Ч. 1. - 530 с.

Думи і кобзарське мистецтво, які досягли найвищого розквіту в козацьку епоху, і сьогодні становлять значний інтерес як для науковців, так і для шанувальників музичної і словесної традиційної культури. Намагання зберегти їх - чи то через аудіо записи з раритетних архівних матеріалів, чи то через писемні джерела, є цілком природним явищем. Козаччина, козацькі думи, кобзарське мистецтво - органічна частина національного менталітету. І в яких формах - духовних і мистецьких - вони б не проявлялися, цілком очевидно, що це свідчення нетлінної віри в ту історичну дійсність, яка, хоч і не повториться, але залишиться національною гордістю для майбутніх поколінь. Хоча сьогодні й немає вже того соціально-культурного середовища, яке плекало епічну традицію, проте діяльність поодиноких ентузіастів переконливо доводить потребу збереження української епічної традиції.

Збірка «З вершин і низин» — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Франко у «Передньому слові» пише: «Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність». Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні.

Николай Фёдорович [26. 11 (8. 12). 1837, Вологда,-8(21). 12. 1904, Петербург], русский педагог, последователь К. Д. Ушинского, теоретик и практик нач. обучения, методист и автор учебников и учебных пособий по рус. яз. Б. отстаивал идею всеобщего обязательного и бесплатного обучения, требовал повышения общеобразоват. уровня нар. школы и приближения её к потребностям жизни. В открытой им в Воронеже нач. школе Б. проводил большую методич. работу (1867-84). Поселившись в 1884 в с. Петине (Воронежская губ. ), он построил на свои средства нар. школу, сам преподавал в ней, открыл школу для взрослых и нар. библиотеку, был организатором и руководителем первого в России крестьянского самодеят. театра. В 1873-83 и в 1896-1901 руководил в нескольких губерниях земскими летними учительскими съездами-курсами. В 1902 Петинская школа и др. просветительные учреждения, созданные Б., были закрыты, а сам Б. лишён права заниматься пед. и общественной деятельностью, выслан и отдан под надзор полиции. Соч. : Избр. педагогические сочинения, М., 1953; Родной яоык как предмет обучения в начальной школе с трёхгодичным курсом. 18 изд., СПБ, [1914]; Как я стал и как перестал быть "учителем учителей", СПБ, 1905; Моя жизнь в связи с общерусской жизнью, преимущественно провинциальной, СПБ, 1909. Лит.: М а к е д о н о в Л. В., Николай Федорович Бунаков, его жизнь, деятельность, СПБ, 1907; Соловьев В. М., Педагогические взгляды и педагогическая деятельность Н. ф. Бунакова, М., 1960.

Видання є збіркою, перша частина якого – історичний нарис. Він присвячений історії фабрики, а також рясніє докладними описами її виробів. Далі наведені клейма фабрики за весь час її існування. Цей матеріал доповнюють статті самого різного змісту: про зв'язок православного іконопису з італійським живописом раннього Відродження, соціологічне дослідження на тему «мистецтво і робітник», а також хроніка подій мистецького життя та реклама. Книга багато ілюстрована.

Дана публікація є альбомом виставки мистецького об'єднання під назвою Пражська група. Відкриває видання вступна стаття українського історика мистецтва і театру Дмитра Антоновича. Стаття подана двома мовами (французькою та українською) і розповідає про тогочасний стан українського мистецтва, причини появи Пражської групи і, власне, про саму виставку, репродукції картин з якої містяться в альбомі.

Книга містить репродукції і біографічні відомості про одного з найсильніших артистів-малярів, основоположника й професора Київської Академії Мистецтва, першорядного майстра европейської слави - Олександра Олександровича Мурашка. Описується втрата видатного майстра рисунку і фарби, найбільш необхідного для подальшого мистецького розвитку української творчості.

Київський Художній Інститут, (його сучасний стан і робота).

Дана монографія належить до серії публікацій про українське малярство видавництва “Рух” і присвячена одному з найвидатніших українських художників-монументалістів Михайлу Бойчуку. Розглядаються його мистецькі пошуки, творче становлення на тлі доби, зв'язок із західними школами і переосмислення набутих за кордоном знань, трансформування їх у власну творчість. Особлива увага приділяється Бойчуку як педагогу. Аналізується його техніка, манера письма, ідея деяких творів. В якості додатку представлені репродукції робіт живописця.

Процеси мистецького руху в УССР відбудівного періоду. Шляхи розвитку просторового мистецтва за реконструктивної доби.

Даний матеріал присвячений 10-річчю від дня заснування театру ім. М. Заньковецької. У вступній частині театрознавець Петро Рулін подає картину тогочасного стану театрального мистецтва в радянській Україні. Видання містить також спогади відомих театральних діячів щодо своєї роботи в театрі: мистецького керівника і співзасновника театру режисера Бориса Романицького, режисера і педагога Івана Чабаненка, прозаїка Івана Ткачука та інших. Останній розділ присвячений історії театру.

Даний нарис присвячений українському килимарству. Автором праці є Микола Голубець — український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, поет, прозаїк та бібліограф. У цій праці українське килимарство порівнюється із еталонним зразком даного ремесла — східними килимами. Розглядається техніка виготовлення килимів, історія розвитку промислу. Показана роль мистецько-промислової спілки у Косові ‘‘Гуцульське мистецтво’’ у відродженні автентичного українського килиму. В книзі міститься велика кількість ілюстрацій (знімків килимів).

Вірші, з яких зложена збірка "Душа на сторожі", збережені були одним з революційних друзів Олени Теліги. Вірші ці - відомі зі сторінок журналів - в сукупності творять певного роду підсумок мистецької та ідейної дороги поетки-революціонерки: починаючи з її молодечих поривів за далекими обріями й поступового усвідомлення себе й українського світа в поезії аж до включення в організовані лави української Революції.

Т. 1 : Народня поезія. - 1947. - 330 с.

Для того, чтобы выбрать правильный путь, помочь учащимся быстрее преодолеть естественно возникающие затруднения, преподаватель должен с возможно большей отчетливостью и полнотой ориентироваться как в теоретической стороне дела, так и в тех методических приемах, которые могут найти применение в нужных случаях. Настоящая брошюра и имеет целью помочь в этом преподавателю.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1925 до 28 січня 1928. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися» [1]. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.