Обгрунтовано теоретичні та методологічні засади філософсько-релігієзнавчого дослідження проблем езотерики. Виявлено визначальні риси езотерики як наукової дисципліни. Виокремлено структурні елементи, наявність яких дає підстави стверджувати про належність теоретичного вчення до езотеричного. Обгрунтовано необхідність встановлення трансцендентальних причин, "умов можливості" езотерики. Визначено зміст базових понять, необхідних для дослідження езотерики, встановлено їх сутнісне та формальне співвідношення. Особливу увагу приділено дослідженню поняття, яке позначає вищу реальність езотерики та не має аксіологічних коннотацій. З'ясовано, що даним вимогам відповідає термін "сакральне" або "священне". На підставі аналізу різних підходів щодо розуміння поняття "езотерика" запропоновано визначення даного поняття. Езотерику запропоновано розуміти як найбільш широке поняття (технічний термін), що охоплює поняття містики та магії. Запропоновано визначати термін "езотерика" як родове щодо відношенню до понять "містика" та "магія", які є її (езотерки) видами. Розкрито сутність поняття "езотерична настанова свідомості" та виокремлено фактори, які впливають на її формування. Проаналізовано перехід від неезотеричних настанов до езотеричної через зміну пластів "живого світу", горизонту, контексту, підгрунтя, що перебувають у тісній залежності. Виокремлено два етапи, необхідні для актуалізації езотеричної настанови свідомості: "прояснення" та "трансцендування".

Розкрито зміст екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука та його вплив на подальший розвиток української філософської теорії. Проведено історико-філософський аналіз зміни предмета дослідження вченого, його зацікавленості універсумом буття людини, світоглядною парадигмою особистості, культурою як системою формоутворень людського духу. Увагу приділено аналізу феномену світогляду, його категоріальної структури, розробленої В. Шинкаруком. Доведено, що вчений розрив зміст понять "віра", "надія" та "любов" як світоглядних категорій, репрезентів духовності особистості, її суті. Розкрито та проаналізовано екзистенціали людського буття за В. Шинкаруком. Обгрунтовано свободу як визначальну особливість екзистенції особистості та можливість трансцендування її в істинно суще буття.

Проведено філософське дослідження проблеми міфологічного символізму в культуротворчому процесі. Виділено два основних типи міфологічного символізму: дорефлексивний і рефлексивний. Проаналізовані смислоутворююча і структуруюча функції міфологічного символізму з урахуванням специфіки різних його типів. Стверджується, що такий з точки зору позитивізму недолік міфологічного символізму, як багатомірність і суперечність, здатний обернутися перевагою в процесі смислоутворення. Переживаючи неодноразову інтерпретацію в соціокультурному контексті, міфологічний символізм виходить за межі даного соціокультурного порядку в акті трансцендування. Без цього є неможливою культуротворчість.

Визначено структурно-змістові та символічно-сенсові особливості влади, дискурсивні аспекти індивідуальної суб'єктності та інтерсуб'єктивності, розкрито психологічну суть узалежнення та впорядкування як дискурсів інтерсуб'єктної взаємодії. Висвітлено владно-підвладний характер батьківсько-дитячих стосунків, описано кратологічні цикли особистісного розвитку. Розглянуто владні та гендерні співвідношення міжстатевої взаємодії, владно-підвладні параметри жіночого і чоловічого. Охарактеризовано процес зародження спільних ідей та інтеракційну природу політико-ідеологічного буття, виявлено закономірності ідеологічного залучення і трансцендування особистості.

Проаналізовано людське буття в контексті взаємодії позитивних і негативних параметрів людського єства та світу людини. Розглянуто причини виникнення негативного у сфері антропокультурного, розкрито природу негативного у розмаїтті його проявів. Показано, що негативне у людському єстві і світі людини, яке виникло у зв'язку з її біологічною недостатністю та неусталеністю, завжди було, є і буде. Трансцендування, котре є механізмом подолання цієї неусталеності, як постійний вихід за межі сущого, є механізмом продукування як креативного, культуротворчого, так і деструктивного, руйнівного, що вносить значну дисгармонію у світ людини. Увагу приділено моделі облаштування буття, яка б обмежувала вплив негативного на усі сторони людського буття та максимально сприяла можливості кожної людини розкритися, скористатися своїм життєвим шансом.

Проанализировано человеческое бытие в контексте взаимодействия позитивных и негативных параметров человеческого естества и мира человека. Рассмотрены причины возникновения негативного в сфере антропокультурного, раскрыта природа негативного в разнообразии его проявлений. Показано, что негативное в человеческом естестве и мире человека, возникшее в связи с его биологической недостаточностью и неустойчивостью, всегда было, есть и будет. Трансцендирование, являющееся механизмом преодоления этой неустойчивости, как постоянный выход за пределы сущего, есть механизмом продуцирования как креативного, культуротворческого, так и деструктивного, разрушительного, что вносит значительную дисгармонию в мир человека. Уделено внимание модели обустройства бытия, которая бы ограничивала влияние негативного на все стороны человеческого бытия и максимально способствовала возможности каждого человека раскрыться, воспользоваться своим жизненным шансом.

Висвітлено онтологічний вимір сакрального досвіду як основоположного елемента досвіду релігійного, ширше - духовного. Стверджено, що досвід священного вирізняється онтологічним змістом і характером. Це досвід символічних актів трансцендування, які утворюють онтологічний горизонт буття. Водночас - це досвід культуротворення та самотворення, в якому формуються смисложиттєві засади людського існування, розкривається й утверджується людська сутність.

Розкрито сутність, аспекти мотивації та питання практичної реалізації християнського аскетичного подвижництва, взірці духовної досконалості адептів самітництва, світоглядні пріоритети, морально-етичні ідеали, статутну регламентацію та функціональні прерогативи інституту чернецтва в пізньоантичному та ранньосередньовічному соціумі. Розглянуто процес формування, становлення, організації перших єреміторіїв та аскетеріїв на території Сходу та Заходу еллінізованої греко-римської цивілізації. Аскетичні ідеали, традиції та набутки чернечого руху в епоху Вселенських соборів визначили головні напрямки втілення новозавітної доктрини, пов'язаної з містичним богопізнанням і метексисом. Базовими елементами богопізнання у святоотечеській антропології стали праксис і феорія. В герменевтичному трактуванні вони набули есхатологічних рис і онтологічної довершеності. Аскетичний дискурс висвітлено шляхом аналізу корпусу патристичних творів, агіографічної літератури, соборних постанов і дидактичних опусів. Аскетичний чернечий досвід, виокремлений у самостійну буттєву категорію своїм онтологічним змістом і характером, є досвідом "подій трансцендування", які утворюють особливий онтологічний обрій (гомологічний сегмент) у бутті - "досвід усамітненого буття". Цей досвід аскетичного усамітнення стає (і простежується виділена тенденція) виразом первинної буттєвої настанови на переваги відлюдненого способу життя, домінуючою антропологічною орієнтацією, ракурсом екзальтованої пустельної анахорії.

Розглянуто проблематику феномену "креативність" у сучасній філософії науки. На основі аналізу положень засновників філософської антропології сформульовано тезу про сутність людини як трансцендуючої істоти, яка вільно й усвідомлено виходить за свої межі, що в екзистенційному смислі дає можливість ототожнити креативність з трансцендуванням, а тому вона є загальноантропологічною характеристикою. Актуалізовано проблему креативності через проблему трьохвимірності людського буття та комунікації в сучасній українській філософській літературі. В контексті авторського дослідження виокремлено три виміри креативності: когнітивна, сугестивна та експресивна. Означено в межах проекту метаантропології буденне, граничне та метаграничне буття людини, в яких певною мірою еманірують екзистенційно-комунікативні виміри креативності. Зроблено висновок, що креативне олюднення навчального процесу повинно актуалізуватися в розгортанні комунікативної моделі "Людина - Людина".

Рассмотрена проблематика феномена "креативность" в современной философии науки. На основе анализа положений основателей философской антропологии сформулирован тезис о сущности человека как трансцендующего существа, свободно и осознанно выходящего за свои пределы, что в экзистенциальном смысле дает возможность отождествить креативность с трансцендированием, а поэтому она является общеантропологической характеристикой. Актуализирована проблема креативности, исходя из трехмерности человеческого бытия и коммуникации в современной украинской философской литературе. В контексте авторского исследования выделены три измерения креативности: когнитивная, суггестивная и экспрессивная. Определено в рамках проекта метаантропологии обыденное, предельное и метаграничное бытие человека, в котором в определенной степени эманируют экзистенциально-коммуникативные измерения креативности. Сделан вывод, что креативное очеловечивание учебного процесса должно актуализироваться в развертывании коммуникационной модели "Человек - Человек".

The paper is devoted to consideration of notion "creativity" in the contemporary philosophy of education. It is proved that possession of information today does not mean for student it's holding in his/her consciousness. The problem is how to teach student to look for information and to use it effectively in the complicated situations. The author underlines that creativity has to imbue the education process. In real practice, it presupposes co-creative communication between pupil and teacher, studentand professor.

Проаналізовано філософсько-педагогічну концепцію американського професора П. Макларена. Показано філософсько-педагогічні витоки революційної педагогіки, її мету та специфіку. Виявлено онтологічний аспект революційної педагогіки, пов'язаний із взаємозалежними процесами сучасного капіталістичного суспільства, які формують його протиріччя; епістемологічний аспект, який полягає в з'ясуванні процесу пізнання та мислення для того, щоб зрозуміти невидимі інтенції владних відносин в освіті і суспільстві; антропологічний аспект - у інтелектуальній самореконструкції, самовизволенні від міфів; праксеологічний - у розумінні, що соціальная ідея - це усвідомлений акт індивіда, спрямований на зміну соціальних відносин і трансцендування за межі власного відчуження.

Проанализирована философско-педагогическая концепция американского профессора П. Макларена. Показаны философско-педагогические истоки революционной педагогики, ее цель и специфика. Представлены онтологический аспект революционной педагогики, связанный с взаимообусловленными процессами современного капиталистического общества, формирующими его противоречия; эпистемологический аспект, который заключается в выяснении процесса познания и мышления для того, чтобы понять невидимые интенции властных отношений в образовании и обществе; антропологический аспект - в интеллектуальной самореконструкции, самоосвобождении от мифов и тотализирующих дискурсов; праксеологический - в понимании, что социальная идея - это осознанный акт индивида, направленный на изменение социальных отношений и трансцендирование за пределы собственного отчуждения.

The paper deals with the philosophical and pedagogical roots and essence of a revolutionary pedagogy, a philosophical and pedagogical concept developed by American scholar P. McLaren. The ontological aspect of a revolutionary pedagogy has to do with the main contradictions of the modern capitalist society, which challenges to education. Its epistemological aspect deals with how to organize process of cognition in order to understand invisible intentions of the power relations in education and societywith the aim to abolish them. The anthropological and praxiological aspects of a revolutionary pedagogy are the question of a person's intellectual self-reconstruction, self-liberation from power discourses by education.

Проаналізовано феномен віри як екзистенціал, що зумовлює трансцендуючий характер людського буття. Зауважено, що віра усвідомлюється як продуктивний вихід за межі проблемних життєвих ситуацій, а марновірство і фанатизм як замкненість у їх межах. Відзначено, що віра тлумачиться як особлива ідеалізуюча діяльність, яка поєднує екзистенцію та трансценденцію. Проаналізовано онтологічні та гносеологічні виміри віри, її зв'язок з екзистенціалами сумніву та розпачу. Наведено поняття "віротворення" для означення продуктивної ідеалізуючої здатності людини. Визначено місце, роль та способи віротворення в структурі екзистенції. Досліджено темпоральні вияви віри, що мають різновекторну інтенцію: переконаність - у минуле, довіра - у теперішнє, впевненість - у майбутнє. Зазначено, що віра виступає трансцендуванням за межі сучасного через відтворення неповторного минулого і невизначеного прийдешнього.

Особлива увага приділяється питанням форм духовного самовираження основних характеристик духовності, складових і базових основ практик презентації духовності. Наголошено, що ядром духовності виступають духовні практики, величезне значення в духовній практиці набуває здатність суб'єкта вступати в діалог з природою, з суспільством і з самим собою. В основі цих процесів закладений механізм духовної практики - трансцендування до нових цінностей, що дозволяє культурі, суб'єктові та суспільству нарощувати своє проблемне поле сенсів. Доведено, що джерелом духовної практики є саме життя, яке постійно ставить завдання відповідно до еволюційних процесів; практика презентації духовності - це особиста, індивідуальна дія, етичне самовизначення суб'єкта з освоєння та відтворення накопиченого в культурі досвіду.

Обгрунтовано необхідність осмислення сучасної філософської антропології як мета-антропології - у двох фундаментальних теоретико-методологічних вимірах: як метатеорії гуманітарного знання, що інтегрує результати наук про людину, та філософії трансцендування - антропології буденного, граничного та метаграничного буття людини. Метаантропологія у строгому сенсі обгрунтовується як методологія, що може бути евристично цінною для постановки й вирішення низки фундаментальних проблем буття сучасної людини.

Для дослідження проблеми відношення науково-технічного мислення і метафізики зроблено спробу прояснити суть самого науково-технічного мислення, проаналізувати доцільність інструментального або онтологічного підходів до розуміння техніки та її метафізичні підвалини. Новизна роботи полягає в чіткій постановці питання про метафізичні передумови техніки, що у вітчизняній літературі зроблено вперше. Окрім того, в результаті дослідження аргументовано доведено, що феномен техніки вкорінений у надемпіричних структурах буття і людського мислення, хоч і є тісно пов'язаним із емпіричним світом. Окрім відомої тези про зв'язок техніки і мистецтва, наголошено на таких передумовах техніки, як здатність людини до трансцендування та наявність у людському розумі апріорних форм часу і простору, що лежать в основі будь-якого конструювання. До того ж продемонстровано, що сучасна технологія в контексті досліджень квантової фізики виявляє новий спосіб буття техніки (артефактів), який позначається не лише позбавленням емпіричного, але й практичного, інструментального вимірів. В результаті дослідження встановлено, що виникнення техніки як феномену тісно пов'язано із надемпіричними структурами буття та людського мислення. Зокрема, акцентовано увагу на таких передумовах техніки, як здатність людини до трансцендування та наявність у розумі апріорних форм часу і простору. На підставі наведених аргументів зроблено висновок про обмеженість суто інструментального (прагматичного) тлумачення техніки і наголошено як на метафізичних передумовах техніки, так і на метафізичних аспектах її сучасного буття, а також важливій ролі філософії у питанні їх розкриття.

Досліджено феномен людини в контексті східної філософії та трансперсональної концепції Т. Лірі. Для проведення дослідження був використаний exploratory research design (пошукове дослідження), надбання філософської герменевтики, аналіз вторинних даних, зібраних зі звітів, журналів і періодичних видань, а також власний трансперсональний досвід. Підгрунтям східного світогляду є усвідомлення єдності та узгодженості всіх речей і явищ. Всі речі є взаємозалежними і взаємопов'язаними частинами одного цілого: вони є різними проявами однієї й тієї ж незумовленої реальності. Відчужена від Єдиного, людина розпадається на різні частини. Мета нової інтерпретації людини полягає в реінтеграції різних полюсів та їх трансцендуванні. Виключно теоретичний підхід до проблеми реінтеграції є недостатнім. Реінтеграція вимагає яскравого досвіду "звільнення" і досвіду просвітлення. Це трансперсональний досвід, який долає наше традиційне сприйняття і виходить за межі звичної дихотомії "тіло - розум". Цей досвід захоплююче описаний Т. Лірі, який запропонував свою власну теорію еволюції. Східні духовні традиції та трансперсональної досвід переносять проблему людини до іншого контексту. Це спонукає перейти від ототожнення людини з її тілом, розумом, его до розуміння її як цілісного організму, вплетеного в тканину універсальної єдності. Такий комплексний підхід, згідно з яким людина є неподільним, живим, ідеальним і матеріальним буттям, може розглядатися як стартовий майданчик для нової трансдисциплінарної парадигми.

Простеживши дуалістичні тенденції в історії формування концепту самості, з'ясувати, яким чином у феноменологічному та герменевтичному підходах до самості долається дуалізм, зокрема протиставлення самості та соціальності. Дослідження опирається на синтетичний та інтегративний підходи, герменевтичний, феноменологічний та ретроспективний методи, компаративний аналіз, дескрипцію та синтез. Простежено розвиток концепту самості на основі історичної ретроспективи його визначень. Проілюстровано вплив Кантівської інтерпретації самості на сучасні підходи, здійснено компаративний аналіз найновіших визначень самості та досліджено стосунок самості до тіла, світу, нарації та ідентичності на основі праць, зокрема, Мартіна Гайдеггера, Поля Рікера та Чарльза Тейлора. Представлено інтеграцію феноменологічного та герменевтичного підходів до самості. Доведено, що феноменологічна та герменевтична інтерпретації доповнюють одна одну, оскільки вони грунтуються на анти-дуалістичному погляді на самість та перетинаються в описі основних аспектів самості, зокрема соціальності та мови. Приклад феноменологічного та герменевтичного підходів свідчить про те, що сучасна філософія подолала дуалізм у трактуванні самості. Відтепер більше немає гострої опозиції між самістю та світом, самістю та тілом, самістю та соціальним життям особи. Самість розглядається як "буття-у-світі", що розгортається через переплетення різних вимірів: суб'єктивності, тіла, часовості, мови та соціальності. Соціальність за допомогою ідентичності створює для самості моральну систему координат та уможливлює самоздійснення, оскільки самість досягає повноти тільки шляхом трансцендування до інших. Внаслідок модерного відкриття самості виникає потреба винайти новий тип солідарності.

Показано специфіку та евристичну цінність гуманізму французького екзистенціаліста Ж.-П. Сартра, представленого як в його ранніх творах, де превалювала ізоляціоністська позиція, так і враховуючи його еволюцію до різних типів колективної відповідальності та спроб побудувати універсальну мораль на основі онтологічної інтегральної людяності. Зважаючи на актуальність в сучасному світі теми пошуку людиною автентичного існування, автори аналізують концепцію гуманізму Сартра, яка залишається малодослідженою в українському філософському просторі, оскільки більшість його праць пізнього періоду творчості залишилися неперекладеними і невідомі українському загалу. Тобто виникає необхідність розглянути феномен людини та основні її характеристики, які, зрештою, визначають, який тип гуманізму заслуговує на подальшу підтримку і розвиток. Автори ставлять екзистенціалістський вимір людського буття, який є одним з найважливіших детермінантів людської поведінки та способів самовизначення людиною свого існування, в контекст загального розвитку гуманістичної традиції сучасної антропології. Обгрунтована теза, що позиція Сартра щодо гуманізму зумовлена специфікою розуміння ним автентичного існування людини як постійного самотрансцендування, здійснення людиною проєкту, що робить людину творцем цінностей. Відтак гуманізм Сартра можна зрозуміти лише в контексті цього самоконструювання й відповідальності людини за свій вибір. Авторами доведено, що хоча ця концепція в подальшому зазнала змін, основна інтенція Сартрівського підходу залишилася тією ж самою. Так, поєднавши екзистенціалізм і марксистське розуміння історичного процесу, Сартр все ж наголошує на тому, що первісна інтенціональність людського буття (проєкт або трансцендування) є визначальною у всіх подальших діях і вчинках, незважаючи на те, що реальна практика може демонструвати відхилення і навіть зворотній рух щодо людяності. Визначивши універсальність людського становища в світі як наявність певних апріорних обмежень, філософ доходить до визнання інтерсуб'єктивності, що дозволяє йому вийти на новий тип моралі, яка визначає як свою мету "інтегральну людяність" або "повноцінну людину". Тлумачення раннім Сартром гуманізму спиралося на уявлення про людину як такої, що перебуває в постійному трансцендуванні (виходу за межі), вона постійно конструює себе, вона зорієнтована на майбутнє (але це - чисте майбутнє, не заплановане і не визначене). В такому разі людина є творцем цінностей і їх законодавцем у цьому світі. Водночас, пізній Сартр наголошував на тому, що оскільки людина існує в соціумі, де, як правило, перебуває в стані відчуження, то неминуче постає питання, за яких умов та за допомогою яких засобів можливе відтворення й реалізація справді гуманістичного виміру. Позиція Сартра грунтується на тому, що існує первісна потреба людини в самореалізації, бути людяною.

Показано специфіку та евристичну цінність гуманізму французького екзистенціаліста Ж.-П. Сартра, представленого як в його ранніх творах, де превалювала ізоляціоністська позиція, так і враховуючи його еволюцію до різних типів колективної відповідальності та спроб побудувати універсальну мораль на основі онтологічної інтегральної людяності. Зважаючи на актуальність в сучасному світі теми пошуку людиною автентичного існування, автори аналізують концепцію гуманізму Сартра, яка залишається малодослідженою в українському філософському просторі, оскільки більшість його праць пізнього періоду творчості залишилися неперекладеними і невідомі українському загалу. Тобто виникає необхідність розглянути феномен людини та основні її характеристики, які, зрештою, визначають, який тип гуманізму заслуговує на подальшу підтримку і розвиток. Автори ставлять екзистенціалістський вимір людського буття, який є одним з найважливіших детермінантів людської поведінки та способів самовизначення людиною свого існування, в контекст загального розвитку гуманістичної традиції сучасної антропології. Обгрунтована теза, що позиція Сартра щодо гуманізму зумовлена специфікою розуміння ним автентичного існування людини як постійного самотрансцендування, здійснення людиною проєкту, що робить людину творцем цінностей. Відтак гуманізм Сартра можна зрозуміти лише в контексті цього самоконструювання й відповідальності людини за свій вибір. Авторами доведено, що хоча ця концепція в подальшому зазнала змін, основна інтенція Сартрівського підходу залишилася тією ж самою. Так, поєднавши екзистенціалізм і марксистське розуміння історичного процесу, Сартр все ж наголошує на тому, що первісна інтенціональність людського буття (проєкт або трансцендування) є визначальною у всіх подальших діях і вчинках, незважаючи на те, що реальна практика може демонструвати відхилення і навіть зворотній рух щодо людяності. Визначивши універсальність людського становища в світі як наявність певних апріорних обмежень, філософ доходить до визнання інтерсуб'єктивності, що дозволяє йому вийти на новий тип моралі, яка визначає як свою мету "інтегральну людяність" або "повноцінну людину". Тлумачення раннім Сартром гуманізму спиралося на уявлення про людину як такої, що перебуває в постійному трансцендуванні (виходу за межі), вона постійно конструює себе, вона зорієнтована на майбутнє (але це - чисте майбутнє, не заплановане і не визначене). В такому разі людина є творцем цінностей і їх законодавцем у цьому світі. Водночас, пізній Сартр наголошував на тому, що оскільки людина існує в соціумі, де, як правило, перебуває в стані відчуження, то неминуче постає питання, за яких умов та за допомогою яких засобів можливе відтворення й реалізація справді гуманістичного виміру. Позиція Сартра грунтується на тому, що існує первісна потреба людини в самореалізації, бути людяною.

Здійснено культурологічний аналіз "життєвого світу людини" як детермінанти дозвіллєвої діяльності. Звертаючись до існуючого в сучасній гуманістиці поняття "життєвого світу" людини, - як особистісного досвіду, який базується на розмаїтті чуттєво-розумового сприйняття, переживань, цінностей, так і досвіду навколишнього світу, де розгортається усе життя кожної окремої людини, відображено "життєвий світ" людини, який ототожнюється не лише з природними речами, а й з об'єктами в їх змістовній наповненості та значущості. Зауважено, що саме індивід оцінює та своїми вчинками і думками відображає ставлення до навколишнього світу через призму інтенційних процесів. Поліфуркація "життєвого світу" надає змогу стверджувати, що потенціал є як нарощуванням нових смислів, так і загрозою ентропійних проявів. І саме тому необхідно визначити морально-естетичні константи "життєвого світу". Щодо дозвілля, то актуалізується культурологічна рефлексія морального, а також і естетичного підґрунтя "життєвого світу" в різновекторності її проявів - від феноменологічно-онтологічного до аксіологічного та комунікативного дискурсу. У теоретичному аспекті дозвілля взаємопов'язане з проблемою "свободи та необхідності", яка співвідносна з ідеалом особистості, і це, насамперед, є детермінантою дозвіллєвої діяльності. Розглядаючи гру як стимул ігрового виміру "життєвого світу" людини, підкреслено її інтегральність, що дозволяє трансформувати всі форми людської активності: фізичну, інтелектуальну, творчу та репродуктивну. Мотив гри взаємопов'язаний з її метою, яка може бути безсвідомою або свідомою, і впливає на інтенсифікацію творчої або розумової діяльності. Система правил створює ігрове поле, яке моделює "іно-реальність", яка є доповненням до існуючої реальності, або взагалі її замінює, створюючи "симулякр реальності" - "інші світи". Вибір гри детермінується "життєвим світом" людини, оскільки гра формує стратегію поведінки, яка є ефективним засобом соціалізації. Творчий аспект "життєвого світу" надає ґрунтовні підвалини для трансцендування за межі повсякденності, що, насамперед, "змінює" ігровий інстинкт з архаїчних форм, які мають руйнівний потенціал, у форми виробничі, утилітарні, інтелектуальні, духовні й естетичні. Цей процес відбувається і завдяки дозвіллєвій діяльності. Констатовано, що естетичне ж світосприйняття людини, її творча діяльність, зокрема й дозвілля, формують стиль життя, який є чинником культуротворення.

Сформульовано й застосовано для аналізу жанрово-стильових особливостей химерних романів 2-ї пол. ХХ ст. (О. Ільченка, Є. Гуцала, В. Земляка, Вал. Шевчука) поняття "мультиверсум". Визначено, що дихотомія "реальність" - "ірреальність" є одним із ключових оприявнень романного хронотопу-мультиверсуму і продуктивним засобом рецептивної кваліфікації периферійних хронотопів за опозиційними смисловими ідентифікаторами природний – надприродний, можливий – неможливий тощо у системі літературної комунікації автор – наратор – зображений світ. Запропоновано полівекторне вивчення "ірреальних" і "реальних" хронотопів у контексті літературознавчої проблеми фантастичного, що передбачає врахування особливостей зображеного світу, наративу, авторської концепції особистості, динаміки читацького сприйняття тощо. Обґрунтовано поняття про химерність як жанрово-стильову домінанту романів 2-ї пол. ХХ ст., що формується не тільки основним хронотопом-універсумом роману з демонстрацією ірреального як можливого й реального, а й хронотопами головних героїв як носіїв авторського погляду й репрезентантів руху трансцендування в актах трансгресії.