Я написал пролог к "Эшби" в Алжире, за несколько дней до моего ареста. "Эшби" для меня - это книга компромисса, умиротворения, прощания с тем, что было для меня тогда самым "чистым", самым "нормальным" в моей жизни, прощания с традиционной литературой, с очарованием англо-саксонской романтики, с ее тайнами, оторванностью от реальности, изяществом и надуманностью. Но под этой игрой в примирение с тем, что я считал тогда самым лучшим, уже прорастал и готов был выплеснуться мощный бунт "Могилы для 500000 солдат", подпитывавшийся тем, что очень долго скрывалось во мне, во всем том диком и "взрослом", в чем я не решался признаться даже самому себе, в этой грубой варварской красоте, таившейся в глубине моего прошлого.

Почну з того, що це не роман. Та навіть і не збірка новел. Це не оповідання і не поезія. Це — текст. У «Процесі» Славоміра Мрожека був такий собі письменник-дивак, який писав прозу, однак його твори були закороткі для роману й задовгі для оповідання. Проза поетична, із сатиричною жил кою. Воно? Я не знаю. У будь-якому випадку, я назвав цей текст «Цього ви не знайдете в Яндексі». Перед тим, як писати передмову, я дав ще глевку текстову масу своєму колєзі, щоб той прочитав і висловив свою думку. «Він незавершений, він нагадує кілька початків декількох романів, у яких немає розв’язки, а є ли ше зачин. Це текст суто для своїх», — сказав мій колєга... Я над цим не замислювався, але, можливо, це якраз те, що мені потрібно? Спочатку в мене з’явився задум зробити цей текст як збірку новелок про людей, які, в принципі, не мали війти в історію, про долі цих людей, сплетіння доль. Ці новелки мали переплітатися, а остання мала бути підсумком усього тексту. Але, тільки-но я розпочав роботу, у мене виникло інше бажання — зробити брудний текст, такий собі напівлітературний вінегрет, ва ріаційний текст, експромт. Такий би я написав у метро або на парах. Він примітивний, він нерозумний, у ньому я щиро не побоявся здатися смішним. Це мій текст, текст мого життя. Це спроба літературного опису моєї сім’ї, моїх колєг, друзів, знайомих, історій із дитинства, це власні роздуми, погляди, висновки, які, в принципі, кожен може зробити для себе сам. Усі персонажі невигадані (вигадані лише імена), вони дійс но живуть і жили, усі події справді відбувалися. Не обійшлось, звичайно, без художніх прикрас, але ж без них цей текст був би лише стенографічним відтворенням подій.

«Хронос» - футурологічний роман з винятково ефектним сюжетом і прискіпливо-болісним поглядом на світ найновіших технологій та одвічних людських спокус. Події роману беруть початок 2040 року, коли новий науковий винахід кардинально змінює долі людей. За образом космополітичного суспільства у новій книзі цього надзвичайно обдарованого молодого письменника проступає віртуозна проекція на сучасну Україну.

В 1786 году немецкий барон Иероним Карл Фридрих фон Мюнхгаузен в ярости приказал слугам закрыть двери дома и никого не пускать. Дело в том, что от желающих попасть в его родовое имение просто не стало отбоя. За год до этого в Лондоне анонимный автор выпустил "Рассказы барона Мюнхгаузена о его необычных путешествиях и походах в России". Англичане быстро выяснили имя писателя. Им оказался немецкий эмигрант Рудольф Эрих Распе. Сбежав от судебного разбирательства в Англию, Распе создал настоящий бестселлер. Только за год его книга о Мюнхгаузене была издана четыре раза! В следующем году книга о бароне вышла и на немецком языке. На ее титульном листе значилось: "Готфрид Август Бюргер. Удивительные путешествия на воде и на суше, походы и веселые приключения барона Мюнхгаузена, как он сам их за бутылкой вина имеет обыкновение рассказывать". Настоящий Мюнхгаузен так и не узнал имени автора английского издания, зато угрожал подать в суд на немецкого писателя Бюргера. А как разгневался бы барон, узнав, что за следующие двести лет в разных странах вышло около 600 книг с продолжением его приключений.

Т. 1 : Фронтові поезії. Прапороносці. Новели. - 1987. - 556 с.

Т. 1 : Одесские рассказы. - 2005. - 846 с.

До однотомника ввійшли вибрані твори, написані в 1925—1952 роках — у період найбільшої творчої активності Хемінгуея. Роман «Прощавай, зброє» побачив світ у 1929 році, коли його автор був уж е визваним письменником і мав у своєму доробку кілька книжок, зокрема збірники оповідань «За нашої доби» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927) та роман «І сходить сонце» («Фієста»), опублікований у 1926 році. «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «По кому б’є дзвін» (1940), справедливо вважається одним з найвищих досягнень Хемінгуея-романіста. Готуючи роман до перевидання в 1948 році, після другої світової війни, автор написав до нього передмову, в якій наголосив на антивоєнному спрямуванні твору. Повість «Старий і море» (1952) — останній значний твір Хемінгуея, опублікований за його життя. Повість викликала величезний іптерес: лише за два дні було продано понад п’ять мільйонів примірників журналу «Лайф», у якому ї ї вперше надруковано. У 1953 році Хемінгуею присуджено найвищу літературну премію США — премію Пуліцера, а в 1954-му — Нобелівську премію. Оповідання, включені до однотомника, взято із збірників «Чоловіки без'жінок» (1927), «Переможець не бере нічого» (1933) і «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань» (1938). Деякі з них друкувалися перед тим у різних журналах, інші вперше побачили світ у згаданих збірниках. Оповідання «Картяр, черниця і радіо» , 571 та «Столиця світу» мали в журнальних варіантах інші назви: перше — «Дайте нам рецепт, лікарю», друге — «Роги бика». У першій публікації «Снігів Кіліманджаро» (журнал «Есквайр», серпень 1936) було вгадано відомого американського письменника Скотта Фіцджеральда і наведено початок одного з його оповідань; та, зважаючи на протест Фіцджеральда, з яким Хемінгуей приятелював, у подальших виданнях він замінив прізвище Фіцджеральда на вигадане ім’я Джуліан (див. стор. 563 нашого видання). Оповідання «Старий коло мосту», як свідчить сам автор у передмові до збірника «П’ята колона» та перші сорок дев’ять оповідань», передане телеграфом з Барселони в квітні 1938 року. Воно належить до циклу іспанських оповідань письменника, що друкувалися в 1938—1939 роках у періодиці («Викриття», «Метелик і танк», «Ніхто не вмирає!» та ін.). Проте Хемінгуей за життя не включав решти оповідань цього циклу до збірників, вважаючи їх ще не довершеними. Українською мовою роман «Пращавай, зброє» та повість «Старий і море» перекладено вперше. Оповідання друкувались у збірнику «Сніги Кіліманджаро» та інші новели» (К., «Дніпро», 1968).

Т. 1 : Вечера на хуторе близ Диканьки. - 1940. - 795 с.

Кн. 1 : Віщий Олег. - 1995. - 150 с.

"Остання любов Асури Махараджа" — алегорична історія про демона, який вирішив покинути розкіш нижніх світів заради любові до сліпої дівчини з України, що мешкає в самому серці Нью-Йорка. Протистояння напівбогів і демонів, демонстрації на Уолл-стріт і харизматичні проповідники, метафізичні запитання і смачні історії з лівообертальних світів (толерантна назва пекельних планет) — все це у новому романі Любка Дереша про любов, від якої тане серце.

Перед смертю Володимир Набоков (1899 — 1977) заповів знищити 138 каталожних карток, що складали чернетку його незавершеного роману «Оригінал Лаури», який він писав протягом усього свого життя. Тридцять років син письменника, Дмитро Набоков, єдиний спадкоємець видатного російською романіста, вагався: виконати останню волю батька чи зробити все, щоб цей твір побачив світ. Нарешті він прийняв рішення опублікувати «Оригінал Лаури». І тепер читачі вперше мають унікальну можливість на власні очі побачити картки, написані рукою Володимира Набокова, а також познайомитися з українським перекладом цього «роману із ключем, де ключ утрачено назавжди»...

У центрі роману - образ революціонера, що долає індивідуалізм та самотність і знаходить сенс життя у боротьбі за народне щастя.

Нова книжка молодого українського письменника складається з двох повістей та оповідання. Перед нами постає зовсім несподіваний і трохи загадковий Любко Дереш. . Так, це дуже дивна історія, сумна та загадкова… Вона не має ані свідків, ані спостерігачів, але ж звідкись ми її знаємо. Що насправді спричинило дивовижне перетворення молодого аспіранта Віденського університету, лінґвіста, безтурботного молодика Стефана Лянґе, що занурило його у чужу долю, піднесло аж до самого Бога, а відтоді призвело до його кінця чи-то початку? «…Сім, шість, п’ять…» — зворотний відлік. За якусь мить світ розколеться на до й після. І тієї ж самої миті, після грандіозного спалаху, на який так довго чекала купка науковців і військових, розколеться навпіл світогляд Роберта Оппенгеймера — творця та руйнівника. Хто він — містер Оппенгеймер? Геніальний науковець? Філософ-спостерігач? Миротворець чи той, що несе смерть? Що в нього було? Та все, що потрібно віндсерферові, — вітер, ідеальні хвилі на Акабській затоці, невблаганне єгипетське сонце та черговий косяк, що забезпечить неперевершений кайф, ну й, звісна річ, дошка й вітрила. Тож що трапилося, друже, звідки з’явився той внутрішній голос із його прямими запитаннями, що, здається, йде з самого серця? І ось тут з’являється страх, а з ним боягузливе бажання втекти. Тримайся, герою, якщо ти дійсно герой… Може, саме час зустрітись із собою, справжнім собою у власному серці.

Хто він, Голден Колфілд? Бунтар? Ні. Філософ, який дав світові якесь нове вчення? Ні. Супермен, який урятував людство від страшенної небезпеки? Ні. Він просто 17-річний хлопчина, який утік зі школи. Він бачить світ та суспільство такими, якими вони є насправді. І тому з тих пір, коли вперше був опублікований роман Джерома Д. Селінджера «Ловець у житі», Голден Колфілд є героєм для багатьох поколінь молоді, яка не хоче жити в рамках, що ставлять дорослі...