Книга являє собою український переклад роботи видатного американського вченого Деніела Белграда і являє собою спробу осмислити культуру імпровізації та спонтанності у повоєнній Америці захоплюючи при цьому музику, художнє мистецтво, літературу та хореографію. Аналіз цих явищ подано із сторони неомарксистської філософії. «Культура спонтанності» – це синтетична історія повоєнного американського авангарду, що об’єднує такі багатоманітні рухи американської культури як абстрактний експресіонізм у живописі, поезія Блек Маунтіну і бітників, бібоп-джаз, експериментальний танець і кераміка. Автор показує, що це широке розмаїття мистецьких практик насправді мало одну спільну тему – спонтанну імпровізацію. Елегантна аргументація і прекрасні ілюстрації «Культури спонтанності» суттєво ревізують наші уявлення про деякі з найважливіших голосів тієї доби. З-поміж багатьох цікавих прикладів, книга описує те, як картини Джексона Поллока перетинаються з історією сучасного танцю, і пояснює їхній зв’язок з тим, що бітники захоплювались дзен-буддизмом і бібопом. Досліджуючи твори багатьох ключових культурних постатей — таких як поети Чарльз Олсон, Вільям Карлос Вільямс, Джек Керуак, Аллен Ґінзберг і ЛеРой Джонс, художники Роберт Мазервелл, Джексон Поллок і Віллем де Кунінг, гончар Пітер Вулкос, танцівник Мерс Каннінгем і джазист Чарлі Паркер, — Деніел Белград переконливо доводить те, що спонтанне мистецтво знаходилось на передньому краї повоєнної американської думки.

У монографії розглядаються становлення, теоретичні засади і практичні надбання українського літературного авангарду. В колі уваги дослідниці - типологічні риси ідеологічно-естетичного руху, контекстуальні особливості функціонування авангардистських стильових напрямів, таких як футуризм, конструктивізм, експресіонізм і сюрреалізм, проблема стильових ерзаців і специфіки проникнення інноваційних принципів "лівого мистецтва" у паралельні художні дискурси. У монографії використано широкий фактичний матеріал, що дає змогу унаочнити взаємозбагачення художніх практик в авангарді і плідність естетичного експерименту в XX столітті. Для літературознавців, мистецтвознавців, культурологів, широкого загалу читачів.

1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) — «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». За результатами опитування кількох сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень «Еліт-профі», цю книжку визнано (в номінації художня література) однією з трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли його роман «Дівчина з ведмедиком» (1928) та найкращі оповідання й нариси різних років. «Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози» (Юрій Шевельов, 1984). «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію. Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія» (Соломія Павличко, 1999)

Т. 2 : Жители острова Хемсё. Пьесы. Приложения. - 504 с.