Запропоновано концепцію українського романтизму як філософії національної ідентичності. Український романтизм розглянуто не як літературно-мистецький напрям, а як потужний ідейний рух, що зумовив напрямок розвитку української національної самосвідомості. Як головні методологічні принципи застосовано концепцію емотивізму М.Шелера, інтерпретацію життєвого світу Е.Гусерлем, концепцію семіосфери Ю.Лотмана та теорію наративної ідентичності П.Рікера. На базі цих підходів показано, що романтизм через зміст текстів цієї філософської течії відображає глибинні архетипні структури народного світосприйняття, виражені міфо-образами та символами народної творчості, які є світоглядними засадами національної ідентичності. Вивітлено розвиток українського романтизму від його ідейних витоків до формування історіософської концепції, яка у своїй еволюції трансформувалась до філософії та ідеології українського консерватизму. Доведено, що основним результатом цього процесу було конституювання субстанційних духовних структур національної самодостатності на рівні національних наративних практик. Буттєві смисли національної ідентичності визначено на підставі інтерпретації романтиками структури українського світу й архетипної матриці "єднання - розбрат". Розкрито особливості конституювання малоросійської ідентичності, яку виражає малоросійський національний метанаратив "Історія Русів". Занепад українського світу внаслідок актуалізації моменту розбрату відображено через концепт "буттєвий блуд" в аналізі наративів Г.Квітки та М.Гоголя. Ствердження української ідентичності найбільш повною мірою виражає український метанаратив "Кобзар". Аргументовано, що формування історіософської концепції "Книги буття українського народу" свідчить про конституювання української ідентичності на рівні національної самодостатності.

  Скачати повний текст