Ви познайомитесь з поки що єдиним повним перекладом з давньогрецької на українську четвертої книги "Мельпомена" Геродотової "Історії в дев'яти книгах". Це перший опис Скіфії і народів, що її населяють, який дійшов до нас. Опис створений головним чином на розпитах знаючих осіб з числа грецьких колоністів (немає доказів, що Геродот побував у кримських і приазовських містах). Характеристику скіфських рік Геродот починає з Істра (Дунаю), що «тече через усю Європу, беручі початок в землі кельтів». Він вважає Істр найбільшою з відомих рік, до того ж завжди повноводною, влітку й взимку. Після Істра найбільша ріка — Бористен (Дніпро). Геродот правильно вказує, що тече вона з півночі, але нічого не говорить про дніпровські пороги, отже, не знає про них. «Біля моря Бористен — уже могутня ріка. Тут до нього приєднується Гіпаніс (Південний Буг), що впадає в той самий лиман». Геродот дав відомості про західні береги Чорного моря від устя Дністра до Босфору і більшої частини узбережжя Балканського півострова. У своїх описах Геродот переказує багато міфів про походження скіфського народу; у яких значна роль відводиться Гераклові. Опис Скіфії він закінчує розповіддю про шлюби скіфів з войовничими жінками з племені амазонок, чим і можна, на його думку, пояснити скіфський звичай, що полягє в тому, що дівчина не може вийти заміж, поки не уб'є ворога.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість.

1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) — «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». За результатами опитування кількох сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень «Еліт-профі», цю книжку визнано (в номінації художня література) однією з трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли його роман «Дівчина з ведмедиком» (1928) та найкращі оповідання й нариси різних років. «Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози» (Юрій Шевельов, 1984). «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію. Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія» (Соломія Павличко, 1999)