Ч. 1. Кінець Козацтва., розд. 1 : Запорозці в 1709 до 1739 р.. - 1883. - 138 с.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

Ч. 12. - 1919. - С. 165 - 172

Олександр Корнійович Мицюк (1883—1943) — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч. У 1906 р. О. Мицюк — один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів. Група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили про її створення, але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується. У 1915 р. О. Мицюк — один із організаторів Юнацької спілки (ЮС) — безпартійної молодіжної організації у підросійській Україні, яка виступала за автономію України. За Директорії — міністр внутрішніх справ (з 26 грудня 1918 р. по 12 лютого 1919 р.).[1] Після відставки уряду в лютому 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам'янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.).[2] В кінці 1920 емігрував до Чехословаччини. Відразу по тому включився в громадську роботу. З 1921 О. Мицюк — дієвий член Українського громадського комітету у Чехословаччині. Згодом займається науковою та просвітницькою роботою. Він — професор Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Активно співпрацює з українськими виданнями за кордоном. У 1929 р. в місячнику «Розбудова нації» виходить стаття професора Мицюка «Фашизм». В ній він підкреслює невмістність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Уже в цій першій статті, присвяченій аналізу фашизму як суспільно-політичної течії, автор доходить висновку про його подібність до більшовизму[

Непроста, часом трагічна доля українського книговидання – тема невеличкого, але дуже змістовного історичного нарису С. О. Єфремова (1876–1939) – громадсько-політичного й державного діяча, літературного критика й історика літератури, академіка Української академії наук. Автор досліджує досить значний період: з кінця ХVІІІ ст. по 1916 р., тобто до центру його уваги потрапляють утиски української культури з боку уряду царської Росії.

Т. 3. - 1929. - 171 с.

Серія 1 : 1. Олена Пчілка. 2. Старицька-Черняхівська. - 64 с.

Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) (29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Косач Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес "українізації" в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім'ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (17.08.1868, м. Київ, — 1941) — письменниця, перекладачка, громадська діячка. Дочка письменника М. Старицького. Навчалася в київській приватній гімназії В. Ващенко-Захарченко. У 1888—1893 рр. брала участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». З 1908 р. — член ТУП. З 1912 р. разом із сестрою Марією керувала роботою літературно-мистецького клубу «Родина» в Києві. З 1914 р. співробітничала в Київському комітеті для допомоги українцям-біженцям; працювала сестрою милосердя у військовому шпиталі. З квітня 1917 р. — член Української Центральної Ради. З травня 1917 р. — член президії товариства «Український національний театр». З 1919 р. — заступниця голови Національної ради українських жінок (м. Кам’янець-Подільський). З 1920 р. працювала в установах ВУАН. У 1930 р. заарештована у справі «Спілки визволення України» і тимчасово ув’язнена в м. Харкові; того ж року засуджена до умовного 5-річного строку позбавлення волі й вислана до м. Сталіно (нині Донецьк), де займалася перекладацькою діяльністю. У 1936 р. повернулася до Києва. В липні 1941 р. вдруге заарештована НКВС і вислана до Харкова, звідки вивезена під конвоєм до м. Акмолинська (Казахстан); померла в дорозі. У 1989 р. реабілітована посмертно.

Данная монография детально описывает возникновение английского парламента, как органа сословно-представительской монархии, первого в своем роде возникшего на общегосударственной, а не местной основе. Автор рассматривает рост государственной централизации Англии XII-XIII вв., политику королевской власти по отношению к разным общественным стратам в XII-XIV вв., этапы социальной и политической борьбы в XIII в. и непосредственно повествует и тщательно разбирает сущность парламента Англии. Монография незаменима для медиевистов и простых читателей, интересующихся данной тематикой.

Книжка видатного українського мовознавця Олени Курило (нар. 1890р., двічі репре. - в 1933 і 1938рр.), написана ще 1920р., - найкращий підручник зі стилістики української мови, неоціненний мовний порадник, що його треба мати напохваті кожному, хто пише бодай кілька рядків на день: школяреві, студентові, викладачеві, письменникові, урядовцеві; книжка, яка кожного навчить дотримуватись не тільки граматики, а й духу української мови.

По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою, також як така вела мирові переговори з Центральними державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і більшовицька Росія. Предсідник більшовицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних держав, що ніби Центральна Рада та її уряд уже не існують. А в цей час правительство України вживало надлюдських зусиль у придушенні анархії внутрі країни і для її оборони назовні.

Т. 1. - 152 с.

Книга присвячена видатному діячу українського комуністичного руху Миколі Скрипнику, народному комісару освіти у 1927-1933 рр., одному з головних провідників ідеї українізації. Автор охоплює його діяльність від першого більшовицького уряду України 1917 р. до самогубства 1933 р.

Т. 1. - 406 с.

Сборник содержит тексты из трех актовых книг Житомирского гродского уряда 1605, 1609 и 1649-1650 гг. и Подкоморной книги Киевского воеводства 1643 г., которые охватывают различные сферы жизни украинского народа, дают богатый материал исследователям украинского языка, его культуры и истории.

Спогади отамана Поліської Січі, засновника і першого провідника Української Повстанської Армії (від липня 1943 р. — Українська Народна Революційна Армія), що постала 22 червня 1941 року, започаткувавши новий етап визвольних змагань під освяченими українською кров'ю прапорами, виповнюють прогалину в наших знаннях про події з часів Другої світової війни. Автентична УПА на чолі з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем вела збройну боротьбу як з гітлерівськими, так і зі сталінськими «визволителями», не підпорядковуючись жодній політичній партії і визнаючи тільки єдино законну владу — Уряд Української Народної Республіки в екзилі

І. Огієнко одним із перших серед науковців, спочатку в «Українській культурі», а згодом і в «Історії українського друкарства» оприлюднив нечувані за своєю зверхністю й зневагою до цілого народу гласні й негласні документи минулої епохи — укази, розпорядження, циркуляри царського уряду про заборону українського друку, знищення українських книжок, виправлення українського правопису. Окрім того, він переконливо, аргументовано показав, як, незважаючи на всілякі утиски, заборони й переслідування, українське друковане слово пробивалося до народу, будило думку, піднімало його з колін.

Створення та діяльність державного центру УНР в екзилі (еміграції) як наочний приклад безперервності державотворчого процесу української нації