особливості концептуальних підходів до діалогу у XX ст. Діалогічні концепції XX ст. розподілено як особистісно-орієнтовані та інформаційно-дискурсивні. Виявлено специфіку сучасних комунікативних процесів, що за певних умов мають дискурсивний характер. На підставі аналізу структурних і функціональних елементів діалогу та дискурсу визначено їх відмінні риси та характер взаємодії. Соціальний дискурс класифіковано за двома типами - інституціональним і неінституціональним, виділено його форми та вдосконалено типологізацію дискурсу. Визначено умови переходу від діалогу до дискурсу. Розглянуто засоби масової комунікації та соціальних досліджень у контексті діалогічних форм їх функціонування. Показано важливу роль соціального дискурсу у сучасних соціокомунікативних процесах. Здійснено аналіз сучасного політичного, економічного, міжрелігійного та педагогічного дискурсів, визначено діалог як оптимальну форму сучасних комунікативних процесів.

Досліджено питання соціально-філософского аналізу ділового спілкування як відносно самостійного явища громадського життя. Значну увагу приділено зівставленню спілкування та ділового спілкування у контексті категорій загального й особливого, що дозволяє виявити якісні характеристики й особливості функціональної спрямованості ділового спілкування. Представлено ділове спілкування у своїй якісній визначеності. Виявлено характерні риси, що дозволяють інтерпретувати його як факт історичних змін соціальної дійсності, культурних і цивілізаційних перетворень, які відбуваються у суспільстві, як модифікацію спілкування й одиницю видового різноманіття у системі соціальної взаємодії. Розглянуто аспект ділового спілкування як феномену соціальної дійсності та його системотвірні детермінанти, серед яких визначено морально-етичну імперативність, знаково-символічне поле та координати динаміки (конфлікт, співробітництво).

Досліджено засади та механізми інтеграційних процесів, що відбуваються у контексті міжсуспільної комунікації. Визначено, що об'єднання суспільства залежить від рівня сформованості їх Я-концепцій, а також від сумісності, здатності до адаптації у спільному соціокультурному середовищі та стратегій прямого та прихованого впливу, вжитих стосовно учасників взаємодії. Запропоновано визначення соціокультурної кодової системи суспільства, яка уособлює ознаки зазначеного суспільства як актора міжсуспільної взаємодії. Виділено соціокультурні коди "прийнятого" (визначення інформації зовні як сумісної) та "чужорідного" (спрямовні на збереження унікальних рис), а також зазначено стратегії моделювання їх складу шляхом використання імпліцитних чи відвертих інтенцій за умов розгортання інтеграційних процесів. На прикладах сучасних суспільств проілюстровано різні стадії сформованості Я-концепції суспільства, а також визначено засади комунікативної, стратегічної чи фатичної взаємодії між ними. Виокремлення з інтеграційних процесів коагуляції (стихійного об'єднання за умов загрози) та ітерації (утворення спільного середовища шляхом урегулювання протиріч) дозволяє висвітлити перспективи подальшого дослідження механізмів і наслідків утворення суспільних об'єднань в інформативну епоху сьогодення.

Наведено результати соціально-філософського аналізу особливостей застосування комунікативної моделі для легітимації міжнародних політичних інститутів за умов глобалізації. Розкрито можливості використання комунікативної теорії для обгрунтування механізмів легітимації міжнародних політичних інститутів. З'ясовано функціональні особливості комунікативних механізмів. Проаналізовано процес функціонування нового типу політичних інститутів, основним завдання яких є регулювання міжнародної взаємодії. Розкрито сутність базових понять комунікативної теорії, які використовуються для характеристики стосунків на міжособистісному рівні, виявлено умови й особливості їх ретрансляції на міжнародні взаємодії. Доведено, що формування міжнародних зв'язків та утворення міжнародних політичних інститутів є необхідною умовою забезпечення відносно безпроблемного співіснування в соціумі, створення та гармонізації багаторівневого світу. Розкрито можливості використання комунікативної теорії з метою успішного розвитку даних процесів, зокрема, таких її механізмів, як орієнтація на ціннісну раціональність, домінування комунікативної дії над стратегічною, прагнення до порозуміння, налагодження справжньої невикривленої комунікації, дискурсу як процедури усунення можливого непорозуміння.

Запропоновано визначення соціальної комунікації як специфічного феномену культури суспільства, що базується на комунікативній раціональності та виявляється у взаємодії різних суб'єктів у дискурсі для визначення осмисленого і раціонально обгрунтованого, значущого рішення як справедливого. З'ясовано, що ментальною основою комунікації є різні типи раціональності, а її сучасний вид базується на комунікативній етиці. Виявлено, що зміна типу раціональності впливає на трансформацію комунікативних здібностей громадськості, що обумовлює еволюцію форм демократії. Встановлено роль комунікації як взаємодії різних соціальних інститутів у прийнятті критично осмисленого і раціонально обгрунтованого рішення, норми. Зазначено, що найбільш ефективним засобом комунікації є правовий (політичний) дискурс громадськості та влади, що забезпечує згоду та плюралізм у суспільстві як умову його подальшого розвитку.

Уперше у соціально-філософському контексті розглянуто мовний простір за умов міжнаціональних відносин. Створено концепцію стосовно системи "площинних" розподілів мови, обумовлених дією суспільства, висвітлено їх вплив на різні сфери життя та діяльності людини. Висвітлено питання продукування мовним простором подвійної ідентифікації носіїв мови, що призводить до створення нової надетнічної спільноти. Розглянуто мовний простір у контексті його генезису й бази спілкування носіїв різної історичної пам'яті, яка впливає на простір культури та створює просторові системи, що реалізуються в мовно-культурних ситуаціях і визначають умови розвитку національної культури. Зазначено, що мовний простір є інтегральним феноменом, що відображає комунікативні відносини соціуму. Обгрунтовано, що розвиток мови титульної нації відбувається шляхом зв'язку соціальної трансформації суспільства та мовного простору. Запропоновано положення, що його інтеграційні процеси в поліетнічному соціумі продукують міжкультурну та міжмовну комунікації в регіональному просторі та сприяють розвитку загальнодержавного мовно-культурного простору.

Структуру "мова - комунікація" розглянуто як взаємозалежний і взаємоутворювальний зв'язок субстанції мови і комунікативного простору, що вирізняється як просторово-часова організація феномену інтерсуб'єктивності. До основи запропонованої концепції покладено філософські ідеї феномену інтерсуб'єктивності, просторових форм комунікації, субстанційності мови, трансформацій онтологічної категорії мови. Висвітлено фундаментальні проблеми філософії мови і комунікації, сформульовано характеристики комунікативного простору в мовнофункціональних вимірах, здійснено описовий аналіз субстанції мови. Розглянуто суттєві характеристики субстанції мови та комунікативного простору крізь призму мовно-філософської концепції істини. Дійсність абсолютної істини, що утримується в мові, виступає як можливість соціальної істини (консенсусу).

Розглянуто проблеми прагматики мови на рівні соціальної філософії. Виділено такі прояви політичного тексту, як інститутивний та акафістичний, що надає можливість детального аналізу дослідження структури комунікативного впливу. Показано своєрідність залежності зміни комунікативного значення від чинника: є індивид одержувачем чи відправником повідомлення. Виявлено вплив на продуктивність дескрипції виділення об'єкта в фокусуванні та фокалізації, його визначення в номінації, приписування йому властивостей, своєрідності авторизації в прозиціональному акті. Визначено залежність результативності з'ясування реальності в політичному тексті від семантики: теоретико-модальна призводить до виникнення заідеологізованої свідомості; теоретико-істинна дозволяє об'єктивно виявити своєрідність реальності; теоретико-ігрова припускає зміну трактувань залежно від правил соціальної гри; інтенціональну обумовлено пануванням суб'єктивних інтересів; ситуаційна залежить від змін соціальної ситуації. Розкрито обумовленість впливу тексту від своєрідності ілокутивних характеристик та їх здійснення в перлокутивному ефекті, а також обумовленість перлокутивного ефекту його положенням у структурі політичного гіпертексту, вплив якого є наслідком того, що вердикативні, комісивні, ексерситивні, експозитивні та бехавітивні тексти взаємодоповнюють один одного, утворюють цілісність. Визначено своєрідність комунікативного акту від якісних особливостей модусу соціальної свідомості.

Здійснено процес самовизначення Європейської спільноти у парадигмі соціального конструктивізму. З'ясовано теоретичні засади даної парадигми, її науково-методологічний потенціал щодо аналізу процесів соціокультурної ідентифікації спільнот. Визначено можливість множинних ідентичностей. За цього колективні ідентичності часто є відмінними, однак вони рідко виключають одна одну. У контексті конструктивістської перспективи поняття Європейської ідентичності може бути осягнуто шляхом референції до дискурсу, а не як проста категорія культури. На відміну від розгляду ідентичності Європи як складової комплексу культурної цінності, цілей, території чи людей доцільніше її визначити на підставі термінів соціокогнітивної форми, що базується на практиках оцінювання, дискурсивних практиках і проектах ідентичностей, які можуть бути охарактеризовані у термінах діалогічної раціональності.

Досліджено проблеми суті, специфіки та місця соціального знання у сучасному суспільстві. Розглянуто теоретичні інтерпретації природи соціального знання, тенденції йго застосування, надано компаративний аналіз наявних концепцій. Визначено структурні компоненти соціального знання та виявлено його функціональну спрямованість. З'ясовано нормативно-регулятивну атрибутивність соціального знання та його ціннісно-смислову змістовність. Показано неоднозначну наявність соціального знання у продукції мас-медіа. Соціальне знання висвітлено у аспекті його прикладної значущості. Значну увагу приділено його можливостям впливати на створення прогнозів, бачення суспільства та людини у наступних фазах розвитку та зміни, конструтивно реагувати на ситуації, зумовлені ризиком, і транслювати прийоми оптимізації конфліктних відносин.