Визначено інтерпретацію як складний інтелектуальний процес, комплексну форму аналізу, що є взаємодією смислових цілісностей, їх якісне перетворення та реконструкцію. Доведено, що вона грунтується на розумінні як способі людського буття, має репрезентативний характер, пов'язана з мовними структурами, логічним описом і висловлюванням; обумовлюється індивідуальними характеристиками інтерпретатора, його системою цінностей, соціокультурним контекстом. Зазначено, що метою інтерпретації є самовизначення індивідуальності, її самореалізація та самоутвердження. Встановлено, що метафора та іронія є художніми засобами даного феномену, які доповнюють один одного. Виявлено, що метафора - основний спосіб смислоутворення, іронія - загальна спрямованість свідомості інтерперетатора. Досліджено, що перша зумовлює такі характеристики інтерпретації, як антропометричність, діалогічність, об'єктивацію у мові індивідуальних сутнісних характеристик особистості, притаманного їй способу осмислення та розуміння, орієнтує на створення цілісного образу світу; друга - активний, критичний її характер,вводить ціннісну систему та мету інтерпретації, розкриває можливість і перспективи індивідуального переосмислення смислового змісту тексту, свободу у виборі шляхів творчої самореалізації. Встановлено, що даний аналіз свідчить про наявність зв'язку між появою ірраціонального та креативного моментів інтерпретації та домінуванням у ній естетичного елементу.

  Скачати повний текст

На підставі джерел європейської культури розглянуто феномен сміху та іронії в українській філософії. Досліджено традицію формування іронічного світосприйняття в українській духовній культурі. З'ясовано, що своїм корінням воно сягає бурлескно-травестійної творчості школярів та мандрівних дяків, а також чисельних пародій XVI - XVIII ст. Зазначено, що епоха романтизму в українській духовній культурі розпочалася майже одночасно з німецьким романтизмом, і діячі українського романтизму поряд з іншими ідеями, зокрема, з ідеєю одухотвореності природи Ф.Шеллінга, осмислили й прищепили на українському грунті концепцію романтичної іронії, що має свої витоки в філософії неоплатонізму, яка особливо близька специфіці українського менталітету. Опрацьована теоретиками єнської школи, зокрема, Ф. Шлегелем, концепція романтичної іронії має в своїй основі ідею неспівпадання дійсності з її духовним джерелом, що за умов поневолення України дозволило романтикам привернути увагу до української історії, критично осмислити колоніальну політику царизму, кріпацтво, конформізм та пасивність еліти тогочасного українського суспільства. З урахуванням концепції романтичної іронії розглянуто творчість класиків українського романтизму І. Котляревського, М. Гоголя й Т. Шевченка, а також крізь призму романтичної іронії травестійну поему І. Котляревського "Енеїда". Показано, що концепція романтичної іронії сприяє розкриттю ідейного змісту творів М. Гоголя, а також осмисленню сатиричних творів Т. Шевченка, що дозволяє збагнути його роздвоєність у ставленні до релігії, Бога та інших святинь.

  Скачати повний текст

Розроблено концепцію теології радості та сміху як культурної практики постмодерну в контексті розкриття сутності, причин, протиріч двох взаємозалежних процесів - карнавалізації сакрального та сакралізації карнавалу. Визначено антропологічний центр теології радості та сміху - Блазень Господень та його відносини зі світом, а також іншими діючими особами Божественної комедії - Богом і його головним антагоністом. Проаналізовано філософсько-антропологічні виміри радості, сміху й блазнювання в просторі постмодерної культури. Досліджено теологію радості, сміху й блазнювання як ставлення до світу та культурну практику в комплексі з іншими культурними практиками постмодерну, зокрема, неомедієвізму, переосмислення середньовічного дискурсу; інтерпретаційні та герменевтичні практики у сфері біблійного тексту, ритуалу, персонажів; теологічне блазнювання.

  Скачати повний текст

Розкрито сутність і специфіку мови сміху як філософсько-антропологічного феномену. Проаналізовано зв'язок сміху з архаїчними ритуальними практиками. Розглянуто давні архетипові мотиви й образи у міфологічній спрямованості сміху у разі його деконструкції. Проведено систематичне дослідження основних етапів і тенденцій розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності. Визначено філософсько-антропологічні домінанти осмислення мови сміху у контексті концепції "редукції" сміху (за М.М. Бахтіним), основна ідея якої полягає у тому, що людина (мікрокосм), носій сміху, не має власне "прямої" мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю, граючи з усіма речами всесвіту (макрокосм). Виділено основні різновиди антропотипу "homo ridens": Той, Хто Іронізує, особистість, що перетворюється на "клоуна", "блазня", "маріонетку", надлюдина (як його предтеча Заратустра). Визначено основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах та її підстави у філософській антропології. Доведено, що сміх має трангресивне подвоєння, смислом якого є власне повернення. Обгрунтовано об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні. Розглянуто основні футурологічні аспекти мови сміху. Доведено можливість використання сміху та мови як засобів маніпуляції свідомістю. Інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху.

  Скачати повний текст